«Камінь посеред саду»

528

Описание

Кажуть, що тільки у вкрай екстремальних випадках хірург здатен провести операцію самому собі. Щось схоже маємо й тут. Розслідування обставин, що призвели до вбивства, самогубства чи інсценізації смерті Андрія Трояна у романі проводить... він сам. Та не лише в цьому незвичність твору, що його автор визначає, як "внутрішній детектив". Глибоке проникнення в душевний стан людини, яка намагається змінити свою долю, вийти із зачарованого кола, яке хтось збудував, пошуки героєм сутності свого "я", яке вперто розщеплюється на болючі, ще теплі скалки, його доторки до чужих - жіночих і чоловічих - доль, хірургічний розтин характеру і характерів неминуче приводять до запитань, які поставить собі читач. Одне з них, адресоване всім: чи готові ви підняти таємничий камінь, який лежить у вашому саду?



Настроики
A

Фон текста:

  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Текст
  • Аа

    Roboto

  • Аа

    Garamond

  • Аа

    Fira Sans

  • Аа

    Times

Камінь посеред саду (fb2) - Камінь посеред саду 673K скачать: (fb2) - (epub) - (mobi) - Владимир Лис

Володимир Лис Камінь посеред саду

ЕПІЛОГ

Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Із середини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.

«До цього не можна звикнути», — подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.

Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашур¬хотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.

Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чо¬ловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.

— Як він загинув? — спитав тоді Верещук.

Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.

— Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, — сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.

— Каменем? — здивувався Верещук. — Яким каменем?

— Не знаю, — відповів оперативник з райвідділу. — Каже: в саду там лежав якийсь ка-мінь — і ним начебто прибили того чоловіка.

— Гаразд, виїжджаємо, — сказав Верещук. — Тобто, ви мене заберете з собою?

— Заберемо, — пообіцяли на тому кінці дроту.

Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого — безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схо¬жим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся, перестала плакати, тільки її плечі здригали¬ся, а очі, якими глянула на Верещука, випро¬мінювали страшний, аж не людський біль.

Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п'яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої ви-світилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров'ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшно¬го удару. «Справді, наче каменем», — подумав Верещук.

Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий — Андрій Троян — інженер місцевого комбікормового заводу — пішов у сад і довго не повертався.

— Ой, не вертається, все й не вертається, — озвалася розпатлана заплакана жінка. — Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу, не озивається. Щось мені як підказало. Піш-ла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.

— Він тут мав з кимось зустрітися? — спитав Верещук.

— Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… — вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.

Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.

— Звідки цей камінь в саду? — спитав Верещук.

— Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар'єру, — пояснила мати загибло-го. — Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…

Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.

— З ким тут міг зустрічатися ваш син? — поцікавився оперативник з райвідділу.

— Хіба ж я знаю? — сказала мати. — Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…

І вона знову заголосила.

Заспокойтеся, будь ласка, — якомога ла¬гідніше сказав до неї Верещук. — Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо — це я вам обіцяю.

ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС

1

Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє об-личчя — не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п'ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів — майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам'ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.

Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи — Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!

Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.

І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування — коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екс-трасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам'ятаю я.

Я йду вулицею, і, чим ближче до нашого заводу, тим повільнішими стають мої кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Ні, мушу. Все має статися само собою. Намагаюся заспокоїтись, але з того нічого не виходить. Нехай. Раптом сьогодні станеться диво? Бувають же дива й на цьому грішному світі, зрідка, але бувають.

Так я думаю, підходячи вже до прохідної. Чому я сьогодні йшов пішки? Боявся, що інакше мій шлях буде коротким? Я вливаюся в потік людей, які щойно зійшли з маршру-ток, автобусів і тролейбусів, киваю головою знайомим, і благаю долю, аби не зустріти за-раз нікого з нашого конструкторського бюро. Чомусь мені здається, що вони — і Люська, і Олена, і Вадик, навіть Комаров — відразу відчули б, що коїться в мене на душі. Недарма ж ми вже п'ять років працюємо разом. Якщо по правді, мені добре з ними працювати, я швидко зійшовся і з маленьким колективчиком нашого сектора, і з рештою, навіть тим же Комаровим, характером в'їдливим і кусючим, як справжній комар.

Утім, про вовка промовка, а Комар — тут як тут. Простягає своє могутнє лапище, посміхається привітно. Він завжди посміхається привітно, навіть, коли вибовкує якусь капость.

— Привіт, старий.

— Привіт.

Намагаюся відповідати якомога безжурніше. Але мій фокус не проходить.

Чіпке Комарове око б'є точно в ціль, витягає гачком іу інформацію, яка йому потрібна.

— Щось у тебе кислий вигляд сьогодні. Не виспався, чи що? А може, з дружиною по-сварився? Ох, ці дружини, які не розуміють нашого брата, гнилого інтелігента.

Ми показуємо вахтерові перепустки, йдемо заводською територією до нашого кор-пусу, і я відчуваю, що мені навіть приємна балаканина мого попутника. Хай вибалакується, хай говорить, аби помовчати мені. Я сьогодні взагалі маю нехіть до слова.

— Плюнь і розітри, — каже тим часом Комар-Комаров. — Якщо будеш все близько брати до серця, надовго не вистачить. І ще — потрібна якась розрядка. У тебе є розрядка?

— Яка розрядка? — намагаюся збагнути.

— Ну, футбол, хокей, рибалка, марки, мисливство.

— Та дечим потроху цікавлюся.

— Отож воно й погано, що потроху. А треба, брате мій, бути фанатиком. І не всього зразу, Боже борони, на все не вистачить, а чогось одного. Або двох… Двох навіть краще. Посварився з жінкою — на футболі душу відвів. Теща насолила: на полюванні — бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаєшся — як огірочок. У дружини теж пазурці сховалися. Крім того, розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя. Не чув про таку теорію? Гаразд, якось детальніше розкажу.

Ми вже прийшли. Рухаємося довгим коридором, де безліч дверей, а за ними — працівники різних управлінських відділів. Підіймаємося східцями на другий поверх, де наше КБ.

— Чого ти летиш, як на пожежу? — дорікаю, бо Комаров надто пружно долає східці.

— Коли піднімаєшся кудись, дихай рівномірно, — радить він. — Це теж свого роду зарядка. Усе треба, брате мій, робити з користю.

Наш коридор тоне у півтемряві, і Комаров вмикає світло. Тепер і стіни, і він сам набу¬вають синюватого відтінку. Наче в якомусь фантастичному фільмі, де герої теж рухались отак-от довгим коридором у примарному відблиску корабельних світильників.

Комаров навіть трохи схожий на героя того фільму — дужий, широкоплечий. Йде своєю ведмедячою ходою, певний у собі й усіляких вигаданих ним теоріях. А я, чому я не певен у собі?

Сусідні з нашим сектором двері відчинені. Коли проходимо мимо цих дверей, з-за стелажа визирає русява голівка бібліотекарки Тоні.

— Хлопчики, — гукає вона. — Нову літературу одержали. Заходьте, подивитесь.

— Зайдемо? — питає Комар.

Заходимо. Довго й нудно передивляємося технічну літературу, яку розсортовує Тоня. Комаров залицяється, вони жартують, я хочу щось і собі, на лихо, ніщо не лізе до голови. Зрештою, схоплююся, зиркаю на годинника, бо ми явно запізнювалися. Стрілки показують за п'ять дев'яту. Підношу до вуха — ні, цокає.

— Скільки на твоїх? — питаю Комарова.

— За п'ять дев'ята, — каже він. — Зараз підемо, зачекай хвильку, старий, я натрапив на цікаву книженцію.

Отже, минуло всього десять хвилин, як ми зайшли до бібліотеки. Я пробігаю очима по стелажах, далі переводжу погляд на стіл, де стоять ящики з формулярами, зауважую маленьку чорну сумочку, з якої виглядає квадратне, трохи надщерблене дзеркальце, стосик чистого паперу, довгу кулькову ручку біля нього, збоку ще один аркуш зі словами «Доброго дня, Владиславе Аркадійовичу!», напевне, Тоня почала писати комусь листа. На краю стола помічаю напівстерту чорнильну пляму. На цьому стіл закінчується. Цікаво, скільки часу я витратив на цей огляд? Ого, майже цілих п'ять хвилин. Невже справді мені було так важко зосередитися? Ні, я помилився, то не велика стрілка, а всього лиш секундна була над цифрою дванадцять. Ось вона вже оббігла половину циферблата.

«До біса, — кажу я собі подумки, підводячись. — Можна перехитрити самого себе, але час — дзуськи».

Від цього відкриття мені раптом не знати чого легшає на душі, хоч, певно, його робили до мене мільйони людей. Виходжу в коридор ще впевненішим, ніж був чверть години тому. Та певності цієї вистачає лише на шлях до наших дверей — чотири рівномірних кроки. Я берусь за дверну ручку, а із сусідніх виходить, весело висвистуючи, Комаров. Бачите, він знайшов цікаву книженцію. Цікаво, а самого себе він коли-небудь знаходив? Мені раптом схотілося запитати його про це, що я й зробив уже за порогом нашої кімнати.

— Знаходять те, що гублять, — повчально сказав Комаров. — А що не гублять, то не знаходять, правду кажу, мала?

Останнє вже стосується нашої секторської красуні Люсі. Вона гарненька, але бездарна. Проте ця обставина ніскільки її не засмучує, хоч усім нам доводиться потроху за неї працювати. Бо як відмовиш, коли на тебе дивляться благально такі чисті блакитні очі, коли винувата усмішка така промовиста… Але Люся не любить, коли її називають «ма¬лою». Вона вважає себе страшенно дорослою і самостійною. Ця думка мирно вживається з частим прохальним поглядом. Той погляд до всього ще й безжурний.

Сьогодні я вперше позаздрив Люсі, як півгодини тому Комарову. Проте Магда вважає мене теж бездарним. Бездарним в умінні жити на цьому світі, у вмінні любити це життя, відчувати смак до нього, відчувати повнокровність… «А що, як я справді не опанував цього мистецтва?» — раптом зринає думка, що змушує мене здригнутися. Якщо це справді так, як каже Магда, то кепські мої справи. Тоді мене не врятує ніяка квартира, навіть якщо трапиться диво і Кавунін захоче щось для мене зробити, тобто зробить те, чого я сьогодні маю в нього попросити. А я таки маю і гаяти дарма час не в моїх інтересах.

З цим усвідомленням я й устаю з-за столу. Це перший сьогоднішній вчинок, продиктований внутрішньою необхідністю.

— Ти в буфет? То візьми мені цигарок, якщо є, — каже Вадик, — і пачку печива, будь ласка. Будь-якого.

Я мовчки беру гроші. Киваю головою. Йду. Виходжу. Признатися, куди йду насправді, сили не стачило. Тому, що за моїми словами постали б запитання, особливо в жіноцтва.

До кабінету Кавуніна, нашого начальника КБ, дванадцять кроків.

2

Кабінет нашого шефа всуціль завалений паперами, рулонами ватману, стіну підпирають креслярські дошки, коло дверей примостилася блискуча залізна рейка. Його самого, маленького вусатого товстуна, здається, не видно з-за того безладу. Але мені відомо, що то не безлад. Якщо спитати, він відразу пояснить, навіщо кожен з цих предметів у його кабінеті, як пояснював недавно якійсь черговій комісії. І комісія повірила — все це вкрай необхідне для роботи, навіть рейка незабаром піде в діло, хоч вона лишилася стояти на своєму постійному місці, як і рік тому.

Михайло Петрович радо підводиться мені назустріч. Він взагалі всім радіє. Здається, що немає такої людини, якій би він не зрадів, не попросив поділитися якоюсь ідеєю, думкою, або викласти свою. Він чекає наших ідей, як спраглий краплі води, і хлопці часом навіть вдаються до кепкування — йдуть до шефа із наперед заготовленими помилковими чи й одверто фальшивими ідеями. Та шеф уперто не помічає цього, він терпеливо пояснює, в чому котрий підлеглий помилився, і радіє, коли той каже, що зрозумів свою помилку.

Іноді мені здається — любий шеф просто кепкує з нас. Він знає наші наміри й охоче веде гру, поступово домагаючись невидимої переваги. Одного прекрасного дня він усіх нас накриє мокрим рядном або просто відкриє, що хитрував, отже, був розумнішим за нас. А коли це не так, якщо гри немає, то чи справді він такий наївний? Чи, може, наївність — то лише вершина айсберга або я чогось не помічаю чи не тямлю?

Він підвівся мені назустріч, сяючий і, безумовно, радий моєму приходові. Вийшов з-за столу, щоб потиснути руку. Мені навіть стало соромно, що ось-ось маю обманути його сподівання. Але відступати пізно, я переборюю бажання зварганити щось несусвітне, що зовсім не стосується справи, з якою сюди прийшов, яка муляє із самого ранку, від сьогоднішнього майже безмовного нервового сніданку.

— Слухаю, Андрію Платоновичу, — тепло каже шеф. — Сідайте. Маєте якусь ідею?

Я довго вмощуюсь на стільці, той противно скрипить, ніби ось-ось має розвалитися піді мною. Кілька секунд слухаю, як нахабно голосно дзижчить муха десь під стелею. Краєчком ока вловлюю, як пожовтіла кленова гілка, що зазирає у вікно шефового кабінету. Так, надворі вересень, на порозі справжня осінь, у мене теж колись буде своя осінь, але я не певен, що матиму з чим її зустрічати. Взагалі, єдине, в чому я зараз певен, — це моя присутність в цьому кабінеті. А ось в її необхідності — навряд.

Крутиться у мене в голові химерна загадка: «Хто біжить швидше всіх, але не добігає до фінішу?» Відповідь: «Той, хто імітує біг на місці на тренажері».

«Але чому він до фінішу не добігає? — зненацька думаю я. — Він же злізе чи зійде з того тренажера, неодмінно зійде».

До того ж, загадка, продукт Вадикового гумору, надто сучасна, незугарна, така собі хохмочка. От, згадалося… Я такий бігун? Ні, ні. А чому? Не хочеться говорити? Піти до біса з цього захаращеного кабінету? Зробити всього дванадцять кроків коридором, ну, ще до дверей тут в кабінеті, і в нашому секторі.

Я раптом побачив такого бігуна, що біг на місці, але то був не я…

Кавунін дивиться вичікувально, навіть підбадьорливо, його довгі руки зовсім близько, посеред стола. На вказівному пальці правиці поруч зі шрамом невеличка чорнильна плямочка. Мені взагалі щастить сьогодні на плями, тільки їх і помічаю, а згадую всіляку чортівню.

Десь за вікном гудуть наші цехи. Гахкає водозабірник, скидаючи чергову порцію води. Мені раптом захотілося туди, на повітря, постояти хоч би коло башти водозабірника, подивитися на тугі водяні струмені та дивні миттєві веселки, які вони утворюють раз по разу, а не марудитися в цьому душному кабінеті, наповненому паперами та ідеями. Але господар кабінету чекає, і я мушу нарешті спромогтися на слово.

— Михайле Петровичу, — починаю важко, ніби віз старезний рушає. — Сьогодні п'ять років, як працюю у вас.

— Ювілей, отже, — добродушно посміхається шеф. — Тоді вітаю, колего.

— Дякую, — бурмочу, не знаючи, що говорити далі, — своїм тоном він геть збив мене з пантелику.

— Це все, що ви хотіли мені сказати? — виручає господар кабінету.

— Ні, — квапливо підвожу я очі. — Ви… ви обіцяли, що… — я затинаюся на хвилю, — що я одержу в будинку, який будував завод. Власне… — затинаюся знову, — власне, заради квартири я й перейшов до вас працювати.

— Он як? — вкрай здивовано мружить очі шеф. — Але я не пригадую жодної розмови про квартиру. Хіба ви розмовляли з директором…

— Так, саме з директором, — брешу я.

— То йдіть до нього.

— Я думав, я гадав, що ви…

— Чим же я можу вам допомогти? — каже шеф. — Квартир нашому конструкторському бюро не виділяють. І не виділять. Коштів купити ми не маємо. Хіба що беріть кредит. Беріть кредит і будуйтеся.

— То в мене нема ніякої надії? — підводжуся, і стілець знову противно скрипить.

— Чому нема? — встає шеф. — Працюйте. Може, колись завод знову почне будувати для своїх працівників. До речі, скажіть, хай зайде Комаров. Він потрібен мені… — шеф так і не договорює, навіщо потрібен Комаров, і я зачиняю двері.

З

Коли я повернувся до свого сектора, в очах колег угледів здивування. Невже вони щось таки прочитали на обличчі? Я поволі підійшов до Вадика, недбало кинув на стіл сигарети, пачку вафель, сів на своє місце.

— Комар, — намагаючись говорити якомога байдужіше, сказав я. — Тебе шефуньо, — вкладаю якомога більше іронії в це слово, — викликає.

— Ти що, був у нього? — витріщився на мене Комаров, навіть не пробуючи пригасити цікавість.

— У коридорі зустрів, — збрехав я.

Насвистуючи, Комаров подався до нашого начальника. Веселий чоловік. Ось у кого ніколи не бракує ідей, думок, пропозицій. І ще — впевненості. На всі випадки життя.

— Що з тобою, Андрійку? — зненацька спитала Олена, і погляд її великих сірих очей я перехопив на собі.

— А що зі мною? — знизав плечима, та все ж кругловиде Оленчине обличчя розпливлося на якусь мить у німому запитанні.

— На тобі ж лиця нема.

Вона дивиться так жалісливо, що мені хочеться вибігти з кімнати. Виходить, я нікудишній конспіратор, якщо все написано на моєму носі. А я ще й до буфету заглянув — і Вадикове замовлення виконав, і ніби заспокоївся.

Та зовсім заспокоїтися так і не зміг упродовж цілого дня. Робота не йшла до рук — ні за столом, ні біля кульмана. Я вдавав, ніби щось роблю, чимось займаюся, аби лише не розмовляти з колегами. Оленка, правда, перестала дивитися жалісно, певно, відчула, що мені це неприємно. Якщо вже на те пішло, то, навпаки, я завжди шкодував її. Бо мені відомо, що в неї вдома, крім двох миловидних діток — хлопчика і дівчинки, є ще й п'яничка-чоловік, який то вирушає в далекі мандри по великі заробітки, але так нічого й не привозить, то влаштовується на роботу в нашому місті, то йде торгувати на ринок. Знаю це не від Оленки, мені розповідала Стольцева із сусіднього відділу, я ж мав необережність якось проговоритися Вадикові, він Люсьці, а та якось отак собі безпосередньо в присутності цілого сектора поспівчувала Оленці. Оленка нічого не сказала, здається, навіть віджартувалася, що такий вже вдався її чоловіченько — непосидючий та бурлакуватий.

Одначе тоді, вже після недолугого Люсьчиного співчуття, коли, здавалося, інцидент вичерпався, й Оленка не надала йому майже ніякого значення, я випадково поглянув У її бік. І вкляк на місці — очі струмували таким нелюдським болем, що самому хотілося кричати. Я майже фізично відчув Оленчине страждання. Несподівано з'явилося співчуття до цієї тихої, не дуже вродливої жінки, якій судився такий тягар. А втім, чому судився? Не розлучається ж вона, отже, любить свого непутящого? Хоча з іншого боку — двоє дітей… Я не знав, як їй поспівчувати, чим допомогти, мій погляд говорив промовистіше за всякі слова, та Оленка вже опустила очі, ті самі сірі й непомірно великі.

Відтоді почуваюся винним перед нею. Я свого роду боржник, але, як сплатити цей борг, не знаю.

Я сидів, потім чипів коло креслярської дошки, а життя хоч і рухалося із черепашачою швидкістю, проте не стояло на місці. Невдовзі після обіду воно принесло телефонний дзвінок од Магди. Мене покликав за перегородку, де був кабінетик завсектором, Петро Левчук, наш безпосередній начальник, мій ровесник, учорашній сусід по столах.

— Слухаю, — сказав я дерев'яним голосом.

— Ходив? — спитала трубка спокійним Магдиним.

— Ходив, — я намагався говорити теж якомога спокійніше, безжурніше навіть. — Ти звідки дзвониш?

— Ну і як? — зігнорувала дружина моє недоречне запитання.

— Що ти маєш на увазі? — спробував я виграти час.

— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі, — на тому кінці дроту вже чулися металеві нотки.

— Власне кажучи, поки що неясно… Але…

Настала довга тягуча пауза. Петро зосереджено сопів над якимись паперами. За диктовою стінкою весело щебетала Люська, за вікном тріпотіла на вітрі тополя, приглушено шуміли цехи, а я все мовчав, хоч розумів, що ця обставина навряд чи на мою користь. І не помилився.

— То я слухаю, — убивчо спокійно порушила тишу у дротах дружина.

Не в силі вичавити якісь слова, я дивився, як поступово біліють пальці, які стискають трубку.

— Тобі нема чого сказати? Тоді скажу я. Ти нікуди не ходив, бо сміливості маєш на ламаний шеляг.

— Неправда. Ходив і розмовляв.

— Але нічого не добився… Знову жував слова, і Кавунін не збагнув, чого ти хочеш?

Я зиркнув на Левчука — чи не чує він цієї тиради? Уперся поглядом в папери, не розбереш.

— Давай відкладемо розмову, — сказав я. — Вдома все поясню.

— Навіщо? Мені й так усе зрозуміло.

Дружина поклала трубку, я ще довго слухав гудки, тим часом дивився за вікно, потім теж натиснув на важіль. Ця розмова була ні до чого. Щось у мені обірвалося й покотилося вниз, а я не в силі був збагнути — що.

— На футбол ідеш? — спитав Левчук.

— Ні, — квапливо відказав я. — У мене справи.

Уже вийшовши з Левчукового кабінетика, я подумав, яку б таку справу знайти, але в голову не приходило нічого. Робота не зарадить. Можна стояти за дошкою, можна креслити, можна, все можна, але навмисне час не підженеш, не витравиш із себе порожнечу після цієї розмови.

Я побалакав з Вадиком про кіно, в яке він учора ходив, розповів, що я читав щось подібне, ось лише назву повісті не пригадаю. День тягнувся нестерпно. Як не дивно, я прагнув розмови з Магдою.

Додому ми йшли з Оленкою. Вона розповідала про відпустку, мандрівку в гори, всілякі придибенції, які трапилися з ними, ночівлю за дощової погоди, коли зірвало намет, і вона боялася, що ось-ось на голови попадають смереки, бо ті страшенно скрипіли на вітрі. «Як стільці у кабінеті Кавуніна», подумав я. А Олена далі казала про те, що все-таки людині інколи варто забувати про домашні клопоти і отак мандрувати, відчувати, що ти вільний і розкутий, радіти, що є на світі високі гори і шумливі гірські ріки, що є вершини, які ти не підкорив.

— Ви мандрували самі?

— Так. Діти були в моєї мами.

Вона розповідала далі, намагалася захопити тією розповіддю мене, але слухав я все менше й менше. Нас з'єднував і роз'єднував людський потік, люди кудись поспішали, тільки мені не було куди поспішати, хоч ще годину тому я бажав якомога швидше втра-пити додому і розставити всі крапки над «і». Тепер я зрозумів, що ніяких крапок не буде, що плин подій мені непідвладний. І це змусило подумати, що коли бути до кінця відвертим перед самим собою, то я досить слабка людина.

«А може, це розуміє й Оленка», — раптом здригнувся.

З несподіванки спинився, наштовхнувся на тітоньку з двома величезними авоськами, вона почала дорікати за неуважність, та я не став слухати, швидко втік, розчинився в цьому потоці, сховався за спинами інших людей. Не тому, що злякався докорів тієї товстухи. Мені ні з того, ні з сього здалося, що вона почула мої думки — передалися під час нашого зіткнення абощо. Звісно, безглузде відчуття, але я пробіг кілька десятків метрів, перш, ніж заспокоївся, і почекав Олену, яка роззиралася, загубивши мене з очей.

За рогом розкрилювалося на всі чотири боки перехрестя, де нам з Оленкою треба було розлучатися. Як у тій пісні: їй — наліво, а мені — направо.

— Чао, — махнув я рукою.

— Усе буде добре, — сказала Оленка.

— Авжеж, — легко погодився я. — Наші сьогодні обов'язково повинні виграти.

— Які наші? — не зрозуміла вона.

— Сьогодні ж футбол. Я, мабуть, піду подивлюся. Встигну ще. Гайда вдвох? — за-пропонував для годиться.

— Мій Петро теж, либонь, уже там, — сказала Оленка. — Ну, біжи. Ні пуху, ні пера!

— Ні риб'ячої луски, — пожартував я. — Наші обов'язково виграють.

— Усе буде добре, Андрійку, — повторила Оленка.

Я довго дивився їй услід. Раптом збагнув, що її бадьорі розповіді — то намагання якось підтримати мене, розвіяти, відволікти від невеселих думок. Невже ця жінка знає про мене, як і я про неї, більше, ніж належало б знати? Звичайні жіночі жалощі?

Тієї миті мене штовхнули в спину, я ледь здригнувся і згадав, що, коли хочу втрапити на стадіон до початку матчу, треба поспішати. Далі я вже побіг. Летів щодуху, намага¬ючись на бігу лавірувати між перехожими. Хтось наче дивився мені в спину, і від цього погляду треба було неодмінно втекти якомога швидше.

4

Думка про футбол народилася зненацька. Далі я вже думав лише про те, як потрапити на стадіон і не запізнитися. Наче без мене вчасно не розпочалася б гра, ніби моя присутність була там конче потрібна.

Коли відверто — уболівальником я був поганеньким: ще за збірну уболівав, трохи за київське «Динамо», ну, й за місцеву команду, але стадіон відвідував вряди-годи. На відкриття сезону ходив, потім ще раз — той же Левчук затяг. Мені було цікаво тільки в найнапруженіші моменти, може, тому, що я тут недавно, до гри місцевого клубу не звик. А проте… Я ж не винен, що футбол мене не захоплював. На результат матчу я своїм криком не вплину, бути уболівальником-фанатиком не вмію, то чого ходити?

«То чого ходити?» — подумав я і збагнув, що сьогодні є потреба побувати на футболі.

Може, в тому, що люди прагнуть на стадіон, є незрозуміла мені доцільність? Тут я пригадав слова Комарова про розрядку. Не в цьому суть, а ось доцільність мусить бути. І я подумав, що сьогодні наша команда має виграти, обов'язково виграти, і хоча б заради того, аби це побачити, я мушу побувати на стадіоні.

Так, я сьогодні справді палко бажав виграшу нашої команди. Мені раптом, коли опинився коло стадіону, серед вируючої юрби, здалося, що це буде й мій виграш. Авжеж, саме так. Я хутенько купив квиток, мало не побіг до трибун, що глухо шуміли.

— Тю, навіжений, — сказала тітка-контролер.

— Уже встиг очі залити, — осудливо підтакнула її напарниця. Я знайшов свій сектор (тут, виявляється, теж сектори), але моє місце було зайняте. На ньому сидів якийсь рум'янощокий дядечко в картатому піджаку. Він жваво обговорював зі своїм сусідом, хто гратиме сьогодні у захисті господарів поля замість травмованого Маньчука. Дядечко доводив, що змістять із центру Варченка.

— От побачиш, буде якийсь новачок, — рубав повітря волохатою рукою його сусід. — Може, й новий легіонер.

— Набридли ці Барбіками і Вікичі-Мікичі до оскоми, — не погоджувався рум'янощокий. — Та й тренер наш не любить таких експериментів. Інша річ, якби ми були в групі лідерів чи мали надію на медалі.

— Любить — не любить, а треба ставити.

— Краще не ризикувати, — вже сердився дядечко, наче його сусід був тренером. — Гра відповідальна, має бути реванш і оголювати фланги не дозволимо. А Варченко якраз уні-версал.

— Тоді знову в захист Кулиняка? — копилив губу сусід. — Значить, захищатися, коли треба вигравати?

— Я цього не сказав…

— Дозвольте, — втрутився я.

— Чого тобі? — рум'янець у дядечка став ще виразнішим, певно, він був незадоволений, що отак зненацька перервали суперечку.

— Ось, — простяг я квиток.

— Ат, — махнув він рукою. — Хіба тобі місць бракує?

Вільні місця були — і в цьому, і в інших секторах, але вище. Отже, гірші.

«Ат, який з мене вболівальник», — подумав я і поліз нагору.

Через кілька хвилин розпочався матч. Цікаво, хто там у захисті з лівого краю — універсальний Варченко чи якийсь неофіт цього зеленого, акуратно підстриженого газону?

Ще через хвилину, може, дві, я збагнув, що мені це байдужісінько. Що з того, що ко-манда навіть виграє, коли я все одно лишуся в програші? Я раптом фізично відчув довкола себе порожнечу. Наче я сам-самісінький на величезному стадіоні. Почував себе цілою юрбою, якій ні з ким спілкуватися і сперечатися, бо нікого більше на стадіоні немає. Це було дивне відчуття, аж я здригнувся й оглянувся довкола. А втім, поруч мене й справді було порожньо — і праворуч, і ліворуч на якийсь десяток місць. Я наче кимось спеціально посаджений в карантин. Здригнувшись ще раз, я почав поволі посуватися до правою боку — там скраю сиділа молода пара. Вони дивилися не на поле, де тривала баталія довкола м'яча, а одне на одного. Хлопець був повернутий до мене боком, і я не бачив виразу його обличчя. Зате дівчина… Здавалося, ніжність струменить з усієї розслабленої, захопленої спогляданням коханого, постави. Не тільки обличчя: очі, тонкі вуста, маленький примхливий носик, також розсипане по раменах русяве хвилясте волосся, накинута наопашки легка кофтина, довгі руки з тонкими, ледь не прозорими пальцями, — усе випромінює дивну лагідну ніжність, від споглядання якої ставало затишніше на душі. Я несамохіть прикипів поглядом, і вже не в силі був відірватися від цього тихого чужого щастя посеред людського гамору, виру голосних пристрастей. Незабаром дівчина, мабуть, помітила мою зацікавленість, бо зніяковіло відвела очі набік. Юнак оглянувся, зиркнув примружено й гостро, знизав плечима. Вони стали дивитися на поле. Я відчув себе дуже кепсько і ледве дочекався закінчення першого тайму.

У перерві відразу кинувся шукати Левчука. Але його, як на зло, ніде не було видно. Зробивши коло біговою доріжкою, я вийшов за ворота стадіону. Дві меткі тітоньки торгували збоку квасом і морозивом. Повагавшись, прилаштувався до меншої черги.

— Хай йому грець!.. — почулось майже біля самісінького вуха.

— Невже вони будуть так само валандатися і в другому таймі?

— Прибавлять обертів, ось побачиш, — відповідали зліва. — Наші бережуть сили. При-гадай, як Добрич міг легко переграти того другого.

— Тоді чого ж не переграв?

— А ти бачив, які вони костоломи? Отож-то. Кому охота, щоб підкували вже в першій половині?

— Ні, хлопці, ви як собі хочете, але ота ваша тактика-шмактика мені не до смаку, — втрутився в розмову третій голос. — Ти спершу виклади все, що в тебе е, покажи, дідько його візьми, на що здатний, а не концерти видавай. Отоді я повірю, отоді підтримаю, навіть коли й програєш, прощу.

Я оглянувся і побачив поруч обвітрене вилицювате обличчя чоловіка років сорока п'яти.

«Робітник, — чомусь подумалось, — токар чи слюсар. Ні, швидше всього будівельник. Вони багато працюють на свіжому повітрі…»

Мої сусіди по черзі тим часом сперечалися все завзятіше, їхні аргументи були наївні, але, відчувалося, щирі, і тут, не знати чого, мені подумалося, що вони чекають, щоб я теж втрутився в їхню розмову. Звісно, я міг би щось сказати, я б зумів навіть прилаштуватися до тону цієї нехитрої суперечки. Та відразу збагнув, що зараз найбільше боюся саме цього — гри, прикидання, удавання.

«Нікому не цікава твоя думка, заспокойся», — наказав я собі. Але оте чудернацьке почуття не проходило. Не в силі позбутися його, я вибрався з черги і швидко пішов геть від стадіону.

Проте голоси за моєю спиною звучали ще довго.

5

— Розумієш, любий, врешті-решт справа не в цій квартирі, не в тому, скільки у нас кімнат, — каже Магда.

— А в чому ж?

— Як би тобі це пояснити?.. Ти надто багато надій подавав, золотко. Пригадай, як ти обіцяв, що будеш іти вгору, варто нам лише закінчити інститут. Як будеш робити мало не геніальні відкриття. Де вони, твої успіхи і твої відкриття? Твоя кар'єра? Твої всесильні друзі? Ти, здається, хотів розпочати свою справу, стати бізнесменом? Що ще?

Я не відповів. Мені було байдуже. У кімнаті стояла мертва тиша, а десь унизу, на вулиці, буденно дзеленькали тролейбуси, гули автобуси, натужно ревли, рушаючи, — ми жили поруч із зупинкою. Там був свій ритм, тепер, увечері, трохи притишений, але він не діяв, життя пульсувало — і його ніяка сила не спинить.

Тиша в нашій кімнаті була частинкою нашого ритму, точніше, аритмії. Ця аритмія не так давно почала давати про себе знати дедалі частіше й частіше, і спинити, налагодити плин часу, судженого для нас обох, з якоїсь пори не стало снаги. Підсвідомо я давно від-чував, що так має трапитись, але тішив себе ілюзією, що все обійдеться і цього разу.

— Чому обов'язково повинен був робити відкриття? Хіба не можна просто жити, як живуть інші люди? Он скільки безробітних…

— Тепер не можна. Я не можу жити з обманутими сподіваннями. Чекаючи тебе сьогодні, я відчула це особливо гостро. Я надто вірила тобі колись, щоб тепер байдуже ставитися до того, що все це було туманом і брехнею.

— Ні, — мало не крикнув я. — Це не було брехнею.

— Отже, ти справді вірив у те, що казав?

— Звичайно.

— І як ти себе зараз почуваєш?

— Це для тебе так важливо? — мало не простогнав я.

— Так. Я почуваю себе обдуреною жебрачкою. А ти?

Вона стояла і примружено дивилася на мене. На якусь мить здалося, чогось очікує несподіваного, небувалого. Але що їй запропонувати? Тут заказано з'являтися жодній обіцянці, зрештою, сам не маю бажання щось обіцяти. Я більше не вірив у себе.

Магда була поруч і начеб далеко. Може, десь у місті. Я побачив навіть, як вона по-спішає на тролейбусну зупинку. Так, напевне, вона поспішала сьогодні вранці. Спитати в неї про це чи що? Господи, але про що це я? День сьогодні якийсь тягучий. Ранок, Магдин дзвінок, а перед ним розмова з Кавуніним, потім з Левчуком, Оленкою, футбол — усе неначе розтягнулося у часі до неймовірних розмірів, а тепер і розплилося. Я став пригадувати подію за подією. Виникали деталі, але зате вислизала суть. Досі я вважав, що справа у квартирі. Але Магда каже, що справа не в ній, і вона, звісно, має рацію. До того ж вона хоче знати, як я себе почуваю, але при чому тут мої почуття? Чи їй потрібно моє почуття вини? Можливо, це так, може, й ні, навіть у цьому в мене немає певності. Бо на моєму боці була правда, коли справа була б таки в квартирі, а коли — ні… Але про це, мабуть, таки не варто й думати — почуваю, що, либонь, неможливо.

Мовчанка тяглася довго. Ми наче затялися, хто кого перемовчить. Не витримав пер¬шим, як і в усі попередні рази, я.

— То що ж нам робити?

— Ти, як завжди, не знаєш? — іронічний Магдин погляд, під яким я почервонів, як рак, прицвяхував мене до крісла. Я знизав плечима. Утома, що її я відчував уже на підході додому, огортала дедалі більше, не допомагала навіть нервова напруга, той дивний стан, в якому зараз перебував.

— Усе ще владнається, — сказав я, намагаючись не позіхати, але це не вдалося. — Усе владнається… Я ж отримую зарплату.

— Ні, — сказала Магда і підвелася. — Ні, любий мій чоловіченьку. Так далі тривати не може, невже ти досі не збагнув?

Вона стояла навпроти мене — ставна, вродлива і… чужа. Те, що вона мені чужа, я відчув майже фізично, навіть здивувався, що помітив це лише зараз, а ще вранці думав зовсім інакше.

Дивна річ, наступної миті прийшло відчуття, що я теж чужий.

Чужий самому собі. Відчуття росло, і не в силі збагнути, що зі мною діється, я заплющив очі. Я став провалюватися кудись униз, проламував якісь стіни й підлогу, але робив це безшелесно, безболісно, відчуваючи солодке задоволення од самого цього польоту.

«Куди я лечу?» — по думалося мені. Політ не припинявся, а перейшов у іншу якість — тепер я ковзав по гладенькій поверхні, теж гладко, майже не відчував доторку до тієї поверхні, начеб добре начищеного паркету, власним тілом.

«Куди я падаю?» — ще встиг подумати я.

Поруч наче жебоніла річка, щось приємно плюскало коло самого вуха, і цей плюскіт навівав блаженний спокій, якого не годен був перервати голос, що долинав десь здалеку.

«Треба відповісти на цей голос», — сказав хтось поруч.

Треба відповісти, але ж для цього треба розплющити очі, зараз, зараз розплющу…

Коли ж я розплющив очі, Магди у кімнаті не було. Щось тенькнуло у мене в грудях. Я підвівся і знову сів у крісло.

«Так, — подумки сказав самому собі, — так, дідько його візьми!..»

І не міг збагнути для чого кажу, точніше, думаю. Хіба, щоб заспокоїтись…

— Магдочко! — покликав голосно.

Ніхто не відповів. І не відповість, зрозумів я наступної миті. Поволі підвівся, поглянув на годинник. Чверть на дванадцяту. Я, отже… заснув? Заснув у найнапруженіший момент нашої суперечки…

Не знаючи, що мені робити — плакати чи сміятися з такої оказії, я пройшов на кухню. Клаптик сірого паперу (стандартний аркуш, розірваний надвоє) завважив на столі майже відразу.

«Сюди я більше не повернуся, — застрибали перед очима нервово виведені букви. — Іринку заберу згодом, коли влаштуюся на новому місці. Не намагайся мене шукати, між нами все закінчено. Так, все тому, що ти…»

На цьому прощальне Магдине послання обривалося. Я навіть пошукав очима продо¬вження, але його не було. Утім, зрозуміло й без слів, хто я в її очах. Я сів на стілець, але, дивна річ, мене зовсім не огортала печаль. Тільки всередині зяяла порожнеча. Я міг би поклястися, що коли б я подивився збоку на себе, то побачив би її. Якоїсь миті в мене майнула думка, що вона навіть більша за мене самого.

«Химера», — сказав я собі.

Авжеж, це химера, від якої треба якнайшвидше позбутися. Я поткнувся було до хо-лодильника, де стояла пляшка горілки, але вчасно згадав, що пияком я ніколи не був, та й пити самому — ні!

— Кепські твої справи, хлопче, — сказав я вголос.

Мій голос відбився, наче гумова кулька, від стіни коло вікна — і розбиті крихти його впали до моїх ніг. Усе до біса!

Я ступив кілька кроків і став як укопаний. Хвилин кілька ще намагався боротися з від¬чуттям, що це зовсім не моя квартира, що мені негайно слід забиратися звідси — і чим швидше, тим ліпше. Але це відчуття виявилося сильнішим за мене, воно нестримно по-тягло мене надвір.

Я біг сходами, ніби поспішав повідомити про грабіжників чи пожежу. Лише внизу, коли обличчя залоскотав струмінь доволі холодного повітря, спинився. Цієї ж миті десь мовби збоку з'явилося інше непереборне бажання — зустріти когось, будь-кого, аби побачити знайоме обличчя, аби перекинутися хоч кількома словами про що завгодно, навіть про те, з яким результатом закінчився сьогоднішній футбольний матч, про який я забув, ледве відійшов на пристойну відстань від стадіону.

Наша вулиця, однак, була порожня. Лише віддалік цокали чиїсь тонкі підбори, бо стукіт був дрібним і різким, хоча його й пом'якшувала відстань. Я пішов на той цокіт. Ішов, доки не відчув, що він зникає. Тоді я пришвидшив ходу. Мої кроки заглушали цей дивний вабливий звук і, злякавшись, що я втрачу ще не збагнуту нитку зв'язку з чимось вкрай мені тепер необхідним, я побіг. Гупання підошов було таке голосне, ніби я буджу людей у ближніх будинках. Але вікна їх у переважній більшості не світилися і не засвічувалися, може, я на бігу погано роздивлявся, а може, й просто лише хтось подумки чортихнувся, коли в його дрімоту ввірвалось оце пізнє важке гупання.

Незабаром я наздогнав жінку. Либонь, почувши кроки, вона озирнулася. Раз, вдруге, потім і собі пішла швидше. Але спинився я лише, коли став поруч із нею. Спинилась і вона, злякано поглянула в мій бік. Цієї миті ми якраз були під ліхтарем, і я роздивився її обличчя. Воно було невродливе, якесь випнуте вперед, а переляк робив його майже потворним, принаймні мені так поввижалося на якусь мить, і я навіть мимоволі одвернувся. Але жінка вже пильно дивилася на мене, я відчував силу цього погляду, навіть одвівши свої очі. Притягнений цією силою, я зиркнув на неї знову, але враження не змінилося, тільки саме її обличчя наче пом'якшало.

— Що вам потрібно? — спитала вона на диво приємним, хоч і трохи зляканим голосом.

— Пробачте, — пробурмотів я, — пробачте. Я помилився.

Вона знизала плечима, ледь сіпнулися кутики великих, різко окреслених, вуст, та наступної секунди вже поцокотіла підборами модельних черевичків далі. Ще через кілька миттєвостей я збагнув, що ноги самі несуть мене за нею. Цього тільки мені не вистачало. Не маю ж я наміру залицятися до неї. Пройшовши за інерцією декілька метрів, я спинився. Ще якийсь час цокіт лунав, наче вперто кликав за собою, потім став слабшати, поки його зовсім не поглинув довгий п'ятиповерховий будинок на розі двох вулиць.

Постоявши трохи, я вийшов на сусідню вулицю. Вона теж була порожня, лише на протилежному боці віддалялася запізніла парочка. Десь близько долинав дзвінкий жіночий сміх, його змінював басовитий чоловічий голос, потім знову сміх покрив баса, вони наче змагалися між собою, поки нарешті не злилися в єдине ціле.

«Куди ж мені йти?» — подумав я.

Додому вертатися не хотілось, там справді неначе було залишено минуле, до якого я тепер відчував огиду, але йти, виходить, нікуди. Хіба що поїхати на вокзал та переночувати там?

Я попрямував до зупинки, де зустрів оту саму пару, що йшла протилежним боком, і мою несподівану знайому. Я спробував посміхнутися до неї, але у відповідь вона на-хмурилась і відвернулась.

«Сподівання, хлопче, треба виправдувати відразу, — сказав я подумки собі, — бо потім ризикуєш залишитися біля розбитого корита».

Мені навіть стало веселіше од цієї думки, адже підстав для такого припущення не було майже ніяких.

Що б їй сказати, цій жінці, що б сказати самому собі, але так переконливо, щоб повернутися до себе колишнього, коли в мене ще не було розбитих мрій, коли я йшов отак за долею, як щойно за цією невродливою жінкою? А втім, здається, доля моя теж невродлива, хоча хіба вона має вроду?

Тут я побачив перед собою іншу жінку. Вона виходила з піни, а за її плечима вигравало море. Ступала обережно — самими кінчиками пальців, мовби скрадалася до мене.

«Афродіта», — подумав я глумливо.

Глум стосувався радше мене самого.

Я заплющив очі. Мав певність — коли розплющу, жінки цієї, іншої, реальної, поруч не побачу. Так і зробив. Але нічого не трапилося — вона так само стояла на відстані простягнутої руки. Я придивився, як вона зморщила чоло і стала начеб старшою і ще невродливішою. Може, сказати їй про це, може, з цього почати розмову, тільки чи варто, чи е у мене потреба?

«Потреба — не річ, до кишені не покладеш», — подумав я.

Думка трохи розвеселила. Мене ще здатні розвеселяти власні думки, я ще глумлюся над собою, коли захочу, і це свідчить, що я не втратив відчуття реальності, лишився самим собою, от лише прикрість заполонює дедалі дужче — і за минуле, і за теперішнє, і за майбутнє, якого, вочевидь, вже немає.

Я так нічого й не сказав. Підіпхався автобус, але він ішов у мікрорайон, а не до вокзалу. Хлопець і дівчина, а за ними й моя невродливиця сіли в цей майже порожній автобус, і незабаром він зник з очей. Я повернувся і пішов назад.

На розі вулиць стояв міліціонер — приземкуватий сержант з добродушним обличчям. Я спинився біля нього.

«Заберіть мене у витверезник, — сказав я йому нахабно весело. — Ні, ліпше, ліпше… куди там у вас забирають за обман сподівань?»

Сказав, звісно, по думки. Навмисності й пози я ніколи не любив.

Сержант теж мовчав. Видно, він умів мовчати. Так ми і стояли якийсь час поруч, доки не заговорила портативна рація, що висіла під сержантовою правою рукою.

— Зрозуміло, — сказав сержант. — Зрозуміло, товаришу лейтенант. Направляюсь.

Він рушив через вулицю впевненими роз¬машистими кроками. Я наздогнав його вже на тротуарі.

— Щось потрібно? — повернув він обличчя.

— Якщо десь порушення, я… міг би допомогти вам.

— Дякую, — сказав він. — Дякую, але не треба. Це не порушення. Потрібно замінити товариша на посту. До побачення.

— До побачення.

Я знову лишився сам. Постояв трохи й вирішив, що треба шукати хоча б лавочку. Треба присісти і поміркувати. А може, й просто присісти, а там — як уже пощастить.

І тут я побачив, що на вулиці з'явилася машина. Легкова. Коли вона під'їхала ближче, то раптом пригальмувала. Якраз навпроти мене. Я завважив, що це дорога «Ауді». Двері машини відчинилися і чоловік, що висунувся із салону, сказав:

— Пробачте, вас не треба підвезти?

— Ні, — відповів я здивовано.

Наступної миті я збагнув, що десь я вже бачив цього чоловіка, десь із ним зустрі-чався. Тому, напевне, він і пригальмував, що ми знайомі. Я став пригадувати, де ми зустрічалися? На роботі, десь у місті? Чи ще раніше, ніж я переїхав до Лучеська? Чоловік не рушав і вичікувально дивився на мене.

І раптом я відчув, як мороз почав покривати мою шкіру дрижаками. Цей чоловік був схожий… схожий на мене. Та що там схожий, як дві краплі води, — геть викапаний я! Хіба що ледь-ледь мужніший, кремезніший. Наче мій брат-близнюк.

— То ви не хочете, щоб я вас підвіз? — спитав чоловік, дуже схожий на мене. — Ой, пробач. Я ще не звик, що до тебе треба звертатися на «ти».

— Звертатися на «ти»? — Я намагався щось пригадати і не міг. — Пробачте, я таки вас не знаю.

— Донедавна я тебе теж не знав, — сказав мій двійник, чи хто там. — Але дізнався. І хотів зустрітися, познайомитися ближче. Бо ж братам врешті-решт треба познайомитися. Хіба не так?

— Братам?

— Так. Хіба тобі мати нічого не розповідала?

— Вибачте, але ні…

— То, може, сядеш до мене у машину?

— Я…

Я не знав, що робити. Хто він — справді двійник, якийсь авантюрист чи злочинець? У мене двоє братів — Михайло і Марко. Ще один брат? За віком — він мій ровесник. Брат-близнюк? Звідки б йому взятися?

У цей час у чоловіка в машині запищав мобільник.

— Так, — сказав він. — Зрозуміло. Негайно вирушаю.

Тоді повернувся до мене. Поглянув вивчаюче. Чомусь похитав головою.

— Вибач, брате, мене чекають. А коли я поспішаю, то марно розмовляти. Тим більше з тобою, вести таку розмову. Ми ще зустрінемося. Мусимо зустрітися. До побачення, брате!..

Він зачинив дверцята. Машина рушила. Я стояв, наче ошпарений. Був готовий от-от закричати. Вже розтулив рота. Але крику не було.

6

Прокинувшись, я не став довго залежуватися в ліжку, бо відчував, що інакше до моєї бідної голови полізуть думки-підступниці. Їхньої навали все одно не уникнути, але я знав із досвіду: коли щось робиш, гнітючість не так відчувається.

Насамперед — поснідати.

Нашвидкуруч умившись, я опустився вниз. Перегнув нашу гримкотливу вулицю. За якийсь десяток хвилин вже заходив до найближчої кав'ярні. Замовив яєчню і каву, а коли впорався з ними, побачив, що сніданок зайняв у мене всього-на-всього вісім хвилин.

«Що ж далі? — подумав я. — Ага, пошта. Треба подзвонити додому».

До найближчого відділення зв'язку, де знаходився міжміський телефон, теж рукою подати. Я навмисне не став набирати за кодом, а замовив розмову із селищем у поважної чорноволосої тітоньки, що напівдрімала за високим подряпаним бар'єром.

Трохи порахувавши тролейбуси, які безжурно-інтервально проносилися мимо, я всівся коло оббитої червоним дерматином стіни. Треба було б дорогою купити газету. А так довелося заплющити очі й відразу відчути присутність у моїй свідомості Магди.

Я побачив, як вона щось каже до мене, я не відповідаю, вона починає рвучко збиратися.

«Але ж так було вчора, — подумав я, — крім того, я не міг цього бачити, бо спав».

Можливо, я засну й зараз? Але для чого я тоді замовив розмову?

Хтось прочовгав повз мене. Я розплющив очі і побачив старого дідка з пишною розпатланою шевелюрою, що артистично розметалася по плечах.

Я провів дідка поглядом і подумав, що Магда не любила людей з довгим волоссям. Щось вона говорила про це останнім часом. Невже мені цікаво, що вона говорила?

Цікаво, де вона зараз? У котроїсь із подруг? Поїхала до Іринки? Чи, може, до своїх батьків?

Я розумів, що мав би зателефонувати кудись, зчинити тривогу, шукати, адже все-таки не голка і не сумка зникла, а дружина, але не мав до цього ні найменшого бажання. Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.

Крім того, я був певен, що Магда не пропаде. Авжеж, не пропаде, нема чого й бідкатися даремно. Коло знайомих у неї — дай Боже, вміння спілкуватися з людьми теж не позичати. Що ще треба?..

Підсвідомо я розумів, що мав би все ж зробити якісь кроки, що, можливо, Магда й сподівається на те, що буду шукати, може, хоче таким робом перевірити моє ставлення до неї, але… навіщо?..

А втім… Навіщо я їй обіцяв золоті гори… Бо вірив. Вірив у власні сили, у свою зірку, у своє призначення на цій землі.

Усе ж виявилося набагато складнішим. Ніхто не зустрічав мене з розкритими обіймами, не поспішав утілювати мої ідеї в життя, більше того, вони з кожним роком, новою розробкою виявлялися недолугими і банальними. Сірими, як зграя вовків. Та у вовків хоч є зуби, мої ж ідеї і задуми повмирали без найменшого опору, ніби, коли з'явилися на світ, уже відчували себе приреченими.

— Ясенівка, пройдіть у восьму кабіну.

Квапливо підвівшись, я зайшов до кабінки, взяв трубку.

— Алло, я слухаю, — почув зовсім поруч лагідний мамин голос. — Це ти, Михайлику?

— Ні, я. Доброго ранку, мамо.

— Андрійку… Ти з дому дзвониш? З міста?

— З міста, звідки ж іще.

— Я гадала, може, ти..

— Ні, я не приїду. Маїда у вас?

— Ні, — здивовано сказала мама. — Вона мала приїхати?

— Ні, — поквапно відповів я.

— Тоді чому ти питаєш?

Чути було, що мама здивувалася ще більше. Я навіть зримо побачив, як побіліло її обличчя — у неї манера лякатися з будь-якої дрібниці. Я гарячково шукав слів, а язик наче прилип до піднебіння, і задряпало в горлі.

— Бачиш… вона…

— Що трапилось, Андрійку?

— А що мало трапитись? — вдавано бадьоро спитав я.

— У тебе голос якийсь дивний…

— Дивний? Тобі здається, мамо. Яка у вас погода?

— Погода? Тепла. Зранку трохи туман. А чому ти про це питаєш?

— Так. Я думав, може, у вас дощ. Іринка здорова?

— Звичайно.

— Що нового у Мишка?

— У Мишка? Він приїжджав минулої неділі. І вчора дзвонив.

— А Оля?

— Прислала листа. У Тіночки зубки прорізалися.

— Подія.

— Не смійся, Андрійку. То таки подія. А чому ти спитав за Магду?

— Ну, вона мала їхати вчора. Потім передумала. А ввечері сказала… сказала, що зро¬бить мені сюрприз і вранці кудись зникла.

— До подруги або на базар поїхала.

— Може, й так.

— Ти щось приховуєш, Андрійку…

— Нічого я не приховую, мамо.

— Може, я подзвоню ввечері?

— Не треба. Я сам подзвоню, коли Магди не буде.

— Ну, як хочеш… То у вас таки нічого не трапилось? Як ви живете, Андрійку?

— Живемо, — сказав я. — Живемо, мамо.

— То Магда справді збиралася вчора приїхати? — ще раз побажала упевнитися мама.

— Авжеж, збиралася. Стривай, мамо. Вона сказала, якщо раніше справиться в подруги… Отже, вона зараз у подруги.

— Там що — якісь гостини?

— Може, й гостини, — сказав я. — Мамо, знаєш…

Тут я пригадав учорашню дивну зустріч на вулиці. Вперше за ранок пригадав. Спитати маму про ще одного брата? Але хіба мама могла щось приховувати? Дурня це якась. Приїду, то запитаю.

— Що ти хотів сказати, Андрійку?

— Нічого, так… Приїду, то скажу. До побачення, мамо.

— Зачекай, Андрійку, — закричала раптом мама, — Іруся до кімнати якраз вбігла. З татом говоритимеш, Ірусю.

Я почув у трубці голосне уривчасте дихання, від якого в мене защеміло в серці.

— Привіт, мала, — якомога бадьоріше сказав я.

«Влаштуюся на новому місці — заберу Іринку, — забринів у мене в вухах Магдин голос. Заберу Іринку… заберу Іринку…»

— Я не мала, — наголосила донька. — Я не мала, таточку, і цвяшки дідові тримала.

— Ого, — сказав я. — То ти молодець. Слухайся дідуся й бабусю.

— Я слухаюся, — запевнила Іринка. — А де мама?

— Пішла в магазин, — несподівано для самого себе випалив я.

— І привезе мені цукерку? — спитала Іринка.

— Привезе. Ти тільки слухайся дідуся і бабусю.

— Добре, — пообіцяла донька. — Я побігла, а то мене дід чекає.

— Біжи, — дозволив я. — Чао, Ірусю.

— Я не хочу чаю, — сказала вона. — Я біжу тримати цвяшки.

— Поговорили? — це знову мама. — Отака вона непосида. Ти був спокійніший.

— Авжеж, я був зразковим хлопчиком, — підтвердив я. — До побачення, мамо.

— Хтось до нас у двір повертає. Ні, то не Магда. До побачення, Андрійку, — попроща-лася у відповідь мама.

Я першим повісив трубку, постояв якусь хвилю, притулившись лобом до холодного запітнілого скла. Чути було, як у сусідній кабінці жіночий голос просить когось неодмінно одягати на прогулянки плаща, бо вона знає, який там холодний вересень.

«Зворушлива турбота, — подумав я. — До біса зворушлива. Ха-ха, яка зворушлива. Про мене хтось би так потурбувався, авжеж».

І враз спазм перехопив мені горло — я знову побачив зовсім поруч Магду. Тоді, тієї незабутньої зими, — коли вперше прийшов до їхнього гуртожитку, коли вперше постукав у двері кімнати, де жили Магда і ще троє її подруг.

Якщо зізнатися відверто, я довго тоді тупцював перед старовинним чотириповерховим будинком із облупленими колонами в стилі ампір, обладнаним під студентський гуртожиток. Так довго, що перехожі почали звертати на мене увагу, а якісь дівчата, може, навіть з Магдиного курсу, проходячи мимо, сказали щось одна до одної, вочевидь, на мою адресу і весело захихотіли, ще й безсоромно озирнулися декілька разів. А втім, це не мало тоді для мене ніякогісінького значення. Як і те, що сніг падав і падав на мою непокриту голову, і коли я все ж наважився піднятися на третій поверх і постукати у світло-сірі широкі двері, я був схожий, либонь, на Діда Мороза.

— Боже мій, який ти розхристаний, — сказала Магда, коли я ввалився до їхньої кімнати. — Ти ж геть замерз, Андрію.

— Я не замерз, — спробував я слабко опиратися. — У мене навіть руки теплі, ось попробуй.

— У тебе руки — як дві крижинки, — засміялася Магда. — Але я тебе напою чаєм. Зараз заварю з липовим цвітом.

— ТИ, мабуть, вважаєш, що я геть змерзлячко?

— Ну що ти? — засміялася знову Магда, і сміх у неї був щасливим. — Що ти, Андрійку, ти дуже мужній, але чаю я таки заварю, то вже моя турбота.

Вона взялася діставати торбинку з цвітом, обернулася, я завмер од щасливого сяйва її очей, а вона підбігла до мене, спитала, чого я стою, мабуть, таки замерз, коли отак стою непорушно; і лише тепер я помітив, що в кімнаті на ліжку сидить ще одна дівчина — спортивного складу, коротко пострижена, і здивувався, що Магда зовсім її не соромиться і з тим же щасливим виглядом метушливо струшує з мене сніг.

Я досі пам'ятаю запах її рук, які обтрясали сніг з коміра мого старого осінньо-зимового пальта. Так більше ніщо не пахло. Ніщо не пахло так, як її руки, той сніг і пишне смоляне волосся, на яке з мого тоді ще буйного чуба, перелетіло декілька лапатих сніжинок.

Струснувши головою, наче кінь, що проганяв спекотної погоди набридливих мух, я вийшов з переговорної кабінки. Турботлива тітонька в сусідній усе ще балакала з дочкою чи сином, які жили в холодному вересні. Людей у залі збільшувалося, але не було жодного знайомого обличчя. Я зітхнув і пішов до віконця доплачувати за прострочений час розмови.

За віконцем сиділа вже молоденька дівчина із тоненькими наманікюреними пальчиками. Коли вона брала з моїх рук гроші, здавалося, що ті пальчики мають ось-ось переломитися, і я не стримався і сказав їй про це.

— Я ж вас не ображаю, — сказала дівчина за віконцем і презирливо повела гострим плечиком, вкритим яскраво-блакитним в'язаним платтячком.

— Маєте рацію, — сказав я і поспішив відійти.

Зате з переговорного пункту я вийшов не поспішаючи. У мене було море часу. І я не знав, як той час потратити. Я пройшовся вулицею, зайшов до гастроному, заглянув навіть до перукарні і зайняв там чергу, хоч підстригатися не мав наміру, а поголюся вже дома.

Згадавши таким чином, що в мене є дім, я попрямував туди, бо раптом з'явилася впевненість, що Магда повернулася. Чому вона з'явилася, я й сам не знав, але мені, не знати чого, захотілося, щоб так воно і було.

Невже отой дурний спогад у кабінці вплинув?

«Спогад лишився спогадом, тільки й усього», — подумав я, вже коли підходив до нашого будинку.

І все-таки… Все-таки… Я ходив дзвонити тому, що бажав, аби Магда була в Ясенівці. Боявся цього і бажав. Була можливість якось врятувати ситуацію, перевести все на жарт абощо.

«Ти там? Ти вдома? Вибач, учора вийшло так недоречно», — сказав би я.

Але відповідь… відповідь мала бути єдиною?..

Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент — виживе воно все-таки чи ні?..

Я раптом ще раз пригадав чоловіка, який сказав, що він мій брат. Хто він? Може, його підіслала Магда? Але навіщо? Чи ця зустріч мені приснилася, примарилася серед ночі?

«Схоже на те», — втішив я себе. І виразно побачив машину, що зупиняється, а в ній — чоловіка, як дві краплі води схожого на мене. Може, трохи мужнішого, міцнішого на вигляд.

7

— ВИ Андрій Платонович?

Це запитання наздогнало мене вже біля самісіньких дверей під'їзду.

Я озирнувся і побачив поруч стрункого довгоногого хлопця у джинсах і картатій со-рочці. Він підходив до мене, приязно посміхаючись. Навіть не те, щоб особливо приязно, а вибачливо і співчутливо водночас. Ледь видовжене, по-особливому вродливе його обличчя світилося чимось наче загадковим чи що, хоч таке визначення більше підходить жінкам. Але що поробиш, коли воно так і було, чи, принаймні, мені так здалося.

— Я Андрій Платонович.

Хлопець мовчав і дивився собі під ноги. Я чув зовсім поруч його посапування. Воно ставало все частішим. Наче він біг на довгу дистанцію і вже пробіг частину шляху. Але коли я знову поглянув на нього, його погляд аж ніяк не змінився, і це мене, не знати чому, роздратувало. Я мовби передчував, що трапиться далі…

— Ходімо, — сказав я, щоб погасити роздратування.

— Дякую, — хлопець явно зніяковів. — Я, власне, на хвилину, лише заберу деякі речі…

— Речі? — витріщився я на нього.

— Так, адже я, власне, прийшов за речами Магдалени Григорівни.

— Магдалени… Григорівни?

— Так.

Тут я згадав, що Магдочку справді звати Магдалена, принаймні так було написано у неї в паспорті.

Магдалена… Та ще й Григорівна. І цей тип…

«Ого-го, — подумав я. — Авжеж, тобі тільки це й лишається, шановний».

— Ходімо, — я вимовив це якомога спокійніше.

Ми зайшли до під'їзду. Грюкнули двері за спиною. Ми підіймалися сходинка за сходинкою, я чув за спиною дихання цього юного нахаби і не міг позбутися безглуздого враження, наче ми опускаємось вниз. Підіймаємось і воднораз опускаємось. І я віднині назавжди приречений чути це дихання за спиною.

Додибавши таким чином до третього поверху, ми спинилися. Я раптом почув, як пахне глина. Не крейда, а саме глина.

«Здається, цієї весни у нас білили під'їзд, — подумав я, — здається, білили, було це у травні, скорше у квітні, тоді ще тільки починало теплішати, але що з того?..»

Я не зміг ухопитися за кінчик думки, що несподівано зникла, так само несподівано, як і з'явилася.

Мені раптом захотілося, щоб хтось вийшов із котроїсь квартири, заговорив до мене, я відповів би, і знайшов би багато слів, авжеж, багато, стільки, що вистачило б на нас двох. Я знайшов би такі слова, що цьому молодику, який тепер стоїть збоку і вперто вичікує, коли ж ми підемо далі, стало б зрозуміло, що він тут зайвий, що його прихід безглуздий і непотрібний. Авжеж, саме так — безглуздий і непотрібний.

Ніхто не вийшов. Під'їзд мовчав. Ми стояли на третьому поверсі. Моя рука поволі опустилася на поручні.

— Вам погано? — спитав тієї ж миті підкреслено турботливо мій супутник.

— Чому ви так вирішили? — різко повернувся я до нього.

— Ви спинилися, — він сказав це начеб вибачливо.

— Я спинився, — сказав я. — А може, ми живемо на третьому поверсі?

Він мав би відповісти: «Ні, я знаю, що ви живете на четвертому поверсі». Чи: «То чому ж ми не заходимо до квартири?» Він, однак, нічого не сказав. Стояв і чекав. Чекав і стояв. Очі у нього ДИВИЛИСЯ кудись повз мене, але я встиг помітити, що вони сірі з голубуватим відтінком. Невже Магда-Магдалена полюбила його за ці очі? Яка дурниця. А втім, чи мені не однаково? Я раптом гранично чітко усвідомив: єдиний вихід у мене — це вдавати байдужого до всього, що відбувається і відбуватиметься далі. До цих сходинок і стін, до дихання за спиною, до трагікомедії, що розігруватиметься у моїй квартирі. Абсолютно байдужим. Я чужий всьому цьому. Абсолютно чужий. Те, що минуло, вже не вернеш. Ось єдина рятівна думка, що мені лишається. Я буду твердити її ще зо два десятки сходинок до дверей нашої квартири.

«Чи, може, я рахуватиму сходинки?» — подумав я і рушив.

Хтось опускався назустріч. Мимо нас пройшла сусідка з верхнього поверху, розповніла жінка з полотняною авоською. Привіталася, я відповів, і нічого не трапилося. Отже, моє чекання було марним, і єдине, що мені лишалося, — маска байдужості. То ж я так і йшов — поволі і байдуже. На поверх вище вилазив годину, а може, й більше, принаймні мені так здалося.

Так само підкреслено байдуже я відчиняв двері. У цій квартирі все віднині було мені чуже.

— Що ж вам наказано забрати? — спитав я.

— Плаща і рожеве плаття. І сумку, яка стоїть у шафі.

— Беріть, — байдуже сказав я. — Відчиняйте дверці й беріть.

Він підійшов до шафи, так, ніби тут був уже (а може, й був), повернув ключ, що стримів у дверцях, потім сам повернувся до мене.

— Може, ви дістанете?

— Ні, вже, вибачте, — сказав я. — Діставайте, що хочете.

Він заглянув і вийняв сумку, наповнену речами. Потім вийняв плаща і рожеву сукню — я любив, коли Магда її вдягала. Діставши все це, він знову повернувся до мене, подивився співчутливо.

— Не розумію, — сказав він. — Ви так поводитесь, наче вам усе байдуже.

— Так воно і е, — сказав я.

Він зняв плаща і сукню з плечиків, акуратно склав їх, дістав з кишені чималий целофановий мішечок і засунув їх туди. І саме цей жест, ця акуратність, не знати чого, ще дужче розізлили мене. Мені захотілося викинути цього нахабу за двері, як паршиве щеня, викинути геть, можливо, й униз із четвертого поверху. Чесне слово, мені було б навіть приємно, якби я почув його розпачливий крик, і анітрохи не соромно.

«Цього тобі тільки не вистачало — зчинити бійку», — встиг подумати я, перш, ніж ступив крок до нього.

Він здивовано подивився на мене, і в його погляді зблиснула настороженість. Я відзначив, що ми приблизно однакового росту і однакової комплекції. Він лише був на років п'ять, а може, й більше молодший. Ця обставина раптом вивищила мене у власних очах.

«Усе повторюється, подумав я, невже справді все повторюється? Невже цей молодик — я в поліпшеному варіанті? І чого він чекає до біса? Чи він чекав, що я почну бійку?»

— Ви, здається, хочете щось запитати? — сказав непрошений гість з убивчим спокоєм.

— Так, — сказав я, намагаючись теж бути спокійним, хоч мені це вдавалося з неабиякою натугою. — Ви тільки-но закінчили університет, авжеж?

— Так, — сказав він.

— Поздоровляю, — глумливо сказав я і навіть не намагався приховати цю глумливість. — Поздоровляю і бажаю всіляких успіхів!

— Дякую, — сказав він. — Тільки іронізувати не слід. Я справді закінчив університет і маю свої плани.

— І ви, звичайно, подаєте неабиякі надії? — спитав я тим самим тоном, пропустивши його зауваження мимо вух. — Чи й масте вже своє підприємство? Може, банк?

— Яке це має значення?

— Таке, що я теж подавав колись неабиякі надії і пишався тим.

Він примружено подивився на мене. Я витримав цей погляд, в мені росла люта байдужа ненависть. Не до нього, а до когось наче третього, незнаного, котрий міг підслуховувати нашу розмову.

Той третій мав бути не схожим на обох нас і щось мати від нас обох. Він мав слухати уважно, щоб потім використати почуте, може, навіть засміятися наприкінці розмови абощо, а потім зникнути. Але його майбутнє зникнення мені байдуже, а ось існування — ні.

Тут я відчув, що повітря в кімнаті затхле, що варто буде відчинити кватирку, ледве я спекаюся цього типа. Я не витримав, оглянувся і побачив, що кватирка відчинена.

— Якщо ви чогось не досягли, то винні самі, — сказав гість. — Повірте, я ні в чому не винен. Звинувачувати мене так само безглуздо, як цей будинок, що він стоїть саме на цьому місці. Зрештою, хоч я й не вірю в долю, але… Така жінка, як Магдалена Григорівна, заслуговує бути щасливою.

— І ви все зробите для неї, авжеж?

— Так, і в цьому немас нічого смішного, — запевнив він. — Мені вас шкода, якщо ви не зрозуміли, хто вона така.

— Ви просто безтямно закохані, друже мій, — сказав я. — Так само, як був колись закоханим я. Мені теж хотілося перевернути гори. Потім я зрозумів, що не все залежить від мене.

— Вибачте, — перервав досить неввічливо він, — але це виправдання слабких людей…

— До яких ви не належите? — перервав уже я його. — Ілюзія, молодий чоловіче. Річ тут не в силі чи слабкості.

— Ні, — сказав він. — Ні. А втім, бувайте. Я вас не збираюся ні в чому переконувати.

Він засунув целофановий пакет під пахву, легко схопив сумку в другу руку.

«Був, був уже тут, — подумав я. — А може, й не був. Але для чого була вчорашня комедія?»

Новий Магдин чоловік обернувся вже коло самих дверей.

— До речі, я сам запропонував Магдалені Григорівні поїхати за речами, — навіщось сказав трохи хрипко.

— Правильно вчинили. Хоча я її теж не бив би…

— Ви взагалі не здатні на це.

Він ще раз поглянув на мене, наче прощався надовго і хотів запам'ятати моє обличчя. Чи, може, чекав, що я не стримаюсь?

Я спокійно опустився у крісло. Ноги мої самі випросталися перед кріслом.

«Помиляєшся, хлопче», — подумав я, дивлячись кудись повз ненависного пришельця.

Стукнули двері. Затихли кроки за дверима. Я лишився сам. Так самотнім я був учора, коли мене покинула Магда, Магдочка, Магдалена…

Я гірко усміхнувся. Батьки, називаючи її отак, мали рацію. Вона була до біса врод-лива. Грішниця Магдалена. Хоч та, здається, була Магдалина, через «и». А втім, яка різниця?

Я відчував потребу підвестися і щось зробити. Інакше, коли я не підведуся, кімната попливе кудись разом зі мною. Ми загубимося у безкрайому морі, назви якого я не годен добрати.

Я підвівся, підійшов до вікна, розчинив його навстіж. Мій непроханий гість уже про-стував вулицею до зупинки тролейбуса.

— Гей, ти, — гукнув я йому, і коли він таки задер голову, махнув рукою, аби вернувся.

Я так і лишився стояти коло вікна. Почув його кроки на сходинках, чув, як він стояв у дверях, потилицею чув на собі його тепер уже розгублений погляд. Я поволі обернувся, підійшов до нього.

— Ану поставте сумку.

Слухняно поставив.

— Зігніть-но руку в лікті.

Він зігнув, правда, здивовано перед тим зиркнувши на мене, й одержав нагоду ще раз пересвідчитися, як напнулася під натиском м'язів тканина його картатої сорочки на рукаві.

— Добре, — сказав я, відвертаючись.

А тоді різко, з розвороту вдарив його ребром долоні у незахищений правий бік, під печінку.

Від несподіванки він охнув, від болю зігнувся, хоч удар і не був міцним. Потім поволі випростався. Ми стояли і дивилися один одному в очі. Я гадав, що ось зараз його очі наллються люттю і він мене зітре в порошок. Або навіть викине у вікно.

Я ніколи ні з ким не бився і навіть не знав, як прикритись. Мій удар був єдиним прийомом якоїсь там боротьби, що його навчив мене про всяк випадок, колишній мій однокласник і колишній десантник-«афганець». Але очі нового Магдиного чоловіка розгублено кліпали.

— Тепер бери сумку і йди.

Дивно, але він виявився напрочуд слух¬няним. І я подумав, що у Магдиних очах він теж невдовзі виглядатиме таким самим невдахою, як і я. З цього висновку можна було б тільки порадіти. Але відчуття гіркоти стало ще глибшим. Хоча б тому, що це повернення було лише в моїй уяві. Але погляд його лишився зі мною. Погляд наче б сторонньої, зовсім сторонньої людини. Але ж погляд я теж вигадав… Хоч, може, погляд лишився зі справжніх відвідин.

Але я думав, здається, про море, безкрае море — чи то життя, чи відчуттів, чи ще чо-гось, яке не пригадати і якого водночас не позбутися…

І тут я почув музику. Вона звучала то голосніше, то стишуючись.

«Звідки ж вона звучить?» — подумав я і зрозумів, що нізвідки.

Як не дивно, вона звучала з мене самого. Я струсонув головою, але не зміг прогнати цих нав'язливих звуків. Я побачив Магду, Магдочку, Магдалену, найвродливішу дівчину інституту. Хоч, може, найвродливішою вона стала саме з тієї хвилини, як я її побачив. Вона пливла залою, і зала належала їй, і решта танцюючих давали їй дорогу. Я стояв разом з хлопцями на сходах, які вели в той зал. Сходи вели згори. Наповнений танцюючими парами зал був, мов на долоні, і я побачив Магду… Відколи побачив Магду, мені здавалося, що зал танцює довкола неї. «Навіщо ти обдурюєш себе?» — сказав раптом чийсь голос біля мене.

Я здригнувся. Я сидів у себе в кімнаті, музика все ще звучала, я знову побачив зал, стояв на сходах, і зал кружляв довкола Магди-Магдалени.

«Я не обдурюю», — заперечив я невидимому опоненту.

«Обдурюєш, та ще й так, наче тут ти не сам», — голос робився злішим.

«Авжеж, я не сам, зі мною ти».

«Не блазнюй. Ти прекрасно розумієш, про що я кажу».

«Авжеж, розумію».

Я таки розумів, що він має на увазі. Справді, я не закохався тоді в Магду. Я не остовпів на місці, й зал, звичайно, не кружляв довкола неї. Але те, ідо вона була чи не найвродливіша в залі, я зрозумів і без почуття закоханості.

Мій погляд наштовхнувся на погляд Петра Микулинця, однокурсника, з яким зайшов до залу. Я міг би поклястися, що Петро думає те ж саме, що і я. А може, й не те саме, але погляд його був промовистий. Щось заворушилося в мені. На самому денці свідомості. Наче легкий, але доволі холодний вітерець. Утім, він міг матеріалізуватися і набрати певних обрисів, хоч думку навряд чи можна матеріалізувати.

Я підвівся і підійшов до вікна. За вікном гримкотіла вулиця, але я нічого не побачив. Того, що мав би побачити, не було. Я подивився поверх будинку на протилежному боці. Рвані хмари, що пливли над будинком і позаду нього, холоднішали на моїх очах.

«До чого тут усе це?» — подумав я.

Подумав, а може, й сказав уголос. Тиша в кімнаті була мені неприємна, і, звісна річ, я міг вимовити уголос.

А втім, я тішив себе ілюзією. Маленькою порівняно з тою, яку вже пережив, яка розсипалася на моїх очах, і фініш був на диво глумливим. Я боявся порушити тишу. Тиша була більшою за мене самого, за всі мої прагнення.

Я відійшов од вікна і знову сів у крісло. Раптом подумав, що дуже добре було б, якби до моїх ніг прилестився кіт і потерся об них. Я б погладив цього ніжного пухнастого котяру і, може, й заговорив до нього. Може, він у відповідь нявкнув чи замурчав, а я б удавав, що мені цікаво з ним спілкуватися.

Кота, на жаль, у нас не було. І покидати кімнату й виходити на вулицю я не мав сили. Навіщо? Навіщо, коли я не втечу від того, що трапилося? Від минулого неможливо утекти. Минуле — це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками. А втім, чого-чого, а помилки не було. Я не помилився, вибираючи Магду. Я мусив її обрати. Вона повинна була належати мені. Та Магда, на яку дивилися захоплені люди в залі. Ну, а, природно, поруч з нею, роблячи все для неї, я повинен був втілювати в життя свої великі плани.

Так, я не кохав Магду, хоч тішив себе ілюзією кохання і довго, аж до вчорашнього дня, переконував себе в протилежному. Решта вже не має ніякого значення.

Те, що було після залу — наші побачення, весілля, робота в інституті й на заводі, приїзд у це місто, вже не мало великої ціни. Найбільшу вартість мав той вечір.

Я ще побачив себе тоді, коли танцював з Магдою, її руки, покладені мені на плечі, і підвівся. Тепер можна було вставати і йти, куди завгодно, хоч іти мені, власне, не було куди.

8

Я поблукав трохи містом, а потім подивився зарубіжний детектив. Випив після сеансу склянку соку в гастрономі неподалік від кінотеатру, їсти мені не хотілося. Я вийшов з гастроному і поплентався у протилежний від кінотеатру бік.

Дорогою я зустрів знайомого інженера з нашого заводу і поінформував, що подивився кіно. Він сказав, що теж хотів би побачити цей детектив, тільки от чи дружина погодиться — десь там ходила по крамницях, а він поспішав їй назустріч.

— Вона не любить детективів, — сказав знайомий.

— Хто вона в тебе? — спитав я.

— Учителька, — відповів той.

— А-а, — протяг я. — Ну, може, вмовиш.

— Вона швидше додому потягне, борщ варити.

— Борщ — серйозна справа, — сказав я.

— Ну, бувай.

Я провів його довгим поглядом. Так і не зрозумів, що він мав на увазі, коли казав про борщ. УДВОХ варять чи що… Ніби це для мене важливо.

І тут я збагнув — так, важливо. Я відвернувся і пішов далі, у неминучий протилежний бік. Уже за кілька метрів по тому, як я відійшов, майнула думка — може, піти ще раз до того кінотеатру побачити, яка в нього дружина? Але чим я поясню свій прихід? Палкою любов'ю до цього детективу, про який я сказав «так собі, дивитися можна». А втім, чому я певен, що вони прийдуть і борщ не переважить?

Тут я став пригадувати, якими бувають борщі. Варити вміла і Магда, а її мати, моя теща, — вона взагалі варила незрівнянний червоний борщ. Щось вона додавала у нього таке, окрім буряків, капусти, томатного соку, цибулі, що пальчики оближеш. Я ніяк не міг відгадати, що робить борщ таким смачним, бо було враження, що не капуста й не буряки, і навіть не вміння гарно засмажувати. Теща ж на моє запитання тільки загадкового посміхалася.

«Головне — що ти борщ любиш».

Головне — що я люблю борщ…

Але ми приїжджали до Магдиних батьків щонайбільше разів п'ять. То були дні великих турбот про улюбленого зятя.

Я часом їх ставив поруч — Магду і її матір. Магда більше була схожою зовні на батька. До гармонії в сім'ї, у стосунках не надто прагла. Ні, я, здається, не маю рації, я виправдовую себе. Чи треба це робити, чи треба це мені самому?

Мої ноги несли мене вулицею, я йшов далі, як автомат, і часом мені здавалося, що на вулиці лишаються люди, у яких моє обличчя. Вони стоять на місці, вони нікуди не рухаються, між ними якась певна рівномірна відстань, і — найголовніше — моє обличчя, залишене у цих людей, теж застигле.

Я йшов далі вулицею, наповненою людьми, яких, крім мене, ніхто не бачив, і раптом мені здалося, що так само ніхто не бачить мене справжнього, того, хто йде вулицею. Десь угорі крізь хмари просіювалося сонце, виглядали цілі клапті голубого неба. Я побачив ці голубі шматки, коли підвів голову — буде погода.

«Навіщо?» — подумав я.

Я спитав себе «навіщо?» й спинився. Огля¬нувся. Повз мене пройшли двос незнайомих молодиків, жваво жестикулюючи. Вони спе¬речалася про нову марку мотоцикла. Уривок розмови, що долетів до мене, сповнив моє єство глухим, якимось ниючим роздратуванням. Так починає боліти зуб, коли ще не усвідомлюєш цей біль. Або не хочеш усвідомлювати, намагаючись загнати біль туди, звідки він виник. Це відбувається інтуїтив¬но, надто коли ти зайнятий чимось іншим. Я ж не був нічим зайнятий. І в цьому була найбільша прикрість і причина того, що біль ростиме, поки його не спиниш. Чим спини¬ти, я не знав. Просто стояв на тротуарі, люди обминали мене, я ловив уривки їхніх роз¬мов, намагаючись хоч за щось ухопитися, і майже відразу губив ту тоненьку ниточку, за яку щоразу хапався.

Уривки розмов, за які я намагався вхо¬питися, нічого не давали й нічого не по-яснювали.

— Він учора нагадав мені…

— Відчуваєш, якого це кольору?..

— Чому не повернеться?

— Він так сказав.

— Вір його словам…

— Не вірю.

— Не віриш, що я теж можу мати власний гонор?..

Я перестав слухати, намагаючись зосередитися на чомусь іншому, зримому. Але зір ні на чому не зупинявся.

Я поводив головою туди-сюди. Знайомі мені будинки, ось ту крамницю я добре знаю, у цей двір теж заходив.

Світ довкола мене був той самий, що й учора. Просто я був іншим. Але що з того, коли я не сприймав уже так, як мав би все сприймати сьогодні. З моєї самотності слід було виборсуватися. Але майже відразу я усвідомив, що не зроблю цього. Я не хотів далі грати ніякої ролі.

Хтось наштовхнувся на мене, пробурмотів лайку, потім вибачення. Це був уже літній чоловік, за хвилю перед цим, певно, заглиблений у свої думки. Я подивився, як він іде вулицею трохи перевальцем, згадав його здивований погляд, широкий ніс, що, здавалося, з цікавістю принюхався до мене. З цікавістю, але без здивування, на відміну від його господаря. Чоловік не спинився, здивування згасло так само раптово, як і з'явилося, і я зрозумів, що немає ніякого сенсу чипіти далі отак по¬серед вулиці.

Я подивився в тому напрямку, куди йшов, і побачив білу арку центрального міського парку. Не вагаючись і миті, я попрямував до входу. Затримався лише на східцях, збився з ритму ходи, переступив з ноги на ногу і пішов далі. Мене збила думка, що в парку робити мені нема чого.

І все ж я зайшов до парку, пройшовся центральною алеєю, опинився біля воріт дитячого містечка. Діти бігали між мініатюрними замками, сідали на великого зеленого крокодила, відлитого з цементу, спускалися з гірки-теремка. Я любив при¬ходити сюди з Іринкою, любив бачити її здивування, з яким вона підходила до те¬ремка, заглядала знизу догори, де на краях даху теремка сиділи кумедні птахи, відда¬лено схожі на півнів.

«Біжи!»

Я стояв унизу і, розставивши руки, ловив доньку. Іноді вона вхитрялася вивернутися від мене і задоволено сміялася. Коли я помі¬тив це, став навмисне намагатися принести їй задоволення. Але одного разу, ухиляючись від моїх рук, Іринка невдало рвонулася вбік і боляче вдарилася колінцем в борт. Я втішав її і водночас докоряв, а вона й не плакала, тільки міцно закусила губенята.

Ми приходили сюди і втрьох. Якось я уявив Магду на місці Іринки. Маленька Магда з великим бантом спускалася з гірки-теремка…

Я тоді посміхнувся. Коли поглянув на Маг¬ду, побачив, що вона теж посміхається. Але погляд її був десь далеко, на вітах тополь. Я перевів іуди свій — і нічого не побачив, на¬віть якоїсь завалящої ворони.

Наші світи були поруч. Тоді моя посмішка погасла, а її ще довго блукала на вустах, мов шукала пристановища чи, може, хотіла злеті¬ти й не змогла.

«Даремно», — кажу я собі тепер.

На алеї кружляє перше жовте листя, хоч до справжньої осені ще тиждень-два. Листків усього кілька, вони маленькі й дрібні. Я простягаю руку, але вітер відносить їх убік.

Звертаю на бокову алею, поволі бреду між рядками тоненьких берізок, потім повертаю ще на одну. Тут нарешті знаходжу лавочку, на якій ніхто не сидить. Моя спина торка¬ється прохолодного дерева. Заплющую очі й намагаюся ні про що не думати.

Думки, однак, самі лізуть до голови.

Тисячі й мільйони людей опинялися у ста¬новищі покинутих, їм було боляче. Це якщо кидали кохані. Дружини, яких любили. У мене зовсім не було болю. Не було вже й порожнечі. Десь на глибині пульсувала думка, що нічого, по суті, не втрачено. І раптом я зрозумів — це виправдання. Це моє намаган¬ня виправдатися.

Я підвів голову. Алея була довга і прохо¬лодна. У глибині її маячіло кілька людських фігурок, на сусідній лавці сиділи двоє дівча¬ток і читали книжку. Одна з них подивилася у мій бік, посміхнулася, шепнула щось по¬дружці. Ось вони вже обоє захихотіли.

Я відвернувся, тамуючи знову несподіва¬но виниклу злість. Другий кінець алеї від-кривав шматок лугу, що прилягав до парку, там, удалині, було ясніше, ніж на цій затем-неній алеї.

«Може, мені піти туди?» — подумав я.

Я підвівся і знову сів. Ця алея була таки моєю, вона належала моїм думкам, і навіть дівчата, що знову читали книжку, якби вони знову засміялися, уже мене не роздратува¬ли б. Я подумав, що алеї, можливо, саме й не вистачає цих дівчат, які змушували мене думати про них, хоч я не мав ні найменшого бажання з ними знайомитися. Якби хтось сів поруч дівчат, я сприйняв би його так само, як необхідне доповнення до алеї. Мене знову окутувала байдужість.

Байдужість або виправдання — ось із чого я мав тепер вибирати. Якщо я виправдаю себе, можна почати життя спочатку. Можна одружитися вдруге… Але ж я не закоханий. Можна в когось закохатися, на зло Магді знайти ще кращу за неї.

«І почати все спочатку», — гірко всміхнувся я.

Але коли не почати нову гру, тоді що? Вдивлятися в зустрічні обличчя поглядом жебрака? Шукати когось, не будучи певним, що знайдеш, що, зрештою, тобі це потрібно? Я ще не боюся самотності, я молодий і дужий, жити можна, коли й не усвідомлюєш мети, зате усвідомлюєш сенс самого процесу життя. Ось він вихід, варто лише простягти руку, встати й піти.

Я простяг руку перед собою. Мої довгі худі пальці розітнули порожнечу. Опору не було, але не було й точки дотику. Я уявив, що так само йтиму життям, йтиму до безкінечності. Кар'єру зробити не зможу, для цього потрібно знати щось, мені невідоме. Я не вмію при¬водити в дію механізм стосунків, який для декого є сенсом життя.

Тоді я мав би просто жити, бо про талант уже говорити не доводиться. Але хто б мене навчив і цього мистецтва?

Слово «мистецтво» щось мені нагадало. Я пригадав, як колись у школі пробував грати у драматичному гуртку, згадав навіть свою роль — старого чоловіка, який не любить свого молодого сусіда. Котрий виявився вже на початку життєвого шляху набагато удачливішим за нього. Як же його звали, мого героя? Здається, Панас. А от п'єси не пригадаю: ні автора, ні назви.

Може, є хоч якийсь сенс у цій згадці? На¬вряд. Сотні, мільйони людей проживають життя не так, як хотіли. Але жоден з них не навчив тих, хто йде за ними. Не навчили? Ой ні, навчили, якщо ті, хто живе потім, хо¬тіли цього.

Зроблене відкриття здивувало мене. Я маю вчитися у когось? У мого діда?

Але я не пам'ятаю жодного слова з ролі. Ще я пригадав, як ми ставили уривок з горьківського «На дні». Я прагнув, аби мені дісталася роль Сатіна, але в уривку, що його вибрала вчителька, у Сатіна було всього-на-всього дві репліки, зате довгий монолог ви-голошував Хома.

Я тоді вивчив і його слова (мені навіть зда¬валося, що ліпше, ніж тезко Андрій Берчук, якому випала ця роль), і коли Андрій казав свої слова, я теж подумки проголошував їх.

Тепер я подумав, що в нашої вчительки Іраїди Максимівни це теж була хитра гра: ми спочатку обрали собі ролі, обрали насліпо, а тоді вона вибрала нам уривок. Еге ж, я прагнув сказати: «Людина — це звучить гордо», а сказав щось маловиразне.

Може, вже тоді проектувалося моє життя надалі, тільки я не знав про це?

А якби знав? Уникнув би помилок? Чи не прагнув злетіти високо? Невже не прагнув би, а задовольнявся тим, що є? Але я так жити не вмію. Не вмію чи удаю, що не вмію? От, дозгадувався, чи варто було й починати…

Я поглянув на сусідню лавку. Дівчата так само читали. Я пошкодував, що й собі не взяв книжки. Може, б тоді час ішов швидше.

Парком пробігла легка хвиля вітру, досить прохолодного, дівчата навіть оглянулися, наче сподівалися, що за вітром прямкус парком справжній Дід Мороз. А раз оглянулися, отже, читають не дуже уважно. Коли я подумав про це, мені чомусь стало трохи лег¬ше. Хвиля вітру вже відкотилася, з-за невеличкої темно-сірої хмарки з'явилося сонце. Я зручніше вмостився на лавці, наче збирався тут просидіти бозна-скільки. А що? Адже йти мені все одно нікуди, а додому анітрохи не хочеться. Не хочеться вертатися туди, хоч ти вбий.

Сонце вже просіювалося крізь віти дерев. На мої руки, які я тримав тепер на колінах, падали тоненькі, ледь теплі промені. Наче граючись зі мною, вони то виникали, то зни-кали. Оглянувшись, я побачив, що то хитається від слабкого вітру гілка наді мною. Я поворушив пальцями — промені заковзали по них. Один з промінчиків раптом почав рости, розширюватися. Може, мені здалося? Я став спостерігати і помітив, що він таки розширюється, хоч і дуже повільно. Сонце рухається, зрозумів я, воно обминає дерево, обходить довкола парку, хоч вони теж рухаються довкола сонця.

«Як його примирити ці два протиріччя?» — подумалось мені.

Я побачив себе у нашому секторі під беззахисним пекучим промінням липневого сонця. Я стояв і дивився, як тремтить полу¬денне повітря над заводом і містом, як воно наче розсмоктується під невмолимим тягарем спеки. То було всього місяць з чимось тому, ми збиралися тоді у відпустку, я намагався не думати, що буде після неї, я ще жив своїми ілюзіями.

Тоді хтось підійшов до мене. Левчук або Комаров. Ні, таки Комаров.

«Куди ти їдеш?»

«До себе».

«У село?»

«Ти не зрозумів. Не в село, а до себе».

Я повернув тоді обличчя і пильно подивився на Комарова. За моєю фразою нічого не стояло, я вимовив так, наче граючись, але вже дивлячись Комарову в обличчя, став бажати, аби він побачив за цими словами зміст — більший, ніж вони могли виражати насправді.

«До себе йдуть пішки, — сказав тоді Комаров, — інакше нічого не вийде. Фігня ви¬йде — от що».

Я вдав, що не зрозумів його. Хоч міг відповісти. Але біда в тому, що Комаров прекрасно зрозумів мене, хоч за звичкою промовив напівіронічно, трохи з дидактичними нотками, які тільки посилювали цю іронію.

А може, мені тепер здається, що було це розуміння? Тоді я злякався його, тоді я ще був на дистанції, хоч дихання й ставало все переривчастішим, але я підганяв себе і змушував нічого не думати, запевняв, що якось воно обійдеться.

Цьогорічна моя відпустка минула не¬ймовірно швидко. Мені хотілося розтягти кожен день, і, лише потративши даремно тиждень часу на пошуки якогось виходу, я зрозумів, що треба тікати до самого себе, до свого відчуття часу. Я перевершив сам себе: вигадував усілякі ігри з Ірочкою, екскурсії в гори, ми провели там чудово час, у Криму, я поїхав туди, хоч не мав і найменшого бажан¬ня, а для цього мусив просити гроші у мами, хоч знав, що вони більше потрібні Михайло¬ві, який будував свій будинок. Це теж була гра, натужна гра у веселість, у «все добре», це була гонка без переможця, тільки за мною ніхто не гнався, Магда була задоволена, Магда посміхалася.

Магда сприймала мої умови гри. Вона вранці, коли тільки сходило сонце, бігала за мною берегом, вона віддавала мені Ірусю, з якою я грався кілька годин, вона спостеріга-ла і раділа з цієї гри, і розуміла… Так, вона розуміла, що в мені все це неприродне. Що це втеча, і все.

Інакше й бути не могло. Я сподівався ж купити майбутнє її мовчання. Тоді я не знав, що Магда…

— Ви дозволите, молодий чоловіче?

Я здригнувся з несподіванки. Біля моєї лавочки стояла бабуся років шістдесяти п'яти, може, трохи більше, дивилася на мене запитливо і… прохально, наче лавка справді була моєю приватною власністю, а бабуся забула вдома дріб'язок, щоб заплатити за сидіння.

— Ви дозволите сісти? — повторила вона вже більш наполегливо.

— Звичайно, — буркнув я.

Вона сіла, акуратно розправила спідницю, щоб, не дай Боже, не зім'яти це старомодне диво темно-шоколадного кольору. І блузка була такого ж кольору, і вся вона була, наче шоколадна.

Мені захотілося встати й піти, я вже став підводитися, і тут до мене поверну¬лася пригасла було злість. Ніби й справді лавочка належала мені. Я вирішив пере¬сидіти цю, не знати звідки виниклу, бабусенцію. Щось у її шоколадній постаті було таке, ідо змушувало протестувати. Може, ці стиснуті губи, може, погляд, яким обдару¬вала мене, коли вже вмостилася на лавці, у погляді прохальність швидко переросла у насторожену цікавість. Ввічливість її мене роздратувала, нехай так. Але те, як вона після цієї несміливої прохальності по-господарськи розсілася на лавочці, роздратувало іде більше. Адже воно свідчило, що ввічли¬вість була показною. Бабуся могла просто підійти й сісти.

Невже мене просто роздратували її декілька необов'язкових слів? Чому? Бабуся сиділа й сопіла, дивлячись вздовж алеї. Йти нікуди вона не збиралася. Я ж не міг тепер зібрати думок докупи. Не міг думати про щось кон¬кретніше, що б дозволило мені згаяти час, доки вона піде.

— Осінь вже чути, — сказала бабуся. — І листя цього року почало жовтіти рано.

Я мовчав, бо збагнув, що коли мовчатиму, вона швидко виговориться й таки піде собі. Тоді я теж встану і покину цю лавочку.

— Старій нема чого робити, напевне, думаєте ви, — сказала бабуся. — От вона і веде балач¬ку. Я посиджу трохи й піду.

«Дуже приємно», — подумав я.

І несподівано злякався, що вона й справді піде. Дівчат на сусідній лавці вже не було, я й не помітив, коли вони зникли. Мені… мені просто необхідна була її присутність.

— Осінь цього року справді буде рання, — ска¬зав я.

— Ви так вважаєте? — зраділа вона.

— Судячи з деяких прикмет…

— А я займалася якраз пранням, скінчила, от і вирішила прогулятися.

«Дуже приємно, подумав я, прання — дуже приємно. Хай буде прання, раз у мене немає вибору. Щоб його сказати таке, щоб видатися спеціалістом у цій галузі?»

Я ледве не засміявся — такою кумедною була ця думка. Але не сказав нічого. Нехай. Нам добре сидіти разом. Сидіти і мовчати. Ось і все.

Парк поволі звільнявся від ледь помітної димки, яка наче окутувала дерева, коли я прийшов сюди. Зараз добре стало видно кожне дерево, поміж деревами снували люди, долинали голоси і сміх, може, б я й без цієї бабусі встав і пішов кудись — од цих голосів і сміху, а може, б розчинився у них, а от бабусю тепер я мусив пересидіти.

Я повернув голову, зиркнув на бабусю і відчув, що вона готується вставати. Ще кілька хвилин тому настроєний вороже, тепер зрозумів, що і прагну, і боюся, аби вона не пішла. У ній ніби був захований мій порятунок. Може, від самотності, може, й від самого себе. Вона була частинкою того світу, з яким я почувався у розладі.

Відчуття, що присутність цієї бабусенції мені потрібна, виникло раптово, так, скорше всього, коли здалося, що вона має вставати. Наче вона справді була мені потрібна. Невже я прагну ліквідувати отой розлад?

— У цьому місті гарний парк, — поспішно сказав я.

— Так, — охоче згодилася вона. — Я люблю тут відпочивати. Особливо після роботи, коли натомишся.

— І дуже затишні алеї.

— Неподалік мого дому, там он, з другого боку, — вона показала рукою, — є сквер, може, знаєте, на центральній вулиці, мені туди ближче, але там якось незатишно.

— Так, там незатишно.

Я сказав це, аби щось сказати. Як і все інше. Але що говорити далі, я не знав.

Не візьмешся ж їй розповідати про себе.

Бабуся тим часом таки підвелася. Мабуть, уже відпочила.

— До побачення, — сказала вона.

— До побачення.

Я дивився їй у спину і намагався злови¬ти обривок якоїсь думки. Щось наче мав би спитати в неї. Таке відчуття в мене виникало останнім часом доволі часто.

Уже коли вона відійшла на кілька десят¬ків метрів, я рвучко підвівся і кинувся на-здоганяти.

— Пробачте, я…

Вона здивовано обернулася на мій голос. Я дивився їй просто у вічі і все ще не знав, про що ж мені запитати.

— Я хотів запитати, чи не знаете ви… Чи не знаете ви, які є готелі в Лучеську… Які є готелі… крім тих, що в центрі, бо там немає місця…

Навіщо я питаю її, чому це спало мені на думку, я не знав. Вона стояла і ворушила губами, певне, пригадувала. Двоє дівчаток минули нас, це були не ті дівчата, що сиділи на сусідній точці, я вловив уривок їхньої розмови про якогось Петю, котрий купив недавно мопеда, який йому ні до чого, подивився їм услід, і мені захотілося, щоб хоч одна з них обернулася. Немов це вертання, чужий погляд могли врятувати мене од бабусиної відповіді.

— Здається, у Теремно, це на окраїні, є якийсь готель чи гуртожиток для шоферів, — мовила нарешті бабуся. — Але то я знала колись, а як тепер…

— Дякую, — сказав я.

— Ви не місцевий?

— Ні, — збрехав я.

— Тоді я поясню, як туди добиратися.

— Був би вам вдячний.

— Поїдете автобусом «трійкою» майже до кінця. Там запитаєте, яка зупинка.

— Дякую.

Ось і закінчилася наша безглузда розмова. Я стояв і чекав, коли вона піде.

Зрештою, я повернувся й пішов сам. До біса все, і самотність в тому числі.

Подзвоню Комарову, Левчукові, чи кому там ще… Хоча Комаров, здається, на полюванні, а Левчук у селі… якби я знав, де живе Люська… До чого тут Люська? Чи, може, справді поїхати до мами, до Іринки… Але раптом туди ж приїде Магда?..

— Молодий чоловіче…

Я вернувся. Бабуся махала рукою. Повер¬нутися? Піти? Усе ж я підійшов, правда, навмисне повільно. Либонь, вона пригадала ще одну адресу, потрібну мені, як п'яте ко-лесо до воза.

— Якщо там не влаштуєтесь, приходьте до мене.

— Дякую, але…

— Я живу разом з дочкою, а її, напевне, не буде до понеділка. У нас трикімнатна квар-тира, і ви ці дві ночі переночуєте…

— Дякую, — сказав я. — Мені якраз і потрібно на дві ночі. З понеділка у мене буде бронь.

— От і добре. Якщо не влаштуєтесь, при¬ходьте. Я живу…

Вона назвала адресу. Я поспішно ще раз подякував і швидко пішов алеєю, прагнучи одного — якомога скоріше зникнути зі старе¬чих вицвілих очей.

ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ

9

«Якби існувало поворотне коло часу, — думав я, виходячи зі свого будинку. — Якби воно існувало…»

«То й що?» — спитав себе.

З тим і зупинився посеред подвір'я. Біля пісочниці гралися діти. Білявий хлопчисько, син інженера картонно-руберойдового заводу з третього поверху нашого ж під'їзду, гасав на велосипеді, хвацько кермуючи однією рукою. Він був певен, що когось неодмінно захопить його геройство. Я подивився йому вслід, проте, звісно, не захоплено, а заздрісно.

Але справді, поворотне коло мені потрібне. Тільки не для повернення у вчора чи поза¬вчора, а кудись значно далі, може, в дитин¬ство чи що. А може, й далі. До пори, коли я ледве почав себе усвідомлювати.

Гм, я лежу на столі (чи де там) і кричу «уа-уа». На мене захоплено дивиться медсестра (здоровенький хлопчик буде), полегшено витирає піт з лоба лікар (нарешті з'явився, зловредний), блаженно-втомлено посміхається мама…

А я собі кричу. Або й не кричу, а лише дихаю. Попереду в мене ціле життя, більше навіть, ніж у цього хлопчиська, що гасає на велосипеді…

Я озирнувся, але велосипедист — порушник правил — кудись зник, і даремно було шукати його поглядом, хоча б навіть захопленим.

Час цього дня повз, наче старезна черепаха. Ще крок, другий, ще кілька кроків — і знову зупинка. Біля крайнього під'їзду сусіднього з нашою «малосімейкою» будинку сидять дві бабусі. До мене долинули обривки їхньої розмови, і я повернув до них голову. Цих бабусь я знав, знав і їхніх невісток, про яких вони вели мову, осуджуючи їхні забаганки і стиль життя. Одна з них, струнка, висока, у величезних рогових окулярах, працювала в аптеці неподалік і мала звичку голосно повчати свого сина, коли виходила гуляти з ним на подвір'я. Вона весь час запитувала його «Зрозумів?», і бідолашний хлопець мусив весь час ствердно кивати головою.

«Зрозумів?» — спитав я себе і вийшов на вулицю.

Мимо мене проїхав автобус, обдав їдким димом, спинився, бо відразу за нашим будинком було перехрестя. Я поспішно відійшов убік, вдихнув свіжого повітря. Автобус швидко рушив, і мої легені ще раз ковтнули порцію спрацьованих газів, правда, тепер уже з більшої відстані. Я затамував на кілька секунд подих, у горлі різко засвербіло… Мій експеримент завершився тим, що я змушений був долонею витерти сльози з обох щік.

Кепкування над самим собою знову закінчилося, отже, майже нічим.

Я пройшов ще трохи. Ноги несли мене на вулицю Суворова, за адресою, яку отримав там, у парку.

Якби в нашій кімнаті можна було припнутися ланцюжком, може б, я не робив цієї дурниці. А може, гриз би ланцюга зубами, намагаючись вирвати з в'язкої нестерпної тиші, від якої не рятував навіть увімкнений телевізор. Тиша та сиділа в мені самому, і коли намагався її прогнати, на зміну приходили голоси, які могли бути лише голосами з минулого, які нагадували про все те, що було й так мені відомо, але стверджували його з ди¬вовижною впертістю та послідовністю, хоч і звучали хаотично.

У цьому хаосі була своя закономірність — кожен новий голос звучав начеб притишеніше за попередній, але наполегливіше.

Вони нагадували про моє безсилля перед самим собою. І перед ними. Я міг вступити у суперечку, щось сказати й собі, але мої аргументи були на диво кволими.

Голоси належали тим, з ким я вчився і працював колись, багатьох уже позабував, часом пам'ятав якусь фразу або дві, але то були, як на те, дошкульні для мене фрази.

Моє друге «я», що часом заявлялося для суперечок, тепер складалося немовби з частинок цих голосів, і я підсвідомо погоджувався з ними. Я спробував систематизувати голоси по-своему, але не міг зловити ту нитку, яка б допомогла вилаштувати версію хоч для сякого-такого виправдання. Але що робити, якщо я навіть не був певен, чи потріб¬не це виправдання?

«Ти невдаха…»

«Невдаха».

«Ти втікав».

«Утікав».

«Пам'ятаєш, як ти переїжджав минулого разу майже до такого ж міста, як ти любив це місто, а потім проклинав його?»

«Це називається пошуком самого себе».

І коли я зрозумів, що моє виправдання мені ж не на користь, збагнув, що є вихід — вулиця Суворова, бо ні ще одне кіно, ні зустріч із кимось знайомим, якщо зустріну, навіть пошуки кави і стояння у черзі не порятують, як було рятували, коли я знав, що мені все-таки є куди вертатися — в маленьку затишну квартирку, під хай чуже, але близь¬ке і звичне Магдине крило.

Я встав і, наче сомнамбула, пішов до две¬рей.

Тепер я був не самотній. Ось вона, вулиця, — поруч. До людей рукою подати, але до жодного, звісно, не підійду — вони мені незнайомі. У мене в цьому місті взагалі мало знайомих. Тому йду вулицею і тверджу собі, що я не самотній, що все, що трапилося, — несуттєве, адже воно все одно мало трапитися.

Знову спиняюсь. Думка вражає. Є у ній дивна приреченість.

«Як і в тому, що йду на вулицю Суворова», подумав я.

З тим і подивився на інший бік вулиці, на якій стояв. Там, біля овочевого лотка, зі-бралося кілька бажаючих купити яблук, і я зрозумів, що теж повинен купити їх. З порожніми руками не годилося приходити навіть на вулицю Суворова.

Чи, може, справа не в цьому, зовсім не в цьому?..

Я йшов асфальтом у місці, де перехід не дозволено, навмисне повільно. Навіщо? Я не збирався потрапляти під колеса машин, що мчалися, мов шалені, перевищуючи всі дозволені швидкості…

— Осліп? — гукнули з машини, яка зму¬шена була зробити різкий крен, аби мене обминути.

Водій «Жигулів» ледве не зіткнувся із зустрічною маршруткою. Її водій теж щось гукнув не вельми приємне на мою адресу. Я озирнувся. На вулиці, як на те, не було жодного міліціонера. З яким би задоволенням віддався б у його ніжні обійми і вислухав усі докори.

До лотка підійшов теж повільною ходою. Яблука були невеликі, але червонобокі.

— Червонобокі?.. Пробачте, ви сказали… — продавщиця здивовано дивилася на мене.

Отже, я знову подумав уголос. І зрозумів, що не вимовлю більше ні слова. Навіть намагатимусь не думати.

10

— Заходьте, заходьте, будь ласка.

Бабця зустріла мене на диво привітно. Навіть не здивувалася для годиться.

— Я знала, що ви прийдете, — сказала натомість.

— Он як?

Я аж зупинився коло порога од несподіванки. Невже вона така до біса прозірлива?

— Ось, будь ласка, — мовив я і тицьнув їй до рук пакет з яблуками і торт «Гвоздика», якого теж купив по дорозі.

Вона не віднікувалась. Хоча б для годиться. Просто взяла торта і все.

— Прекрасно, — сказала вона. — Будемо пити чай. Я заварила якраз. Ми з Варею збиралися якраз пити. Чи ви більше каву любите?

— Я люблю чай, — поспішно уточнив я.

— Тоді заходьте до кімнати.

Вона подибала на кухню, а я нарешті оглянувся. Я сподівався побачити щось старовинне, але квартира була по-сучасному обладнана. Сучасні шпалери, в кутку коридору — шафа із книгами. Я заглянув до кімнати. Авжеж, меблі югославські чи румунські. Гарно живете, бабцю.

З-за столу у вітальні на мене зиркнула друга бабусенція, — ще повніша, із розпливчастим обличчям і чіпкими очима.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір.

Я зразу відчув — вечір буде не таким, як гадав. А втім — я не гадав, а просто йшов, поки перед самим будинком не став обдумувати, як же себе буду вести. Однак пішов далі, бо, розміркувавшись, чого доброго вернувся б назад.

«Яку дурницю учварив», — подумав я те¬пер.

Я став у дверях. Колежанка моєї бабці подивилася пильно, суворо.

— Мене звати Андрієм, — представився я.

— Варвара Миколаївна.

Голос її, трохи захриплий, вдруге сказав мені, яку велику дурницю я учварив. Так, мені було б затишніше серед старовинних зібраних випадково меблів, серед чогось та-кого, що нагадувало б про власне дитинство, серед таких же меблів у хаті, де жив дух, вже мною призабутий. Я підсвідомо сподівався на це, тепер можна признатися, що споді-вання оте жило в мені, доки я, долаючи опір, і воднораз ведений невидимою силою, прямував сюди.

Тепер я зайшов до кімнати, пошукав очима хоча б старовинний годинник на стіні, але, звісно, не знайшов його. Лише на стінці з колишніми передплатними виданнями стояв будильник із циферблатом у дерев'яній оправі.

— Чого ж ви стоїте? Сідайте.

— Дякую.

Я таки сів у м'яке крісло. Подивився на Варвару Миколаївну і тут зауважив, що вона гортає якийсь альбом. Я вже вирішив був устати й підійти, заглянути в чуже життя, як вона закрила його і раптом на хвилю притулилася до нього обличчям. Потім підвела голову і втупилася в стіну перед собою, точніше, у килим, що висів на стіні.

Мені здалося, що по щоках у неї котяться сльози.

Я таки підвівся, ступив крок до неї. З чашками в руках до кімнати зайшла господиня. Варвара Миколаївна повернула до неї голову.

— Розумієш, адже їх нема, — сказала вона.

— Кого нема? — перепитала господиня.

— І Толика, і Олі, — тихо мовила гостя. Вона судомно ковтала слину. У неї таки текли по щоках сльози, я не помилився.

— Розумієш, я колись їй бажала смерті, — сказала Варвара Миколаївна. — І ось — я живу й досі.

— Ну, ти ж ні в чому не винна, — заперечила господиня.

— Усі ми… Якби я могла забрати назад свою ненависть…

Моя бабця поставила чашки на стіл, ви¬йшла. Вона й не звернула начеб уваги на те, що тут присутній я, чужий.

«Здається, втрапив на вечір спогадів, — подумав я. — Цього мені тільки не вистачало».

— А хто, пробачте, ці Толик і Оля? — спи¬тав уголос нахабно. Коли Варвара Микола-ївна подивилася на мене, я побачив, що очі в неї зовсім сухі. Сухі й геть вицвілі, ще вицвіліші, ніж у господині. Невже сльози мені привиділися?

— Толик був Серафимин брат, а Оля його наречена. Тобто колись наречена, — поправила вона. — А потім дружина. У нього два роки тому інфаркт був, а через рік і вона померла.

— Дякую, — бовкнув я.

— Не розумію, — сухо сказала вона.

— Дякую за вичерпне пояснення.

Чому в мене з'явилася раптом ворожість до неї. Волохата підсвідома ворожість, що виповзла із якогось закутка мого єства, розросталася з кожною секундою. Я спробував погасити її, навіть надав обличчю якомога більшої приязності, але все було намарно. Ощетинена потвора вже лупала об мою шкіру. Звідки вона взялася? Маленький сентиментальний спогад: вона кохала Толика, ненавиділа Олю, — яке мені до них діло? Її вина, якщо вона була, а швидше всього не було, стареча сльозливість, я то при чому? А проте, й сліз теж не було. Чи, може, мені просто хотілося, щоб вони з'явилися?

Хтось поклав мені руку на плече. Я струсонув плечем. Нікого, крім нас двох, у кімнаті не було. Зайшла Серафима (Іванівна, Петрівна?) з цукорницею й тарілкою, на якій височів порізаний торт.

Я ще раз подумав, що безглуздо було сюди приходити. Але так само безглуздо встати й піти, лишивши їх удвох зі спогадами в при¬дачу в їхній ультрасучасній квартирі. Для чого ж я тоді волік торт і яблука? І що я, цікаво, робитиму вдома? Дивитимуся телевізор?

Хіба що це…

І тут я завважив, що в цій кімнаті з дорогими, явно імпортними меблями, не було… Не було сучасного ідола — телевізора.

«Ага, — подумав я. — Ага… Може, це тебе заспокоїть…»

— Ходіть же до столу, — сказала господиня. — До речі, як вас звати?

— Андрій Троян. Можу показати паспорт.

— Навіщо? — здивувалася вона.

— Ну, раптом я спробую вас пограбувати. А ви мене так довірливо…

— Ви не схожі на грабіжника, — посміхнулася господиня.

— Он як? — пробурмотів я. — Дякую за довір'я.

— Будь ласка, — сказала вона. — Мене, до речі, звати Серафимою Михайлівною. А це Варвара Миколаївна.

— Ми вже познайомилися, — приязно зауважила друга бабця.

Тепер я бачив кожну зморшку на її обличчі. Чому мені здалося, що вона заплакала? Чи мені справді хотілося цього?

Обличчя підпливало до мене все ближче. Я десь бачив його, ці риси, але де? Я заплю¬щив очі, й одразу переді мною постала безлиста гілка, вона майже торкнулася щоки, холодна і вогка, із характерним, прілим запахом, який буває пізньої осені. Доторк вийшов миттєвим, я інстинктивно простяг руку, щоб відштовхнути гілку, але вона вже була за моєю спиною.

Я біг садом, засапаний, розхристаний, а назустріч мені бігла мама.

Щойно я почув її голос — тривожний, зовучий.

Він одразу покликав мене, цей голос — несамовито-тужливий, на останній межі розпачу.

Я підбіг і з розбігу ткнувся в її груди, шорсткі руки, що пахли милом, торкнулися моєї голови.

«Боже мій, Боже мій!» — шептала мама.

Я притискався до неї, й відчуття вини готове було ось-ось вихлюпнутися з мого горла надсадним плачем, я стримував його з усієї сили й щільніше тулився до мами. Але сльози застигли десь там, всередині, й даремно я боявся, що вони з'являться.

«Що трапилося, мамо?» — спитав я нарешті.

«Я почула, як хтось кричить, і подумала, що ти впав у криницю», — сказала мама нарешті.

«Але я не маленький, я…»

Тут я відчув, як усе ще дрібно-дрібно дрижать мамині руки на моїй голові…

Цієї миті я таки заплакав.

…Потім я довго думав, чому ж я не чув того крику?

Я вийшов тоді ранком невиспаний, хоч і розбуджений тривогою, і, як виявилося, недаремною. Батько звечора обіцяв узяти мене на рибалку, але не розбудив, бо мама пошкодувала будити: я, бачите, пізно ліг учора. Я й справді довго не міг укластися спати, збуджений майбутнім походом. Він уявлявся як щось небувало-урочисте, хоч ми вже й ходили з татом рибалити. Але то до нашої річки, поруч із селищем, а тепер на дальнє, аж за сусіднім селом, озеро.

І ось я, прокинувшись, не знайшов у хаті батька. Мама пояснила винувато, що я дуже солодко спав. А я й зараз ще був заспаний, і чомусь саме ця обставина мене розсердила найбільше. Я наговорив, які вони недобрі, й гнаний образою та передчуттям нещасливого дня, бо день цей і не міг бути інакшим, пішов у сад — геть від цього осоружного дому, де так підступно обдурюють.

Над подвір'ям тоді висіла в'язка тиша осіннього ранку, землею повз вогкий холодний туман. Поволі, відчуваючи в грудях тупий біль образи, я йшов садом. І раптом відчув, що мені цікаво спостерігати, як одне за одним виповзають дерева з туману. Я підходив до них, торкався руками кори, йшов далі. Виходила досить цікава гра. Десь зникло образливе ниття у грудях, захопившись, я навіть заплющив очі й не помітив, як потрапив до сусідського саду. Я намацував один за одним стовбури дерев, а на краю саду чатувала на мене стара напівзасипана криниця….

Я не почув чужого крику, бо його не було.

Зате… зате почула мама.

Чи він таки був, той крик?

11

— Вам погано? — турботливий голос пролунав зовсім поруч.

Розплющивши очі, я побачив, як віддалялося обличчя Варвари Миколаївни. Переді мною стояла чашка, наповнена майже по вінця чаєм, на тарілочці із синім обідком лежав шматок торта.

— Дякую, — сказав я і підвівся.

— Куди ж ви? — чомусь стривожено спита¬ла Серафима Михайлівна.

— Нікуди.

— Чи ви хочете помити руки?

— Так, я справді хочу помити.

У ванній, обкладеній білим, з ледь помітним візерунком, кахлем, я довго стояв, роз-глядаючи себе в дзеркалі, примощеному над умивальником.

На мене дивилося чуже застигле обличчя.

Тугі холодні струмені обмивали мої пальці.

Я притулився лобом до скла.

«Що мені сказати їй?» — думка постукала в мозок наче сама по собі.

Я поглянув у дзеркало. Стіна за моїми пле¬чима там мовби віддалялась і, здавалося, іде якась хвилина-друга й уже її зовсім не буде. Зрозуміло: виною цьому — не знати звідки виникле запитання. Тепер я боявся його, хоч зовсім недавно, дорогою сюди, кепкував над собою.

Вода боляче хльостала по пальцях. Паль¬ці стали вже зовсім синіми. Я знову підвів очі, але за спину глянути не відважився.

Я нічого не скажу. Просто тихо піду. Цей вечір спогадів не для мене. А втім, про мене й не згадають, і це найвтішніше. Хіба що пе¬ревірять, чи не вкрав чого. Коли перекона¬ються, що таки не вкрав, забудуть. Ну, може, згадають, як анекдот.

Я вимкнув воду, акуратно витер розкішним білим рушником руки і відчинив двері.

Серафима Михайлівна стояла в коридорі й дивилася на мене.

— Боялися, що втечу? — спитав я саркастично.

— Мені здалося — вам погано, — просто, без фальшивої ноти в голосі, відповіла вона.

Пригасла було злість спалахнула знову.

— Будь ласка, — сказав я. — Чисто.

— Навіщо ви так? — вона лагідно торкнулася мого рукава. — Вибачте, коли образила. Ходімо пити чай.

— Спасибі, — подякував я. — Але мені не погано. Правда, й не добре. Але це вже інша пісня. А приспів у пісні такий: живу я в цьому місті. У Лучеську.

Вона не здивувалась і не обурилась. Тільки обличчя стало начеб утомленішим.

— Я здогадувалася про це, — мовила ще тихіше.

— Здогадувалися? — витріщив я очі.

— Авжеж.

— Але чому? — щось опустилося в мені донизу, і, здається, я сам був готовий от-от опуститися кудись униз, провалитися крізь підлогу.

— Коли я скажу, що в мене просто більше життєвого досвіду, ви сприймете це як повчання, — її у втомлений голос просочилася гіркота.

Вона повернулася й пішла до кімнати. Я скорився. По суті, в мене навіть не було вибору. Мусив тішитися тим товариством, що послала доля.

Ми сиділи й пили чай. Розмовляли про майбутню осінь. Якщо вірити прогнозам, вона мала бути теплою. Принаймні, так кажуть прикмети. Далі Варвара Микола¬ївна розповіла про своїх знайомих, яким дісталась картина відомого художника. Він, виявляється, заповів цю картину, написану в ранній молодості, їм. Був, бідолаха, закоханий у дівчину, котра тепер сама «тричі бабуся».

Я слухав і раптом помітив, як моя ліва рука (правою тримав чашку із захололим чаєм) повільно, але невмолимо, ніби сама по собі посувається до альбому з фотографіями, якого півгодини тому гортала Варвара Мико¬лаївна. Я спинив руку і подумав, що досить любо й сміхотинно було б попросити цю фо¬тографію, якої я навіть не бачив, на згадку. Цікаво, чи відмовила б прониклива Серафи¬ма Михайлівна? Та ще й якби попросив при її гості-подружці…

А проте я розумів, що не зроблю цього. На¬томість сьорбнув ледь теплого чаю і сховав ліву руку під стіл.

І тут я зауважив, що вони обидві дивляться на мене.

— Пробачте, ви про щось питали?

12

Прокинувся я від притишених голосів. Учора не міг довго заснути. З-за вікна крізь щілину в шторі пробивалося світло вуличного ліхтаря. Моя рука не дотяглася до нього. Тоді я заплющив очі, хоч і знав, що це даремно.

Ще до того, як лягти в цю свіжу, ледь хрустку постіль, я знав, що не зможу довго заснути. За столом я вдавав із себе змучено¬го, напівсонного, особливо, коли ми лиши-лися із Серафимою Михайлівною вдвох.

Насправді ж я боявся, що вона почне таки розпитувати.

Боявся, що не зможу тоді відповісти, не зможу лишитися, грюкну дверима абощо.

Вона не спитала.

Зате розповідала про давню осінь, коли дівчинкою втрапила до Лучеська, розшукуючи свого сусіда. Він обіцяв забрати її до себе і не забрав, не показувався в їх-ньому містечку довго, цілих два роки, а їй навіть не могло спасти на думку, що той, кого так покохала, просто обдурив.

Вона думала про інше — з ним щось трапилося, йому погано, йому загрожує щось не-добре, вона малювала картини одна страшніша іншої, сама ж і вірила в ці картини, як і вірила те, що тільки вона одна може його врятувати.

Його звали Василем. Він забув про неї, як тільки приїхав до свого міста.

Але про це довідалася потім, коли вже на схилі літ він признався їй у цьому своєму гріхові. Тоді ж, зустрівши її, сімнадцятилітню дівчину, у сквері, він зовсім не зди¬вувався, лише сказав: «Ага, це ти…»

— А Толик? — спитав я.

— Толик? — перепитала Серафима Михайлівна, здивовано дивлячись на мене. — То-лик приїхав уже шукати мене і теж лишився у Лучеську.

Ще тоді, за столом, я намагався збагнути, навіщо мені розповідають усе це? Якась же прихована мета була у цій розповіді?

Я згадую тепер цю історію. Я шукав приховану мету — невже тому, щоб виправдатися, щоб зрадіти, якби її знайшов?

Ці бабці були з іншого світу, незрозумілого мені, спогади я розумів, але ніяк не міг відчути, не міг збагнути, що ж стоїть за ними, коли вони мовби навмисне викладали їх переді мною, зовсім незнайомим чоловіком з іншого покоління, ба, й іншої епохи.

«А може, я теж був їм потрібний саме для цього вечора?»

Несподівана думка вразила простотою і водночас якоюсь абсурдністю. А якби я не трапився їм? Ні, не могли ж вони запросити собі для спогадів іншого незнайомця?

«А чому б ні?» — думаю собі, й ця думка мене несподівано втішає.

Я раптом пригадую свою вчорашню вечірню зустріч. Хто ж був той чоловік, хто? Брат? Якийсь чудний жарт.

«Ми ще зустрінемося, брате», — почув я го¬лос чоловіка, що виглядав з машини.

Дідько його візьми, він таки схожий на мене. Схожий. Чи мені здалося при світлі вечірніх ліхтарів?

«Якийсь п'яний був, тільки й усього», — думалося.

Від такої думки мені легшає. Вона мене рятує від чогось, не збагну тільки, від чого?..

«Тепер би ще світло погасло, може, б тоді я заснув», — думається далі.

Я стуляю повіки, але ненадовго. Коли роз¬тулюю, все довкола мене так, як і було досі. Світло ледь-ледь просочується крізь щілину. Коли ж воно погасне, це світло? Я міг би затулити щілину, я міг би позбавитися його, але тоді буде ще самотніше. Знати, що ти не заснеш, і удавати, що хочеш спати…

Я знову заплющив очі.

Десь зовсім поруч виникає голос. Приєм¬ний жіночий голос. Ні, він належить не Магді, не треба здригатися.

«Ви будете спати у цій кімнаті».

Та це вже зовсім інший голос, це Серафими Михайлівни.

«Взагалі-то це кімната моєї дочки, але її цієї ночі не буде, я зараз вам перестелю постіль».

Я прислухаюся до тиші, і мені хочеться, щоб її ось-ось порушили кроки, цокання жіночих туфельок, далі — скрегіт ключа в замку. Тоді я зможу встати і піти. Дарма. Кроків не чути. Натомість знову чути голос. Щоб позбутися його, я розплющую очі. Це не вихід, але все ж краще.

Учора мені хотілося спитати мого доброго ангела-господиню, де ж її дочка, але я не зро¬бив цього.

Тепло постелі зігрівало дедалі дужче. Ще вчора вона зігрівала незнайому мені жінку. Вона лежала в цій постелі й, можливо, теж не могла заснути. Моя рука враз конвульсійно рвонулася, ніби обпеклась об щось.

Десь на другому кінці міста в такій же теплій постелі в обіймах дужого молодого нахаби лежала Магда. Я прогнав бридке видиво чужого кохання й відчув, як холодна, аж липка лють виштовхує мене з ліжка. Я звівся на лікті, сів. Можна було встати, тихенько одягтися і так само тихенько вийти. Завтра Серафима Михайлівна пересвідчиться, що я нічого не взяв, та й по всьому. Адже вона навіть паспорта не спитала…

Ураз я спіймав себе на думці, що мене дратує ця стареча довірливість, а може, й розуміння мого стану. В цю хвилину я пошкодував, що не палю.

Магда найбільше любила, коли я діставав її з ванни і загортав — мокру, не витерту — у великий волохатий рушник, а то й халат, і так ніс на ліжко.

Сьогодні її, напевне, ніс той, інший. Сьогодні і вчора. А може, й раніше.

Дивна картина постає переді мною. Ми вдвох з тим її молодим (хахалем? чоловіком? альфонсом?) несемо до ліжка. Не доносячи, розтулюємо руки. Магда падає, але ще раніше кудись униз, у безодню, летимо ми обоє. Тільки мій супутник по польоту раптом зникає. Я лечу і знаю: він повернувся, щоб підставити руки під Магду.

Я теж повертаюся з польоту, раптово, не¬сподівано, переношусь у незнану мною квартиру чи будинок. І заходжу до ванни. Дістаю з води Магду — таку саму, котра простягає назустріч мені руки. Я загортаю її у свою сорочку і несу до дверей. Я несу її крізь місто, крізь шеренги дерев, будинків, вогнів.

— Мені холодно, мені дуже холодно, — шепоче Магда.

Ту, іншу Магду, вже зігріває своїм молодим дужим тілом чоловік, який її спіймав. Та Магда пашить жаром.

«Їх треба поміняти тілами», — зненацька думаю я, а Магда на моїх руках все тулиться і тулиться до мене.

Та я відчуваю, як починаю розчинятися, стаю безтілесним — наче у сні. Отже, мені по¬трібно знайти свій реальний сон.

«Реальний сон?» — кажу собі подумки.

Я впав на подушку і притулився обличчям до свіжої накрохмаленої пошивки. Так я лежав довго, аж доки не почув чийсь голос, а слідом за тим постала вулиця, людське юрмище на ній, я пробираюся крізь цей натовп, він починає рідшати, ось уже вітрина галантерейної крамниці. Я проходжу мимо тієї вітрини, бачу своє відображення в ній, ось уже й двері, які зараз відчиню…

І тут назустріч мені з-за рогу будинку, в якому розташована ця крамниця, виходить жінка. Вона прямує гордо і спокійно, помічає мене, я бачу, як розширюються зіниці великих темно-горіхових очей.

Я знаю її, тому поспішно одриваю голову від подушки. Мої очі вже звикли до темряви, я бачу силуети квітів на шпалерах, килимок на протилежній стіні. Варто повернути голо¬ву й побачу жіночі причандалля на тумбочці поруч із ліжком.

Учора по дорозі в цю спальню сітчатка моїх очей зафіксувала шматок іншої кімна¬ти, очевидно, спальні Серафими Михайлів¬ни. Звідти визирала стара пузата шафа, і я зрозумів, що там і є острівок моєї тимчасової господині, де ще залишилося наяву її мину-ле, яке благополучно перекочувало в тепе¬рішнє.

Мій час розірваний на клапті. Він пливе десь там, невидимий, шматками вати, котру легко, майже без жодних зусиль, можна про¬ткнути.

Я можу повернути спогади, чиї завгодно голоси.

Можу зупинити картину з минулого, виниклу в уяві. Я беру з тумбочки знятий з руки годинник, підношу до очей. Мій годинник зупинився, хоч видно, як світяться у темряві ледь фосфоризовані стрілки і навіть як прудко біжить секундна. Біг її плавний, рівномірний. Учора я думав про поштовх, потрібний мені самому. Його немає і не буде, коли я прийму рішення змінити життя — це знову буде ілюзія. Лише ілюзія, я вже більше не можу обдурити себе.

Шукаю порівняння до цього стану. Перебираю всілякі відомі мені речі. Напрошується слово «порожнеча», але я не знаю, куди його притулити. Крім того, я, здається, вчора думав про порожнечу в мені самому. Я не люблю повторюватися.

Я шукав необхідне слово довго, доки не подумав знову про час, що схожий на вату. Вата, ще крок, зусилля збудженого мозку — і постає слово туман. Туман — ілюзія. Ілюзія — туман. Повна ілюзія туманів. Туман, переповнений життям. Туман туманів. До біса. Справа не в цьому, не в слові, не у визначенні. Тоді в чому?

«У чому, в чому? — передражнює хтось.

— Розгадка поруч, бовдуре, поворуши мізками».

Він кепкує з мене, розумію я. Може, мені потрібна підтримка друзів?

«Суть навіть не в тому, — відповідає хтось за мене, — що в тебе немає в цьому місті справжніх друзів, суть в іншому», «Невже це безталанність? Тягар виявився заважким?»

За вікном щось шелестить, може, дерево перед будинком. Може, просто вітер.

«Він допоможе мені заснути», — приходить рятівна думка.

Я заплющую очі. Шелест вітру за вікном стає виразнішим. Раптом я бачу гілку, що шелестить. Гілка поряд, перед самісінькою зіницею, я відхиляюся, бо вона ось-ось уда-рить по обличчю.

Я розплющую очі. Ще мить — і в тій картині, на тій самій вулиці, з-за рогу вийде та сама жінка. Це не Магда. Я більше не стулю повік, бо видиво поставатиме безліч разів. Доки ми не зустрінемось. Я знаю її. Можна уявити, що ми розминаємося. Тоді вона неодмінно поверне голову. Тоді я змушений буду теж озирнутися. Бо я знаю її. Бо вона — це і я також. Я вигадав колись цю сцену і вже не зможу ніколи її позбутися, особливо в такі хвилини, як зараз.

Бо жінку звуть моїм коханням.

Коханням, якого насправді в мене ніколи не було.

13

Прокинувся я від голосів, які долинали з-за дверей. Щось наче підштовхнуло мене. Підтягнутися на ліжку на руках, посунутися, відчинити ногою двері — все це було справою кількох секунд.

Двері відчинилися безшумно. У цій жіночій квартирі завіси виявилися добре змащеними.

— …То хто ж то все-таки такий? — спитав незнайомий мені притишений голос.

— Ти не відповіла на моє запитання, — сказала Серафима Михайлівна.

— Ох, облиш, мамо. Ніби ти не знаєш, де я була, — вже з неприхованою досадою сказала інша, присутня у квартирі жінка; очевидно, то й була дочка моєї бабці. — Ти могла б уже звикнути.

— До цього звикнути неможливо, — заперечила мати. — Неможливо звикнути до ваших стосунків. Хто ти йому, скажи, будь ласка?

— Ніхто.

— От-от — ніхто. Невже це тебе не лякає?

— Чому б це могло мене лякати? Я все усвідомлюю, мамо. Навіть те, що рано чи пізно Георгій мене покине.

— Господи, якби я знала…

— Мамо…

Здавалося, там, за дверима, ось-ось почується схлипування. Якби воно почулося, я б підвівся, дав знати про себе, відірвався од цього ліжка, до якого наче прикипів. Щось було в цьому іншому, незнайомому мені, голосі і владне, й наче надривне. Він мовби кликав співрозмовника (матір!) сперечатися з ним, і в той же час голос падав, поки не став трагічним шепотом-докором у цьому останньому короткому слові.

Голос… Мені раптом здалося, що то вночі я чув саме його, хоч і знав, що насправді це не так. На якусь мить майнула фантастична думка — нечутно піднятися, тихенько вдягтися і зникнути через вікно. Думка погасла відразу — це зробити неможливо.

— Послухай-но, — сказала тим часом Серафи¬ма Михайлівна, — тобі потрібно зупинитися.

— Ох, мамо, — зітхнула дочка. — Прийде час — і все зупиниться само собою.

— Але ж це… Це аморально…

— Можливо. І все ж я забігла тільки на хвилинку, щоб узяти спортивний костюм.

— А коли я не пущу тебе?

— Не сміши, мамо…

Видно, дочка зробила якийсь порух, бо Серафима Михайлівна поспішно зашептала:

— Туди не можна, я ж сказала, що там чу¬жий чоловік.

— Але ти не пояснила, хто це?

— Я й сама не знаю.

— О, впізнаю мою матусю, — стиха засміялася дочка. — Ти певна, що він там е? Може, він давно зник разом з моїми речами…

— Ах, Ларо, чому ти нікому не віриш?..

— Зате ти віриш усім. Навіть тепер, в такий час. Він приїжджий?

— Ні, з нашого міста.

— Тоді взагалі нічого не розумію.

— Бачиш, — якось винувато сказала матір. — У нього щось трапилося… Мені здалося, він шукає людського товариства, співчуття…

— І ти запросила його на нічліг?! Оригінально.

— Власне, він… Тобі цього не зрозуміти… Якби ти лишилась, можливо б, ви…

— Що ми?

— Нічого… Просто я щойно подумала — можливо, б ви познайомилися.

Як усе, виявляється, просто! Я ледве не присвиснув від почутого. Ось тобі й благородство! Чи, може, Серафима Михайлівна проникла в мої нічні видіння? І вирішила якось допомогти.

— Мамо, ти що ж — надумала шукати мені жениха? — сказала тим часом ця, ще невідо-ма мені, Лара.

— Ні, але…

— Що — але? Чи я за твоїм задумом мала розраджувати невідь-кого?

— Ні, але мені здалося… Мені здалося, що в нього, як і в тебе, за плечима якась прови¬на. Ви обоє… Коли такі люди стрічаються…

— Яка провина, мамо?

— А твій Георгій?!

— Боже, ти живеш у позаминулому столітті! — вже голосно вигукнула дочка. — Двоє винних зустрічаються і знаходять щастя! Ха-ха, аж плакати хочеться від розчулення!

— Тихо, Ларочко, — застерегла матір.

— Він, мабуть, вже й так не спить, коли досі не втік.

Зацокотіли підбори, мені потрібно було хоча б пірнути з головою під ковдру, але я не зробив цього. У дверях постала струнка жінка в модному світлому плащі. Яскраво-коричневе волосся ледь сягало плечей, але на диво гармонувало із трохи видовженим обличчям. Різкі порухи видавали рішучість, а вся постать випромінювала неприховану силу.

— Та він підслуховував нашу розмову, — вигукнула вона. — Ось, будь ласка, мамо, йди, помилуйся на цього джентльмена.

Дочка Серафими Михайлівни переступила поріг і стояла вже в моїх ногах, коло самого бильця, дивилася з неприхованою ворожіс¬тю і навіть презирством. За її плечима поволі виникла матір, зодягнута тепер у темно-си¬ній байковий халат.

— Доброго ранку, — якомога чемніше привітався я.

— Доброго ранку — відповіла Серафима Михайлівна.

— Вас, очевидно, вигнала з дому дружина, і ви не знайшли нічого кращого, як прийти сюди? — сказала Лариса.

— Уявіть собі, навпаки — я сам себе вигнав з дому, бо дім цей став порожнім. Знаете, як порожніє дім, коли хтось його покидає? Були часи, коли люди через це стрілялися. У вас пістолета, бува, нема?

Я вимовив це хрипким тихим голосом, хоч і намагався теж надати йому відтінку іронічності.

— Тоді ви…

— Смішний?

Вона зробила ще крок до ліжка і спинилася. Хоч у коридорі горіло світло, а надворі вочевидь був ранок, все ж завішені штори затінювали кімнату. Може, тому дочка Серафими Михайлівни рвучко простягла руку до вимикача. Спалахнуло блідо-жовте світло. Тепер я побачив великі сірі очі, тонкі напіврозтулені губи, родимку на лівій щоці.

— Мені забиратися?

Вона ніяк не зреагувала на моє запитання. Не скидаючи черевичок, пройшла до високої шафи з одностулковими дверима. Мене обдав запах парфумів і хвилюю¬чі пахощі жіночого тіла — сильного і ледь вловимо граціозного. Серафимина дочка відчинила шафу й спритним рухом дістала голубий спортивний костюм. Звичайно, поки вона знаходилася поруч, а Серафима Михайлівна стояла біля дверей, не могло бути й мови про вставання.

Коли вона знову пройшла біля свого ліж¬ка, а далі енергійно вилетіла в коридор, аж мати відсахнулася, я раптом збагнув, що конче мушу щось їй сказати. Нехай вона поспішає до свого Георгія, нехай я вигля¬датиму в її очах смішним, коли не гірше, але сказати мушу…

На щастя, Серафима Михайлівна пішла за дочкою. Я скочив на підлогу й швидко вдягнувся. Лише ступивши за поріг її кімнати, спинився. Мені не було чого сказати їй. І все ж я рушив далі.

У кінці коридору коло вішалки Лариса запихала костюма в елегантну спортивну сумку. Повернула на хвилю лице, кресонула поглядом і відвернулася.

— Я, очевидно, вернуся ввечері, — сказала до матері так, наче мене й не було поруч.

— Ти снідала? — спитала мати.

— Авжеж. А пообідаємо в лісі.

Вона дістала з-під вішалки і запхнула до сумки кеди. Рухи в цієї жінки були так само різкі, якісь незграбні і в той же час сповнені неповторної грації. Чому я спостерігав за цим збиранням? Чи я шукав слово, яке мало б з'явитися, але натомість запихалося дедалі глибше до горлянки.

— Сподіваюся, ввечері мені не доведеться викликати міліцію? — вона подивилася на мене відверто глузливо, а вже через якусь секунду промовила до матері з неприхованою ніжністю: — Я справді ввечері буду вдома, матусю.

Закинувши сумку на плече, вона рвучко ступила до дверей, так само енергійним по-рухом розчинила їх. Двері, проте, зачинилися м'яко, майже нечутно.

— Будемо зараз снідати, — сказала Серафима Михайлівна.

Щось наче підштовхнуло мене. Вдягнутий, але босий, в одних шкарпетках я кинувся й собі до дверей.

Цокіт жіночих черевичок лунав десь унизу. Наче навіжений, метнувся я вслід за тим цокотом, за тією голосною енергійною ходою.

Я наздогнав її майже біля самого виходу.

— Послухайте!

Вона обернулася. Колючі сірі очі були зо¬всім поруч. Задиханий, напівбосий, я стояв, не знаючи, що сказати.

Ми стояли так обличчя до обличчя добрих півхвилини, я важко дихав і все більше ро¬зумів, що треба повернутися, піти, зникнути якомога швидше з цього дому. У мене є шанс ніколи її не зустріти. І матір її не зустріти. У мене є шанс хоч таким робом врятуватися, коли ти програєш, коли ти загубив більше, ніж досить, можна хоча б зробити вигляд, що нічого не трапилося.

А проте я не міг вчинити так. Ось-ось мали розтулити пащу двері, що вели з вулиці, ось-ось у моєї ганьби мав з'явитися ще один свідок, я чув як шльопали чиїсь кро¬ки подвір'ям, а жінка навпроти мене стоя¬ла і мовчала. На дні її великих сірих очей на зміну іронії виросло здивування, а потім — погано приховане збентеження і ще щось, назви чому я не годен добрати. Може, навіть страх впереміш зі співчуттям.

— Вам холодно в ноги, — сказала вона на¬решті. — І, крім того, я не люблю чоловіків-хлюпиків.

— Я не… — почав був я і затнувся.

«Може, збоку я здаюся ще смішнішим, ще гіршим, ніж є насправді», — майнуло в моїй збаламученій голові.

— Візьміть мене з собою, — випалив я і аж тепер відчув, як справді нестерпно холодно мені в ноги.

— Може, ще й увечері прийти до вас у моє ж ліжко? — сказала вона насмішкувато, проте без злості, швидше втомлено.

— Цього я не прошу.

— Вибачте, мене чекають.

Усе ж вона не відвернулася, не зникла. Щось затримало цю жінку, що могла б випа-лити набагато дошкульніші слова. І раптом я з подивом помітив те, чого не помічав досі, вона дуже схожа на Серафиму Михайлівну. Ця схожість не одразу впадала у вічі, вона ніби сиділа, захована десь далеко у рисах її вже проораного ледь помітними зморщечка-ми обличчя, і тільки тепер, коли очі поглиб¬шали і вже дивилися повз мене, добуваючи з глибини зіниць щось, тільки їм і знане, вона стала невловимо і виразно воднораз на-гадувати матір.

— Пробачте, — сказав я і пішов назад, уго¬ру, сходинка за сходинкою обпікаючи хо-лодом собі підошви.

Двері нарешті грюкнули. Хтось прой¬шов мимо Лариси, привітався. Хтось ішов за моєю спиною. Я почув його дихання і спинився.

Мимо мене продибуляв старий, як світ, ді¬дуган. Він важко дихав, як і я, після свого безглуздого маршу вниз. Тільки його хода мала сенс. Він подивився здивовано на мене і коли вже обминув, ще більше при¬тишив крок.

Я оглянувся. Лариса все ще стояла вни¬зу, хоч і дивилася на брудну темно-зелену стіну.

— Я чекатиму вас у машині, — стомлено промовила вона.

— Дякую, — сказав я.

Старий поволечки чалапав далі. Ось уже його не стало видно. Тільки шаркають схода¬ми старечі черевики.

— Не забудьте, до речі, що ви — мій родич, — застерегла Лариса. — Троюрідний молодший брат. Постарайтеся швидше взутися, трою¬рідний брате.

14

Я вийшов з будинку, вже взутий, причеса¬ний — такий собі джентльмен, що збирається на прогулянку. Вдихнув на повні груди по¬вітря, поглядом намацав збоку біля під'їзду світлу «Мазду». Я не помилився — з-за напіввідчинених дверей визирала голова Лариси.

— Ну й довго ж ти збирався, братику, — ска¬зала вона, весело посміхаючись.

Я нагнувся і побачив її насмішкуваті, звернуті до мене, очі.

«Йдіть ви до дідька. І котіться куди завгодно», — подумав я.

Подумав, але втарагунився всередину са¬лону. Ґречно привітався. Георгій повернув голову, і я побачив, що обличчя його нічим особливим не примітне, хіба що підборіддя ледь-ледь випнуте, а ніс трохи завеликий. На дні темно-сірих очей майнула і згасла миттєва цікавість. Він завів двигун, і ми рушили.

— Це Георгій, а це той самий двоюрідний братик-сонько, — сказала Лариса, підвищую-чи, отже, мене, в ступені рідності.

— Андрій.

Ми постояли трохи біля перехрестя, Георгій не спішив виїжджати, щоб втиснутися між автобусом і «Москвичем», який ішов на досить пристойній відстані. Дуже обережний чи не хоче бути близько від автобусних газів?

Він, отже, з першої хвилини знайомства цікавить мене?

Я пригадав слова Серафими Михайлівни і посміхнувся.

Уже коли ми викотили на центральну вулицю, вперся поглядом у Георгіеву потилицю, вдихнув ледь чутний запах одеколону. Зачіска якраз діставала до комірця синього спортивного костюма — отже, він не художник, і не актор, і взагалі не люди¬на вільної професії. Напевне, й ризику не любить.

А що коли спробувати, коли спробувати… Я аж заплющив очі від цієї думки. Надто фантастично-неможливою була вона.

Ось я вириваю кермо з цих дужих рук. Машина врізається байдуже у що — дерево, стовп, будинок. Я побачив нас усіх трьох за¬кривавлених. Ні, ще перед тим дзенькіт скла. А якщо я не загину, авжеж не загину, адже я на задньому сидінні.

Господи, про що це я? Адже я подумав перед тим, чи не розіграти мені Георгія. Георгія, заодно й Ларису. Я — Ларисин коханець. Ось зараз скажу про це. Другий коханець? Отже, другий, бо з цим, першим, вона провела ніч.

Я злостивлюся? Так, бо надто різні ночі були в нас.

Але оте дивне нашарування таких різних двох думок: перша — про розіграш і майже миттєво слідом за нею друга — про кермо, аварію, нашу загибель… Виходить, я отак, несподівано, можу бажати чиєїсь смерті?

Я подивився в бокове скло. Ми їхали ранковим недільним містом, незвично тихим, майже безлюдним. І моя душа теж безлюдна. Ось чому одна на одну нашарувалися дві злостиві думки. Я звертаюся до себе, куди б не сягнув думкою.

Ми швидко минаємо будинки, визирає небо поміж них, червоний проблиск нага¬дує про заховане за хмарами сонце. Місто порожнє, але за стінами будинків живуть люди. У кожного з них своя доля і свої турботи. Я оглянувся — будинку, де я ночував, видно не було.

«Це ж зовсім інша вулиця», — подумав я.

— Невже ти сьогодні не поїдеш на те своє виробництво? — сказала цієї миті Лариса.

— Уяви собі — ні.

— Дивно.

— Чому дивно? — спитав Георгій.

— Ти не згадав про нього ні вчора, ні сьогодні.

— І що це значить, по-твоєму?

— Може, вовк у лісі здох.

«Вони наче підслухали… наче підслухали», — подумав я. Звичайно, сподівання, що мені якось пощастить відбити Ларису, навіть просто зацікавити її собою, — безглуздя. Ось вона повертає голову, нахиляється до свого коханого, її кохання приречене, це вона добре усвідомлює і все ж пливе далі, як людина, залишена в морі. Море… Я пливу до берега, на березі Магда й Іринка. Надії, що не збулися… У моїй руці спіймана мушля. Ще кілька хвилин — і я почую радісний Іринчин крик, її захоплення.

Я жбурляю мушлю у хвилі, вона зникає, і я пірнаю, простягаю руки, шукаю ними, наче сліпий. Ноги торкаються дна, я нагинаюся і бачу мушлю, що поволі осідає на дно. Я простягаю руку… Ось він — шлях до Іринчиної радості. Мушля вже встигла охолонути у воді. Я стискаю її, наче боюся, що хвиля знову змиє з долоні, хоча перед тим сам жбурнув її в море.

— Ви не можете їхати швидше? — кажу я тепер.

— Навіщо?

Голос у Лариси ледь хрипкуватий, а Георгій мовчить.

Ми проїжджаємо під мостом, по якому теж повзуть машини, Лариса повертає до мене голову.

— Куди ти поспішаєш, братику?

Смішинки, що бризкають на мене з її очей, раптом гасять моє роздратування.

— Бідний братик, він поспішає, — каже Лариса, та мене не дратує навіть ця, одверта, насмішкуватість.

— Я справді поспішаю. Поспішаю повернутися…

— Тоді не треба було їхати, — вперше озивається Георгій.

— Ви маєте рацію…

— Зупинити машину?

— Ні, чому ж?..

Усе стає на свої місця. Георгій теж людина із крові й плоті. Навіть родич буде заважати в подорожі до лісу. Подорожі удвох.

Мені зовсім легшає. Усе так банально в цьому світі. І ця подорож не найкраще з того, що можна вигадати.

— Справа в тому, що я ніякий не брат, — кажу тихо і лагідно.

— Тобто?..

Він таки повертає голову. Всього на мить, йому треба стежити за дорогою, але цього досить, щоб вловити і в погляді, як і в голосі, неприховану ворожість.

— Якщо не брат, то хто ж ви?

— Так собі… Людина…

— Гарна мені річ, — каже Георгій майже спокійним голосом.

— Господи, не день, а казна-що, — Лариса теж повертає голову і спопеляє нищівним блиском. — Що тобі ще спало на думку, Андрію?

Ми вже вибралися за місто, минаємо пост ДАІ. Міліціонер біля поста проводжає лінивим позіхом.

— То брат чи не брат? — голос у Георгія так само рівний.

— Якщо виходити з теорії, що всі люди брати… — кажу я.

— Знаєш, Андрійку, мені набридли твої півнячі вибрики, — сердито зауважує Лариса. — Ти сам напросився і сам псуєш поїздку. Це по-свинячому. Тобі вже не десять і навіть не сімнадцять.

— Авжеж, мені тридцять два.

— То чому ж ти дозволяєш собі такі вибрики? Я б на місці твоєї дружини теж тебе покинула.

Браво, ще один укол! Я вже збирався засміятися, але несподівано щось штрикає мене під лівою пахвою. Я відкидаюся на спинку сидіння. Очі самі заплющуються…

Спитати… спитати… що спитати… Мовби в лихоманці кидається з кутка в куток свідомості думка…

— Господи, Жоро, йому ж погано!.. — звідкись іздалеку долинає розпачливий жіночий голос. — Зупини, зупини ж машину, Жоро.

…Мені добре, мама несе мене на руках. Я тулюся до її плеча, до м'якої теплої кофтини, мама щось шепче, я не розчуваю, що саме, мені просто добре на маминих руках. З-за плеча прозирає шматок неба, нас наздоганяють темно-сірі хмари, схожі на загрозливу зграю вовків. Мені добре і затишно на маминих руках, коло маминого плеча, під лагідним лоскітливим теплом жовтої кофтини. Тільки от я відчуваю, як усе важчає мамина хода, вона все важче дихає, вже, здається, ось-ось упустить мене на землю, але покидати мамині руки мені не хочеться, я сам не втечу од грози, а мама відразу загубиться, тільки я не знаю, як їй сказати про це. І я щосили втискую обличчя у мамине плече, ховається небо, темні-темні грозові хмари, зникає весь світ, я тільки відчуваю заколисуючу мамину ходу. Це триває довго, та наш рух зненацька пришвидшується, і ось ми вже починаємо кудись летіти, та я не можу навіть закричати — м'яка шерсть затуляє губи, рота, носа, очі, все обличчя, всього мене.

…Я розплющую очі. Хмара, що, здається, нависла наді мною, стрімко почала даленіти, доки не завмерла у недосяжній височині. Зате поруч було Ларисине обличчя — світло-сірі очі дивилися печально, і щось у них таки стрепенулося, коли я розплющив свої.

— Ну, живий, — тихо сказала вона.

— Бунт не відбувся, — спробував пожартувати я, підводячись на лікті.

— Лежіть, лежіть, — злякалася Лариса. — Вам не можна роботи таких різких рухів. Раптом це інфаркт?

— Який в біса інфаркт?..

Рука, на яку я звівся, торкнулася її. Я взяв її руку і підніс до своїх вуст. Вона не забрала цю руку з довгими пальцями — може, боялася, що я знову бухнуся на ковдру, передбачливо постелену ними.

— Як ви себе почуваєте?

— Добре..

— Зараз Георгій принесе води, і ми поїдемо назад.

— Не хочу.

Я сів і оглянувся довкола. Ми стояли на узбіччі, за яким тяглося зоране поле. Від лісочка, край якого починалося село, йшов з відерцем в руках Георгій.

— Пробачте за мої дурощі, — сказав я і звівся на ноги.

— Пусте, — сказала вона.

— Коли вже ми сюди доїхали, давайте поїдемо далі, — попросив я.

— А ви зможете?

— У мене нічого не болить.

Я простяг Ларисі руку, й вона підвелася. Та коли я спробував затримати її пальці в своїх, вона рвучко відсмикнула їх.

«Нічого не трапилося», — подумав я і згадав, що перед тим, як знепритомніти, мав щось запитати. Але що саме — згадати зараз не зміг. Рвучко повернувшись, я пішов на-зустріч Георгію. Я чекав, що він запитає хоч щось, але він тільки сказав: «Ожив?» — і кивнув на відерце — питимеш, мовляв? Я взяв відерце і став пити. Вода була холодна, ледь-ледь терпкувата, якийсь віддалений незбагнутий запах жив у ній. Мені справді хотілося пити, я пив довго цю холодну воду, дивлячись, як майже доторкаюсь чолом до свого відображення у воді. Зрештою я напився і поглянув на відображення, тримаючи відерце перед собою. За моєю спиною там, у воді, виднівся шматок дороги, неба і навіть лісу. Я озирнувся. Георгій ішов собі до машини, коло якої стояла жінка з ковдрою в руці.

Цієї миті я пригадав, що хотів там, у машині, спитати у цієї жінки. Я хотів спитати, як звати мою колишню дружину.

Вона не знала, як звати, і це був аргумент. Аргумент, який убивав мене і кудись повертав.

Відерце ковзнуло з моїх рук, і вода потекла по гравію, по доволі вже пожухлій осінній траві, доки вся не витекла.

15

У мене під ногами шурхотить трава, майже така сама, як там на узбіччі. Я йду лісом, слухаю це шурхотіння, й мене ось уже кілька десятків хвилин не покидає враження, що ліс цей безлистий.

Знаю, що це не так. Ще тільки перша позолота торкнулася цього лісу, як і природи взагалі. Ще далеко до осінніх холодів, справжніх осінніх холодів.

«У лісі не так відчувається вітер», — думаю я.

Це перша виникла думка, відколи йду лісовою стежкою. Цікаво, хто її проклав, цю стежку, чиї ноги витоптали?..

«Це вже друга твоя думка», — кажу собі.

Скупа посмішка торкається моїх вуст. Спиняюся, підбиваю ногою шишку, що лежить збоку від стежки.

Угорі, на високій сосні, повно таких шишок. Я нагинаюся, хапаю кривий, збитий кимось, сучок і жбурляю на гілку, де шишок найбільше. Але жодна з них не падає до моїх ніг. Сучок застрягає на гілці, я шукаю його поглядом, але не знаходжу.

Стежка веде мене далі, вона виведе до річки — це я знаю напевне. Бо ми відпочивали неподалік утрьох. Утрьох ішли лісом неподалік…

Іринка бігла стежкою, їй було цікаво ховатися, вона вищала від задоволення, коли я минав її, непомічену. Але коли завважила, що я не помічаю навмисне, насупилась.

А потім я минув її, пішов собі далі. Магда йшла десь далеко позаду, і раптом я почув розпачливо-пронизливий доньчин крик.

— Тату! Таточку!

Як я сам перелякався од цього крику! Не тямлячись, кинувся назад, став розгортати кущі, квапливо, обдираючи руки. А міг просто відгукнутися.

— Таточку!

— Я тут, Ірусю, — нарешті здогадався я відгукнутися. Коли ми стрілися, донька не плакала, лише дивилася великими наполоханими очима так, наче бачила мене вперше.

— Іринко! — це вже гукала Магда.

Вона підбігла — засапана, нажахана, і теж здивовано дивилася на нас обох.

— Ми гралися, — сказала Іринка тихо і винувато.

— То чого ж ви так репетували? — спитала Магда. — Я вже подумала невідь-що. Думала, може, змія вкусила.

— У цьому лісі немає змій, — повчально прорекла Іринка почуте годину тому від мене.

Далі ми вже йшли утрьох, мовчали, хоч нічого ніби й не трапилося. Зрештою, я став описувати річку, до якої наближалися.

— У цьому лісі справді немає змій? — зненацька спитала донька.

— Тато ж сказав, — докірливо відповіла за мене Магда.

Я струшую головою. Було — і загуло. Як і теперішнє. А що було тепер?

Було вогнище, коло якого ми сиділи втрьох. Був обід і димок, що вився між деревами. Була розмова, і в тій розмові виявилося, що Георгію потрібен куратор малих підприємств, які належать до його фірми. Він так і сказав: «Мені потрібен куратор». І якось дивно подивився на мене. Так дивляться на товар, який вирішили купити, хоч він і не вельми потрібен.

— Візьміть мене, — сказав я несподівано.

— Маєте вищу освіту? — спитав Георгій.

— Маю. Закінчив політехнічний інститут.

— Тоді вважайте, що беру.

— А що я маю робити?

— Головне — не заважати мені… Робитимеш, що хочеш, аби не плутався під ногами.

— І мене не проженуть після такої роботи?

— Поки там керуватиму, не проженуть. Підходить?

— Авжеж.

— Тоді, вважай, домовились. Прийдеш у вівторок.

Він одвернувся. Не запитав, ні де я працюю і чи працював до того. Може, тому, що я був Ларисиним «родичем», а може… Між нами наче одразу по цій розмові виросла незрима дистанція.

Я бачив, як здивовано зиркнула в мій бік Лариса. Чому я пішов на це приниження?

Чому я поїхав з ними?

Чому вчора прийшов до Серафими Михайлівни?

Справа навіть не в самотності, Справа в моїй поразці.

— Я пройдуся, — сказав я і підвівся.

Вони промовчали. Я йшов і вдихав димок від вогнища. Димок незабаром зник. І мені здалося, що опадає листя. Потім я почув, як шурхотить трава під ногами. З'явилася перша думка. Я подумав про вітер.

У моєї поразки не повинно бути свідків. Завтра, післязавтра Оленка, Комаров, Люська і навіть Кавунін дізнаються про Магдину втечу. Може, й не втечу, але… Я не хотів, щоб вони про це довідалися.

Покидаючи Георгія і Ларису, я гранично чітко усвідомив, що це для мене важливо — аби не знали про поразку. Аби не знали — це так. Але й виходу не було. Ось чому я вхопився за Георгієві слова. Я мстив самому собі.

Ноги самі несли мене до річки. Коли я зрозумів, що мені чомусь таки хочеться там побувати, пришвидшив ходу. За якусь хвилину вже мало не біг, а далі й мчався щосили, не затуляючись навіть від гілок, що хльостали по обличчю.

Спочатку в обличчя торкнулося прохолодне вологе дихання річки, далі вона зблиснула сталевою стрічкою води, стрічка розширилась, і берег, ледь похилий, спинив мій біг. Річка лежала внизу, біля моїх ніг, але я відчув, що не бачу того, за чим поспішав, за чим біг. До протилежного берега було далеко, на ньому теж ріс ліс, місцями вже пожовтілий, але його краса була чужою моєму серцю.

— Андрію!

Я оглянувся. Нікого, звісно, не побачив.

— Андрію! — знову почув далекий Ларисин голос.

Без сумніву, вона йшла слідом. Навіщо? Я повернувся і швидко попрямував берегом. Річка текла поруч. Подивившись на сірі непривітні хвилі, я збагнув, що йшов до річки тому, що знав — тут неподалік с брід, вузьке місце, тримаючись якого можна перейти на той, другий берег. Але коли почув Ларисин голос, то зопалу пішов у протилежний від броду бік. Вертатися ж тепер не хотів, бо, вийшовши до річки, міг зустрітися з нею. Я боявся цієї зустрічі. Думка про можливість якихось почуттів між нами знову спалахнула в моєму мозку. Але саме цього я і боявся — почати нову гру. А може, й боявся якогось Ларисиного запитання…

Нову гру.

Я спинився, а потім, приваблений невидимою силою, притулився лобом до берези, що росла переді мною. Обхопив березу руками, і моя щока торкнулася шорсткої борозенчастої березової кори. На шкіру посипалося щось схоже на борошно. Я провів по шкірі пальцями і коли підніс їх на рівень очей, побачив білий пилок, маленькі частинки якого утворювали на пальцях примхливий візерунок.

Коли я струсив його, пилинки закружляли в повітрі. Вони осідали на гілки, на листя і наче зросталися з ними.

«Ось так і я», — подумалось мені, але думка обірвалася.

Ні вже, я не пилинка ні в цьому світі, ні в цьому лісі.

«Сесіра-береза», — пригадався вичитаний десь образ.

— Сестро-березо, — сказав я уголос і відчув, як це вийшло фальшиво і нездарно.

Я рушив далі. Але, не пройшовши і п'яти кроків, згадав, що мене кликали, що мав би відгукнутися, а там уже щось напевне трапилось, щось би змінилося, щось стало новим у мені самому. Я став чекати, коли знову пролунає стривожений голос. Та ліс мовчав. А йти просто так тепер уже було безглуздо, адже шансів заблудитися в мене було аж ніяк не менше, ніж шансів зустріти Ларису. Голос пролунав, коли, рушивши, прошкандибав метрів триста, а може, й більше. Тепер я зрозумів, що Лариса вирушила в протилежний бік, саме туди, до броду. Тому, коли почув утретє її голос, не став зупинятись, а мов сліпий продовжував іти і йти. Десь попереду мала бути лісова дорога, якою міг дістатися до шосе.

Гілля хльостало мене по обличчю, по плечах, та я йшов уперто й неспинно. Кілька разів заплутувався, тоді спинявся, розсував гілляччя руками. Я наче поспішав на поїзд, що мав спинитися на якомусь лісовому полустанку. Один раз я спинився, коли наштовхнувся на мурашник. Постояв якусь хвилину, спостерігаючи метушливий рух рудих і чорних створінь, що почали було лізти і на мою ногу, струсонув ногою і поплентався далі. Уже поплентався, бо не було попереднього завзяття, люті втікача, яка гнала крізь ліс, крізь болюче хльоскання гілляк, крізь стрій моєї покари за сьогоднішній день і цю нікому не потрібну поїздку, а може, щось ще безглуздіше. Кілька разів я оглядався, наче Лариса мала ось-ось наздогнати, але за спиною росли все ті ж дерева, гілки яких я розсував секунду-другу перед тим, і ледь хитали віттям, щоб ще через якусь хвилину знову завмерти у байдужому, величному спокої.

Дорога виявилася там, де й мала бути. Секунду повагавшись, я вибрав правильний шлях. Вкрита густим килимом трави, дорога наче сама підганяла мої ноги.

Уже перед виходом на шосе я почув дирчання мотоцикла. Коли він винирнув переді мною, я став посеред дороги і підняв руку. На мотоциклі їхала молода парочка — вилицюватий русявий хлопець у яскраво-жовтому шоломі й дівчина, на чоло якої спадав з-під такого ж шолома жмут чорного волосся.

— Заблудився? — співчутливо спитав хлопець.

— Ні, — заперечив я.

І, коли вони почали рушати, додав: — Там, як повернути направо, побачите машину і чоловіка. Скажіть, будь ласка, що Андрій не повернеться. Можу заплатити, — я дістав гроші, простяг хлопцеві.

— Добре, — хлопець гмукнув. — Скажемо.

— Сховайте, — вперше озвалася дівчина. — Ми передамо.

— Наперед вам вдячний.

Я трохи картинно вклонився. Коли вони рушили, провів їх довгим поглядом.

«Георгій, напевне, зрадіє», — подумав я.

Може, зрадіє, хоч чортихнеться напочатку. Чомусь по думалося, що цей мій жест, напевне, йому сподобається.

Я уявив, як він кинеться шукати Ларису, стривожено гукатиме, як перед тим вона гукала мене. Вона почує і відізветься. Урешті-решт обоє зустрінуться, і Георгій заспокоїть її, що нічого зі мною не трапилось.

«Його ніде немає…»

«Він поїхав до міста, щоб нам не заважати. Твій братик — розумний хлопець».

«Ніякий він мені не брат».

Ні, Лариса цього не скаже.

«Складно пояснювати просте, коли істина лежить не в ньому, а існує сама по собі», — подумав я.

З цією думкою і вийшов на шосе, бо вже давно брів, програючи в уяві цю сценку, яка насправді могла бути зовсім іншою. Далі я став просто чекати якоїсь попутної машини чи автобуса або маршрутки — на що вже пощастить. Вертатися до міста пішки, як спершу було намірився, далеко. Крім того, дорогою могли наздогнати «сестричка» та її коханець.

Мої спроби зупинити кілька машин успішними не були. Хоч вибирав я не іно¬марки, а «Лади» й «Москвичі», та й вони успішно проносилися мимо.

І раптом біля мене зупинилася саме іномарка. «Ауді». Першого моменту я подумав був, що все ж наздогнали Георгій і Лариса. Ні, це була машина іншої марки й іншого кольору.

— Я ж казав, що ми зустрінемося, — чоловік, що відчинив дверцята, привітно посміхався. — Сідай, братику, підвезу.

То був чоловік, який позаминулої ночі назвався моїм братом. Чоловік — мов дві краплі води схожий на мене. Тепер, при денному світлі, ця схожість була ще помітнішою, здавалася ще разючішою. Наче справді я сам виглядав із дорогої машини у дорогому костюмі з широким модним галстуком. Мені стало трохи не по собі.

— Чого ж ти стоїш, Андрію? — чоловік, разюче схожий на мене, став однією ногою на землю. — Сідай, підвезу, а заодно й побалакаємо. Треба ж рано чи пізно поговорити.

«Бути тому, що буде, — подумав я. — А раптом він справді брат? Мій брат? Неймовірно, дивно, але не фантом же він, а цілком реальна людина».

Я підійшов до машини, відчинив дверцята. Повільно опустився на сидіння.

— Отак воно ліпше, — сказав мій двійник, справді брат чи хто там. — Чого тобі боятися?

— Я й не боюся, — вичавив я.

— Тоді все о'кей.

«Ауді» стрімко рушило з місця. У тому, як машина їхала, відчувалося, що водій досвідчений.

— Бачу, ти здивований, — сказав він. — Я б, признаюся, на твоєму місці теж неабияк здивувався. Відколи ж я довідався про твоє існування, мені й то якось не по собі. Хоч і кортіло зустрітися. До речі, мене звати Яромиром. Таке собі старовинне ім'я. Колись воно мені не подобалося, а тепер здається оригінальним. Тобі не подобається?

— Непогане ім'я, — схвалив я. — І справді оригінальне.

— Ти ж, певно, своє вважаєш банальним? — Яромир подивився на мене трохи іронічно. Чи мені так здалося?

— Ім'я не вибирають.

— Авжеж, — згодився він. — Тільки ж ти прагнув завжди до оригінальності. Чи не так?

— Хіба це погано?

— Можливо, й ні. Але давай з'ясуємо дещо. Ти згоден?

Яромир був поруч і в той же час далеко, і мені здалося, що я чую його голос з якоїсь далини.

«Чи ми справді їдемо?» — подумалось мені, й тут я збагнув, що найбільше мені хочеться якомога швидше приїхати до Лучеська.

— Найбільше тебе, звісно, цікавить, хто я насправді та звідки взявся? — припустив Яромир після невеликої паузи.

— Можливо, — згодився я.

— Історій може бути кілька, — сказав Яромир. — Наприклад, така, що нас було двоє. Двійня народилася, але твоїй і моїй мамі добре заплатили — і мене визнали мертвим, хоч насправді другого хлопчика забрала родичка лікарки. Або, якщо тобі подобається більше, лікарка приховала, що народилася двійня. Можливий і третій варіант: твоїй мамі сказали, що друга дитина померла…

Він вмовк, печально усміхнувся, якось так, із здивуванням в очах, точнісінько, як У мене, наче не він сам розповідав, а щойно Дізнався про це від мене. Тоді спитав:

— Тобі більше подобається версія?

— Мені не подобається жодна, — відверто відповів я.

— Це ж чому?

У його ледь ґрасуючому голосі проклюнулася в'їдливість. ПІДНЯВСЯ Й опустився вказівний палець на правій руці, якою він тримав кермо.

— Тому, що моя мама народила мене вдома. Ми тоді жили в невеличкому сільці біля Ясенівки. І пологи приймала наша сусідка. А мене разом з мамою повезли до пологового відділення дільничної лікарні аж вранці наступного дня.

— Ти що ж, пам'ятаєш, як ти народився? — вже саркастично спитав мій «братик».

— Ні, звичайно, — відповів я і відчув, як мені легшає на душі. — Але хіба б я досі про те не довідався? Чи думаєш, що в маленькому селі таку подію, як народження близнят, можна було приховати?

Тут я пригадав, що ввечері того дня, як розповідала мама, приходила сусідка, медсестра, що працювала в Ясенівській лікарні, яка ще тоді існувала. Сказав Яромирові про це.

— Ти до біса розумний, як я бачу, — зауважив він. — І явно не хочеш мати ще одного брата. Але подивися на мене. Ми ж схожі. Як дві краплі води, так, здається, прийнято казати. Чим ти на це заперечиш?

— Може, ви мій двійник абощо, — спокійно сказав я. — В усякому разі, доки я не виясню в моїх рідних, навряд чи зможу визнати вас, пане Яромире, чи хто ви там, своїм братом.

Він подивився на мене і засміявся. Це був доволі зловісний сміх.

— Я все одно прийду до твоєї матері, — вимовив твердо, як про давно вирішене. — До нашої матері. Але боюся, що це буде тоді, коли вже тебе не буде на цьому світі.

— Ви мені погрожуєте? — поцікавився я якомога спокійніше.

— Ні, констатую майбутню реальність.

Ми в'їздили вже до міста. Яромир спинив машину біля першої автобусної зупинки.

— Котись до дідька! — випалив він. — Ну, кому я сказав! Чи ти все ж щось хочеш за-питати?

— Міг би, але не хочу, — сказав я.

— А ти, однак, хоч і босяк, але гордий, — криво всміхнувся він.

Я відчинив дверцята. Може, запропонувати йому поїхати до Ясенівки? Ні, ліпше спочатку зробити це самому.

«Невже я боюся, що він згодився б?» — подумав я, коли вже машина від'їхала.

Дивний тип, дивний і небезпечний. Але ж справді схожий на мене. Дуже схожий. Тільки, судячи з усього, належить до «нових українців». Чи, може, мені слід було повестися по-інакшому, розпитати більше? Але бажання розпитувати в мене не було — ось у чому річ.

16

Кавунін сприйняв моє рішення на диво спокійно, підписав заяву відразу.

— Я це передчував, — сказав він. — Так, коли одверто, — передчував.

— Спасибі, — сухо вимовив я.

— Нема за що. Якщо надумаєте вернутися, приймемо.

— Приймете? — витріщився я.

— Так.

— Але чому?

— Все ж таки у вас щось є. Принаймні як виробнича одиниця…

— Я не згірш багатьох інших…

— До певної міри — так.

Він попорпався в паперах так завзято, наче не міг знайти якогось конче необхідного папірця. Я відчував, що мені потрібно вже йти, та інше передчуття тримало на місці — мій тепер вже колишній шеф має сказати щось конче для мене важливе і необхідне.

«Ну ж бо, — підігнав я його по думки. — Чого ж ти товчеш воду в ступі, делікатний чоловіче…»

— Я слухаю, — не витримав зрештою надто довгої паузи.

— Тобто? — здивовано підвів голову КавуНІН.

— Мені здалося, що ви ще хочете щось мені сказати, — набрався я нахабства і випалив те, що було на думці.

— Он як?

Він подивився на мене пильно. Надто пильно. А потім аж ніби засоромився цього свого погляду.

— Бачите, я хотів сказати швидше собі.

— Тоді — до побачення.

— Ні, коли вже так виходить, зачекайте. Ви каву п'єте? А втім, уся теперішня молодь любить каву. Я зараз…

— Я не п'ю, — збрехав я.

Мені тільки цього ще не вистачало — вести з цим набридлим чоловіком одверті розмови за чашкою кави. Раніше потрібно було, дядечку добренький. Тоді я, може, щось зрозумів би. І сприйняв. Тепер пізно. Так, пізно. Усі шляхи відрубано. Навіщо мені це запізніле взаєморозуміння?

З тим і рушив до дверей. Кавунін — за мною. У дверях я простяг йому руку.

— Ви ще ж прийдете за розрахунком, — сказав він.

— Прийду, — згодився я. — Гроші мені потрібні.

— Вам потрібна впевненість, — сумно промовив він. — Я, звісно, міг би вас затримати, дати строк подумати. Сказати якісь підбадьорливі слова. Але я сам не певен, що так необхідно нам обом, даруйте за одвертість!

— Ви завжди робили тільки те, у чому були впевнені? — поглянув я йому у вічі.

Кавунін трохи повагався. Зітхнув. Потер долоні.

— З деяких пір — так…

— Але ж це…

— Ознака надмірної обережності, хочете сказати?

— Так.

— Я наробив надто багато дурниць за своє життя, — зітхнув Кавунін.

— Ви?..

— Атож. Тільки не думайте, будь ласка, що це й навчило мене обережності. Я став з роками уважніше ставитися до своїх вчинків. Зрештою, і до інших уважніше придивлятися. Не сприйміть лише мої слова за менторські повчання. Людина повинна все життя себе шукати — ось що я зрозумів з роками. Ви ж, даруйте, від цього відмовилися надто рано.

— Вважаєте, що я й досі не знайдений?

Хоч як намагався надати своєму голосові якомога більшої іронічності, та враз відчув, що мене зраджує обличчя. На губи виповзала якась жалюгідна подоба посмішки. Маєш, догрався. Треба ж було тобі лишатися, чекати його слів, ідіоте.

«Невже це просто ображене самолюбство?» — гірко подумав я несподівано для самого себе.

Молоточки страху застукали об тім'я. І він… Пропонує мені все ж повернутися… Яка єзуїтська щедрість. А втім, так тобі й треба, шановний. Маєш стусана навздогін.

— Не треба ображатися, — мовив Кавунін. — Я б не казав цього, якби вважав, що вам немає чого шукати.

— Дякую й за те.

— Зрештою, ви могли спробувати…

Що я міг спробувати, він так і не доказав, бо до кабінету без стуку, з милою гримасою на вустах, влетіла Люська.

— Ой, ви зайняті, Михайле Петровичу? — засокоріла вона з порога. — Якщо ви дуже зайняті…

— Заходьте, — трохи поморщився Кавунін.

— Дякую. Я хотіла… Але коли ви зайняті…

— Кажіть, що там у вас.

Я був певен, що Люська знову прийшла кудись відпрошуватися. Кавунін, либонь, теж здогадується про це, тому й так морщиться. Цікаво, відмовить він цього разу чи ні?

— Я слухаю, — сказав Кавунін.

— Мені потрібно, — почала наша красуня.

— У неї справді захворіла тітка, — вимовив я якомога серйозніше.

— Яка тітка? — витріщилася Люська.

— Та, що в Кишиневі, — уточнив я.

— У мене немас в Кишиневі ніякої тітки, — сердито сказала Люся. — Я, Михайле Петровичу, хочу попросити у вас шматок ватману. Он того, що біля вікна стоїть.

— Навіщо? — оглянувшись, спитав Кавунін.

— Потрібно. Дуже потрібно.

— Ну, коли дуже потрібно, беріть.

— Спасибі.

Люська, здасться, ладна була цмокнути нашого шефа, якщо не в широченний лоб, то принаймні в щоку. Вираз солодкого дитячого задоволення осів на її наквацьованих, примхливо відставлених губках. Вона гордо продефілювала до стінки, під якою стояв доволі величенький шмат ватману. Либонь знову запорола своє креслення. Дивно, що шеф не запитав її про це. Чи, може, вирішив пощадити при тепер уже колишньому підлеглому…

Я дивився, як, граціозно вигинаючись, Люська бере той ватман і раптом виразно побачив на ньому якісь ледь видимі контури. Щось дивно знайоме виросло переді мною.

Моє збентеження враз неждано змінилось на тривогу. В міру наближення яскраво-білого аркуша дедалі чіткіше проступали людські контури. Наступної миті я ледве не скрикнув. То були мої обриси, але без обличчя. Воно наче намагалося проступити, та ватман мовби не пускав.

— До побачення, — сказав я.

Та вже за порогом не стримався, оглянувся. Ніяких контурів на ватмані, звісно, не було.

— Давай допоможу; — запропонував я Люсьці.

— Допоможи, — погодилася вона.

Ми йшли коридором, розділені білим шматком цупкого паперу, з-за якого визирала білява Люсьчина голівка. Над И лівим вухом звивався смішний завиток золотистого волосся, трохи схожий на скрипковий ключ. Ось хто живе так, що позаздрити можна. Хоча чи зміг би я так жити? В мені немає ні природної веселості, ні природної безжурності, ні здатності, як то кажуть, вдарити горем об поли, а лихом об підлогу Хоча яке горе? Дружина покинула? Не я один. Роботу міняю? Та ще й на таку, де «майже нічого не робитиму, аби лиш не плутався під ногами». Хтось би інший на моєму місці, можливо, радів би такій обставині. Адже ні попередньої роботи, ні дружини я не любив — це точно, потрібно бути хоч перед собою чесним.

— Прийшли, — сказала Люся.

Ми стояли під дверима нашого сектора. Зробивши глибокий видих, я натиснув на ручку.

— Обережніше, ватман помнеш.

— Признайся, сороко, знову запорола креслення? — нахилившись, тихо спитав я.

— Чому ти так вирішив? — ображено хмикнула Люська. Я знизав плечима. Невже не зрозуміло?

— Тоді навіщо він тобі?

— Товариш один просив дістати.

— Який?

— Хіба тобі не все одно?

Справді, хіба мені не все одно? V нашої любої безжурниці Люськи всілякими товаришами греблю можна було гатити. Липнули вони до неї, як мухи до меду. Мені то що?

Ми заходили до сектора. Комаров, Оленка, Вадик схилилися над своїми кульманами. Я ще раз поглянув на Люську, і щось ледь-ледь штрикнуло мене в грудях. Неприємний холодок обвіяв душу. Що зі мною діється? Адже теперішнє моє почуття схоже на ревнощі.

Цього тільки мені не вистачало — закохатися у цю дурну бездумну козу. Надто жорстокою мала бути б моя доля, щоб так повестися зі мною. До біса. Через кілька днів я взагалі ніколи не побачу цього дівчиська. Хіба що десь випадково зустріну на вулиці.

Тут я помітив, що Комаров схилився не над своїм, а над Люсьчиним кульманом. Комаров? Ні, Комаров людина сімейна, не схоже.

— Люсю, золотко ти моє, — проспівав Комаров. — Неточність у тебе — як макове зернятко, а ти її до розмірів слона роздула.

— Спасибі, Комарище, — з'єхидствувала Люська.

Оленка підняла свою копицю і пильно подивилася на мене. Я відвів очі. Коли ж повернув голову назад, побачив, що на мене дивляться всі. Ах, правда, йдучи до Кавуніна, я обіцяв їм принести маленьку сенсацію.

— Шановне товариство!.. — урочисто сказав я. — Запрошую усіх вас на банкет.

17

Кава, по сто грамів коньяку, тістечка, — ото й весь банкет. Не вийшло у мене нічого із задумки хоч наостанок розіграти такого собі безжурного весельчака.

Так, я готувався до цього вечора. Щось мало трапитися хоч тепер. Чого я чекав? Не співчуття, тоді що? Невже перемоги над самим собою? Ні, не перемоги, а того, чого не знав я давно — себе колишнього. Колишнього? Хіба я був інакшим? Не пригадую. Може, мені хотілося, щоб мої колеги по роботі, товариші, з якими все-таки прожито п'ять років, побачили мене інакшим, ніж я був останнім часом, бо про того, сповненого ентузіазму, хоч і доволі настороженого новачка сектора, яким я був колись, вони вже, напевне, забули.

Ми сиділи в маленькій кав'ярні вчотирьох — Оленка, Люся, Комаров і я. Левчук відмовився, посилаючись на якусь ділову зустріч, у Вадика захворіла донька. Ми сиділи і пили каву, після побажань мені, висловлених напочатку, балакали про те, про се. Учора я збрехав про свою нову роботу у приватній фірмі — і зарплатня більша, і перспектива росту.

— А ти, виявляється, не такий простий, як я гадав, — сказав сьогодні Комаров, коли розмова неминуче повернулася до мого переходу.

— Ніби ти не знав досі про те, — чарівно посміхнулася Люська.

Вона це вимовила жартома, і я мусив потвердити також жартома. І я зробив так, хоч щось неприязне ворухнулося в мені.

— Риба шукає, де глибше, — глибокодумно прорік я.

— Риба живе у воді, а ти спробуй там пожити, — сказав Комаров.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я.

— Не вся риба, друже мій, шукає глибини.

— Браво, Комарище, — сплеснула раптом долоньками Люся. — Ти мені сьогодні подобаєшся.

— Приємно чути, — сказав Комаров. — Я подобаюся хоч сьогодні, а дехто — завжди.

— Ну, Комарище!.. — Люся торкнулася його руки. — Будь ліпше філософом, якщо вже почав.

Я поглянув на Люсю і непомітно відвів погляд. І раптом збагнув — уникаю дивитися на неї. Переді мною постала вчорашня картина: Люся зі шматком ватману, моє обличчя на білому тлі, її волосся зовсім поруч, і щось віддалено схоже на ревнощі. На ревнощі до кого?

«Не всяка риба шукає глибини».

Браво, Комаров. За логікою, отже, не всі люди, шукають, де краще. А проте хата у Комарова — повна чаша. Такий собі домище з шести кімнат, наповнений кришталем і килимами. Правда, в кімнаті, яку Комаров назвав своєю, був лише стіл, невелика шафа з книгами, на стіні висіла рушниця, на стільці лежав патронташ. І аркуш чистого паперу білів на столі, а поруч — стосик списаного. Може, Комаров прихований графоман? Чи невідкритий талант?

«Що ти пишеш?» — спитав я тоді.

«Ат, дурниці, деякі замітки».

На тому й скінчилася розмова. Я ще підійшов до шафи, де були переважно книжки про природу, поглянув крізь вікно в сад. Там, у саду, росла густа трава, гуляли двоє індичок.

«Жити треба просто», — кілька днів тому сказав Комаров.

«Може, він власник абсолютної істини?» — іронічно подумав я тепер.

«А чого тоді я власник?» — ця думка наздогнала першу, і я намагався хоч якось зістикувати їх.

Мимо кав'ярні проїхала машина, тротуаром, розташованим над вікном з розмальованим склом, процокотіли жіночі підбори, вдарився об різнокольорові скельця дрібно розсипаний сміх. Там було життя, але й тут, в маленькому напівпідземному зальчику, кипіли пристрасті. За сусіднім столиком двоє молодиків, очевидно, художники, щось гаряче доводили один одному, завзято сперечалися про тенденції сучасного живопису За іншим столиком високий чоловік заспокоював жінку, на віях якої, коли вона повернулася до стилізованої люстри-ліхтаря, зблиснули сльози. «Усе буде добре, ось побачиш», — повторював він. Я пригадав, що вже десь чув ці слова. Може, я твердив їх, коли йшов додому після першої невдалої розмови з Кавуніним? Утім, ці слова я не раз казав Магді.

Я подумав, що слова ці — немовби теплі. У них надія і щось начеб недомовлене, а не лише банальне заспокоєння. Ні, не в самих словах, а в тому, як цей чоловік вимовив їх до жінки. Може, він знав таємницю заспокоєння не лише її, а й себе на додачу? Різниця тут майже невловима, а все ж суттєва.

Я не чув, що ще сказав той чоловік, але жінка, здається, повеселіла. І враз в мені ворухнулася ледь вловима неприязнь до них обох. Мов спійманий на гарячому, я поспішно відвернувся.

Тим часом Комаров продовжував про щось говорити, схилившись до Люськи.

— Послухайте, — промовив я, — послухайте…

Комаров замовк, і вони обоє підвели голови.

— Кажи, Андрійку, — підтримала Люська.

— До біса, — сказав я. — Усе до біса! Я візьму ще коньяку.

— Не треба, Андрійку, — попросила Оленка. — Давайте розбігатися. Я й так затрималася довго.

— Ти хазяйновита жінка, — похвалив я. — Я люблю хазяйновитих жінок.

— Не треба, Андрійку, — повторила Оленка, і торкнулася моєї руки.

Я зрозумів, що справді не варто нічого казати і злитися не варто. Ніхто не винен у тому, що сталося.

Ми поволечки вибралися надвір. З-за рогу війнув рвучкий холодний вітер. Люся йшла поруч, ми зайняли цілий тротуар, і на нього падали довгі тіні.

— Заходь, Андрійку, — сказала раптом Люся.

— Куди? — спитав я.

— До нас у КБ.

Я поглянув на неї. Звичайна ввічливість, чи…

— Я заходитиму.

А проте знав, що ніколи не зайду.

Ще лишилося якихось сто метрів до зупинки, де ми попрощаємося, й останні потенційні свідки моєї поразки зникнуть. Лишуся сам.

Ми йдемо тротуаром. Невмолимо наближаємося до зупинки і чим більше ми наближаємося, тим чіткіше я розумію, що мені не хочеться зараз бути самому. Думка, що з'являється, змушує мене спинитися.

— Ти також дуже поспішаєш? — тихо питаю Люсю.

— Ні, але…

— Залишишся зі мною? — кажу ще тихіше.

— Навіщо?

— Просто так.

— Тому, що ти йдеш від нас? І що ми далі робитимемо?

— Ти вважаєш, що я робот? — намагаюся недолуго пожартувати.

— Я так не вважаю. Ти справді хочеш, щоб я залишилася?

— Дуже.

Я сказав правду. І, коли усвідомив це, мене кинуло в жар. Невже причиною — моя самотність? Чи в мене справді народилося почуття до нашої лялечки?

Ми підійшли до зупинки, майже відразу сіли в тролейбус. Я знав, що Люся мас виходити першою, в центрі, але вона не вийшла, це я побачив напевне, хоч людська юрба й роз'єднала нас.

— Там тобі справді буде краще, Андрію? — це спитала мене Оленка, котра стояла поруч.

— Звичайно. Інакше, чому б я переходив?

— Мені здається… У тебе наче щось трапилось…

— Що ж у мене могло трапитися?

— Не знаю. Ти сам не свій.

«Але ж і повзе цей тролейбус», — подумав я.

Немов почувши мої слова, тролейбус і зовсім спинився. Людська хвиля, що нахлинула на черговій зупинці, роз'єднала і нас з Оленкою. Але ненадовго. Вона знову проштовхалася до мене.

— Ви прийдіть коли-небудь до нас… — сказала вона.

— Прийдіть?..

— Ну, з Магдою. Або й утрьох.

— Авжеж, — пообіцяв я. — Прийдемо. Тільки Іринка зараз у батьків. А як твої?

— Мої вдома. Хотіли Василька в школу віддати, так шести ще немає. Тільки у жовтні виповниться. Ти прийди якось, Андрійку.

«Вона до дідька наполеглива, — подумав я. — І причеплива. Весь час я почував себе винним, коли розмовляв з нею. А тепер?..»

Тролейбус колисав нас, штовхалися ті, хто стояв поруч, хтось питав, чи я виходжу.

— Виходжу, ~ сказав я, хоч виходити не збирався. Усе ж я просунувся вперед. Моє підборіддя торкнулося чийогось плеча. Плече було м'яке й тепле, навіть гаряче. Я підвів погляд й побачив насторожені темно-карі жіночі очі. І тут я згадав про існування Люсі.

— Я виходжу, — сказав я, ні до кого не звертаючись.

— Я згадав, що й Оленка існує, і подумав, що вона напевне пробирається слідом за мною. Проте її не було видно. Я розшукав її голову серед людських голів і кивнув на прощання, відчуваючи раптом неймовірне полегшення. Ця жінка завжди мовби знала про мене більше мене самого. Я виходжу, — сказав я уже втрете, тепер адресуючи це дебелому дядькові, що штовхнув мене в плечі.

І, вже спинившись біля виходу, помітив у других дверях світлий Люсин плащик.

18

Уперше в моїй оселі була чужа жінка.

Ось вона заходить, озирається довкола, трохи зніяковіло, а може, й злякано, мовби чекає чогось несподіваного.

— Я сам, — заспокоїв її.

«Сам назавжди», — хотів додати, але не вимовив ці слова.

Люся стріпнула головою, наче заперечувала мою думку, а може, звільнилася від чогось. Копиця білої соломи утворила віяло довкола обличчя.

— Роздягайся.

Вона слухняно стала скидати плащик, я галантно взявся допомагати і, знімаючи плаща, лівою рукою мимоволі погладив білу розтріпану копицю. Люся блимнула на мене доволі лукаво, я ступив крок з розпростертими руками, вона вивернулася з тих рук, відскочила вбік і завмерла трохи в недоладній позі, мовби знову чогось зля¬калася. Ми стояли і мовчали, мені варто було б продовжити цю гру, але насторога в усій її постаті зупинила мене. Раптом перехотілося грати далі, я наче спинився, але не від того, що зніяковів, що й собі злякався, а щось підсвідоме зупинило, наказало не переступати поки що межу.

— Вибач, що в мене безпорядок, — нарешті пробурмотів я. — Сьогодні я не чекав гостей.

Недбало накинуте простирадло поверх постелі, книжка на ньому, недогризок яблука на столику, книжки на підвіконні — все це справді не налаштовувало на ідилічну хвилю.

— У тебе ще не найгірший барліг, — сказала Люся зі своєю майже незмінною чарівливою посмішкою.

Щось кольнуло мене неприемно в груди, зупинило порух до вішалки, де я мав повісити наші плащі.

— І бага…

— Ти щось сказав, Андрійку?

— Нічого.

«І багато ж ти бачила подібних барлогів?» — ось що я хотів спитати. Я не спитав. Запитання безглузде. І яке мені діло до того? Яке… Не для філософії я привів її сюди, в кімнату, де досі не було жодної чужої жінки, окрім Магдиних гостей.

— Зараз наведу лад. А ти… завариш чай. На кухні, здається, в мене порядок, — пригадую я, бо харчувався в ці дні не вдома, я взагалі вранці волів пошвидше втекти з цього барлогу.

Проводжу її на кухню, показую, де чай, кладу на стіл булочки і шматок голландського сиру, що ми купили дорогою.

Наводжу швидко лад у кімнаті, Люся заварює чай, і в якийсь момент я спиняюся, слухаю, як вона гримкотить чашками. Несподівано мені здається, що там, на кухні, Магда. Я завмираю. Стою заціпеніло і ніби сам навіюю на себе цю ілюзію.

— У тебе, звичайно, масла немає? — порушує її Люсин голос.

— Ти щось сказала? — перепитую, хоч добре почув, про що вона запитувала.

— Я питала про масло, — Люся вже стоїть у дверях кімнати.

— Масла немає.

— Шкода. Я б зробила чарівні бутерброди, каже Люся і зникає. Я спиняю себе, щоб не піти за нею, накриваю столик, знову гримкотять чашки, але ніякої ілюзії вже немає.

«Чи все отак банально насправді?» — думаю я.

— Маестро, де будемо ПИТИ чай? — питає Люся.

— У кімнаті. Я зараз…

Через кілька хвилин ми п'ємо чай з булочками, на яких лежать тоненькі скибочки сиру.

— Не вмієш ти пригощати дам, — сміється Люся.

— Я ж не чекав на тебе.

— А міг би чекати…

Звичайно, моя зверхність за цей час нашого спілкування була смішною, але чи тепер судити про це?..

— Люся… — починаю я, хочу щось спитати, але кажу зовсім не те, що хотів: — У тебе ніжне ім'я.

— Я теж ніжна, — незмигно дивиться на мене Люся. — Тільки ти не знав про це, правда ж?

Її тон трохи шокує мене, а величезні очі, що, здається, все розширюються і розширюються, гіпнотизують, і щоб позбутися цього враження, я опускаю свої.

— Боже мій, як же мило ти червонієш…

— Я не червонію.

— Ні, ти червонієш. Яка ти мила дитина.

— Не чер…

— Мовчи. Хай це буде правдою.

Вона затуляє мені рота рукою. Пальці лоскочуть губи. Я цілую ці пальці. Потім долоню. Я чую гаряче дихання, хвилюючий запах волосся і тіла. Припадаю до рук і, вже не в силі стриматися, притягую плечі. Падають на підлогу чашки. І сама підлога кудись пливе.

— Світло… Давай вимкнемо світло, Андрійку.

Я встаю, тягнуся до вимикача. Темнота осліплює мене. Я падаю кудись, поки не торкаюся гарячих Люсьчиних рук. Вони пригортають мене до себе. Потім я відчуваю її пружні маленькі груденята. Знаходжу її губи.

Цілую И довго і пристрасно. Її руки опуска¬ються вздовж мого тіла вниз.

Я відчуваю, як ті руки торкаються моїх стегон, моїх ніг, як вони доторками, що стають наполегливішими, вимогливішими, притягують мої ноги до її ніг. Тонкі жіночі пальці сповзали кудись усередину, на невидиму стежку, якою ступала вже вся жінка.

«Не так, Магдочко, чому ти робиш не так?» — звідкись із моєї середини народжується думка чи думка-голос.

Магда? Поруч зі мною Магда?

Я торкаюся грудей, маленьких, пружних, розпашілих. Два яблучка, здається, тягнуться назустріч моїм пальцям, починають вростати в мої долоні.

Магда любила, коли я міцно стискав її груди. Коли мої руки видовжували їх і перетворювали на дві кладки між нами, як вона казала. Дві міцні кладки.

Чому в такий момент я згадую Магду, котру, вочевидь, не кохав, а мав за свою єдину справді коштовну річ? Річ, яка мені належала.

Рука Люсі тим часом знайшла те, що шукала.

«Обома, візьми обома руками», — подумки прошу я, але друга Люсина рука легенько торкається до моїх губ, проводить по них.

«Так починаєшся ти, — казала колись Магда, — ти, справжній».

Вона помилялася. Тепер вона знає, що помилялася.

Я цілую Люсині пальчики. І відчуваю, як кудись витікає вся моя щойно народжена ніжність, яку можна було б назвати пристрастю.

…Уночі я прокинувся від схлипування. Воно було тихе, ледь чутне, але я прокинувся. Без сумніву, Люся плакала.

— Що ти? — торкнув її за плече. — Що з тобою? Вона не відповіла. Затамувалася, здавалося, навіть дихати перестала. Може, мені здалося? І тут, мабуть, безсила стриматися, вона схлипнула знову.

— Що трапилося?

— Нічого, — озвалася вона глухо. — Спи. Я більше не буду.

— Але чому ти плакала?

Вона не відповіла, тільки зіщулилася ще більше.

— Повернися до мене, — попросив я.

— Навіщо? — якось конвульсивно сіпнулася вона. — Ти хочеш мене заспокоїти, еге ж?

— Якщо ти не бажаєш цього… Але чим я тебе образив?

— Тобі так цікаво?

— Якщо ти плачеш…

— Якщо я плачу…

Вона вже лягла на спину, потім трохи підсунулася вище, майже сіла.

— Якщо я плачу, то мене треба заспокоїти, правда ж?

— Ну яка тебе муха вкусила серед ночі? — примирливо пробурмотів я. — Може, я…

— Що — може, ти?

— Може, я був грубий учора?..

— Може, ти був грубий? — вона засміялася і таки сіла на постелі. — Ні, ти не був грубий, ти був… Господи, йому цікаво, який він був… Ти був, як усі, ось який ти був…

Останні слова вона випалила з неприхованою відразою.

— Люсю…

— Ти — як усі… Боже мій, ти ж такий, як усі! А я дурна… Вже цілий рік, дурепа…

Вона переступила через мене, зіскочила на підлогу. Тіло її в темряві здавалося схожим на примарну тінь.

— Відвернися, будь ласка, я одягнуся, — попрохала вона.

— Навіщо?

— Я піду додому.

— Серед ночі?

— Мені не звикати.

— Нікуди я тебе не пущу.

Я скочив з ліжка, намацав сорочку, плавки. Вона теж вдягалася у темряві. Я клацнув вимикачем.

— Андрію!

Голос, що вимовив моє ім'я, був навіть не розпачливим, а якимось нестямним. Я озирнувся. Люся вже була в комбінації, але руки, руки, що затулили обціловані мною вчора маленькі білі груди, були геть поцятковані слідами… Слідами уколів, зрозумів я наступної миті.

— Ти…

— Не сподівався? — всміхнулася вона саркастично. — Авжеж, я колюся. Правда, це недавно, і поки що вмію контролювати себе.

— Н-навіщо? — затинаючись, вимовив я.

— Не підходь, — прошептала вона, хоч я не зрушив з місця. — Ти питаєш навіщо, Андрійку? Тобі так цікаво? Чи тобі прикро, що переспав з наркоманкою?

— Ну, навіщо ти так…

— А як накажеш? Як накажеш, коли це правда? Коли я нікому не потрібна, як і тобі… Хіба що для одного… Кажуть, я вмію приносити насолоду… Тобі було непогано зі мною, еге ж?

— Люсю… Не треба…

— Не треба? Ну збреши, Андрійку, що кохаєш мене, що жити не можеш без мене… Чи слабо, га? Ну, кажи, я послухаю.

Я ступив крок убік, опустився на ліжко. Погляд упав на годинник, який я зняв учора перед сном. Було пів на третю.

— Ну, куди ти підеш? — сказав я, спостерігаючи, як гарячково вона вдягається.

— Додому. У мене своя кімната.

— Хочеш, я піду спати на кухню?

— Ні. Я не зможу заснути. І не зможу лишитися.

— Тоді я проведу до…

Я хотів сказати «до зупинки», але затнувся. Мабуть, о цій порі навіть таксі зловити нелегко.

— Я проведу тебе додому.

— Ні. Якщо в тебе с хоч крапля поваги…

— Я все ж не відпущу тебе…

Вона не відповіла, ступила до дверей, але у дверях спинилася.

— Ти ні в чому не винен, Андрійку. Все, що мало трапитися, трапилося. Пробач, що я не змогла пересилити себе.

Я вже стояв навпроти неї. Люся дивилася не зневажливо і не з відразою, але й не байдуже теж. Погляд її мовби їй і не належав, висів у повітрі чи летів до мене сам по собі, і в глибині його народжувалося щось більше за нього і за нас обох.

— Я проведу тебе, — повторив я.

— Ти так нічого й не зрозумів.

Вона круто повернулася. Заскреготав замок. Я міг би кинутися до неї, та лише продовжував гарячково натягати одяг.

Коли я вискочив у двір, там Люсі вже не було. Я вибіг на вулицю. Теж нікого. Ніде не відлунюють кроки. Тільки свіжа тиша нічного міста. Йти кудись безглуздо, я лише приблизно знав, що вона живе в такому-то районі. Десь на тридцять третьому кварталі.

«Ось і все, — подумав я. — Пройшла любов, зів'яли помідори».

Але іронія, що досі часто рятувала мене, останнім часом не допомагала.

Я стояв, аж доки прохолодне повітря осінньої ночі не змусило мерзлякувато зіщулити плечі. Треба було вертатися назад, і я повернувся.

У кімнаті про мою гостю нагадували хіба що чашки на паласі та шматки булки на столику. Я підняв чашки і поставив їх на столик. На одній із чашок виднівся маленький слідок, залишений помадою.

Піднімаючись сходами, я ще тішив себе сподіванням, що Люся погралася зі мною, що вона вернулася назад, що…

«Сліпець», — подумав я.

— Сліпець, — вимовив уголос.

Так, я виявився сліпим. Але звідки я міг здогадатися про її почуття? До неї часто дзвонили, а то й зустрічали біля прохідної такі ж, як вона, молоді вродливі хлопці. А втім, Люся не була вродливою. Мала надто загострені, навіть непропорційні риси. Тільки наче сиділа у ній пружинка, що змушувала вічно зриватися з місця, жартувати, розігрувати інших, і тоді обличчя її світилося особливим вогнем. І ось ця безжурниця виявилась наркоманкою. Щоправда, якщо вірити їй, колотися почала недавно. Часом вона кудись зникала під час роботи, і коли з'являлася, очі дивно блищали. Невже… Невже вона виходила колотися?

Між нами нічого не могло бути. Моя вина в тому, що я привів її до себе?

«Ти такий, як інші…»

«Ти справді хочеш, щоб я залишилася?»

Ці дві фрази поєднати важко, майже неможливо. Так, я не сказав, що кохаю, але я й не кохав її. Те, що почало народжуватися, чи народжувалося воно справді?

А що, коли воно таки народжувалося?

Самота, якої так боявся сьогодні, змусила вчепитися за Люсю. І коли спитав: «Залишишся зі мною?», то не думав ні про ніч, ні про щось інше, просто несподівано виникла надія.

Я знаю, як народжується далекий плюскіт хвиль, який заспокоює душу. Коли ми були біля моря, багато разів уявляв це собі. Ось тиша, ось дрімають хвилі. Повільно-повільно, майже нечутно тече вода. Ні, не тече, а стоїть на місці. Тільки в глибині її, всередині якоїсь невпокореної молекули, котру не тішить ні сонце, ні легка, ледь лоскітлива течія повітря, вже народжується рух, випружинюеться, нетерпеливо рветься з тісної оболонки. Ця нетерпеливість передається молекулам-сусідкам, вона заражає їх, наче невидимий вірус, і ось уже рух розпочався, і тишу сколихує плюскіт. І ти на березі прислухаєшся до нього, і люди поруч тебе прислухаються. Чому плюскотить вода, чому прийшли в рух дрімотливі маси її? Може, буде буря? Тільки ж небо чисте-чисте. Ніде ні хмаринки, а хвилі все плюскочуть. І сколихується твоя душа хоч на якусь мить. Мабуть, так само виникає щось схоже на надію в людині, не сама надія, а щось схоже на неї, первісне і вкрай необхідне.

Колись, у школі, мені подобалася Василина, однокласниця, відмінниця, активістка, завзята танцюристка. Але я забув її, ледве доля розвела нас у різні міста невдовзі після випускного. Років зо два тому, приїхавши до Ясенівки, довідався, що у Василини троє дітей, живе в райцентрі, працює економістом на хлібозаводі. Ніщо не здригнулося в мені, я слухав мамину розповідь майже байдуже, тільки пригадав, що Василина мені таки подобалася.

Були легкі романи на практиці, в інституті, доки я не побачив Магду. Щось схоже на любовну інтрижку на попередньому місці роботи. Ось і все.

«Ти вважаєш, що я робот?» — спитав я вчора Люсю.

Чи, може, в цьому запитанні була доля істини? Якщо я не любив досі, то невже тому, що не вмів когось полюбити? Але ж для цього не потрібно вміння, це приходить саме, несподівано, наче вихор, чи поступово засмоктує, як губка. Так принаймні я читав про це почуття і чув од інших.

Я встаю і підходжу до вікна. У будинку навпроти теж світиться одне-єдине вікно. Хто там, за цим вікном? Теж якась самотня душа?.. Хтось чекас, чи комусь погано? А що, коли вирахувати, яка це може бути квартира, піти й запитати…

Думка ця спантеличила мене. Я стояв і дивився на це єдине освітлене вікно й відчував, що воно притягує мене, мов магніт, доки не відчув — будь, що буде, а я таки мушу дізнатися.

Я накинув піджак і вийшов на вулицю. Вікно було на п'ятому поверсі, і я прикинув, з якої квартири воно може бути. Я зупинився перед будинком. Мене і стримувало, і тягло водночас. Ще раз спинився перед самим під'їздом.

Сходами я піднімався, намагаючись ступати якомога тихіше. Довго стояв перед квартирою. Розташування квартир було традиційне, отже, не помилився. Я стояв, доки з-за дверей не почулися приглушені голоси, і тоді я поспішно натиснув кнопку, ніби боявся, що хтось відчує мою присутність, хоч у дверях не було навіть вічка для огляду. Коли двері відчинилися, переді мною постав атлетичний молодий бородань у майці і спортивних штанях і запитливо подивився на мене.

— Вибачте, будь ласка, але я живу в будинку навпроти, — сказав я хрипко. — У мене… безсоння… побачив світло у вашому вікні, подумав, може, комусь погано, і вирішив…

— Ви лікар? — ледь глухуватим баском спитав бородань.

— Ні, але я побачив…

— У нас дитина маленька. Плаче по ночах. От і світимо.

— Вибачте, — промимрив я.

— За що ж вибачаєтеся? Видно, ви добра людина. А я вже було подумав, коли ви подзвонили, що знову сусід з четвертого поверху. Каже, спати йому заважаємо.

— А дитина ваша не хвора?

— Ні. Лікар заспокоїв, що від газів кричить, так буває до місяців трьох.

— Ще раз вибачте, що потривожив.

— Дякуємо. Добраніч.

Він зачинив двері, і я поволі поплентався сходами. Можна спокійно йти додому. Усе виявилося дуже просто. Тривога — даремною.

І вже спустившись униз, я відчув: мені було б набагато легше, якби там комусь справді була потрібна моя допомога. Мені, напевне, легше було б подолати шлях додому і нескінченні сходинки нагору. І квартира, в яку зайшов, не здавалася б такою самотньою. І я б не боявся поглянути у вікно, й побачити там світло на іншому боці вулиці. А світло на п'ятому поверсі все ще горіло. Тепер воно дратувало, наче то я був сусідом, над головою якого ночами безустанно кричить дитина.

Я взяв до рук недочитану вчора книжку і спробував заглибитися в неї. Але слова не лізли до голови. Зрештою відклав книжку і погасив світло. Довго лежав, витріщивши очі на стелю.

Ось воно, безсоння, що вже кілька днів мучить мене. Учора ввечері вперше заснув. Навіть не тому, що були любощі, що умиротворення поруч з жінкою, яка справді вміла дарувати насолоду, ніби заколихало мене. Вперше за ці дні зникло відчуття самотності та порожнечі.

Невже мені потрібно так мало, аби відчути себе щасливим? Бути щасливим. Бути певним у собі. Чи це не щастя? А якщо таки щастя, то як зрозуміти, чи люблю я Люсю? Чи здатен я кохати її після того, що дізнався про неї? Та й чи знаю я стільки, аби судити?

А тепер я зможу подивитися їй у вічі? Хоча в чому моя вина? Що запросив до себе жінку, яка мене кохає? Чи, може, й вона не любить, а просто оточила ореолом і чогось сподівалася?..

Питання нагромаджувалися одне за одним, ціла лавина питань. І ставив їх собі одне за одним, аж поки не збагнув раптом — я боюся, ні, не хочу знайти відповіді. Не хочу, бо прагнення виправдатися сильніше. Але знайти відповідь і сприйняти її — це знову розпочати гру. Цього я тепер також не хотів.

«Справа не у квартирі», — сказала тиждень тому Магда.

Вона мала рацію. Справа не в тому, без чого ми могли обійтися. Здобута нова квартира, а отже, маленька підпора для самообману давала можливість продовжувати ту ж саму гру. Коли й ця підпора впала, впав і картковий будиночок.

Ілюзією життя його самого не заміниш. Так само, як цікавість до нього не може бути ілюзією. Моє життя дотепер було задане із самого початку, але ця заданість не виходила з потреби жити саме так, а не інакше. Досі я просто не міг визнати поразки, що трапилася не сьогодні. І не вчора.

Я не підляк і не кар'єрист, що прагне посади і влади над іншими, нікого не зрадив і нікому не перейшов дорогу. Усе життя я пишався цим, але, спалюваний честолюбними замірами, зрадив самого себе. Не беручи участі в гонках за благами, на які був багатий світ довкола мене, я все ж був продуктом цього світу і свого часу. Він і вдарив мене, як бумеранг.

«Отже, треба довести розпочате до кінця», — кажу я собі.

Знову заплющені очі — й та сама картина, та сама вулиця, тільки виниклі не спонтанно, а створені навмисне. Я сміливо йду назустріч жінці, що з'являється з-за рогу. Я роздивляюся її — відверто, не приховуючи свого захоплення.

Вона до біса вродлива, ця жінка!

Вона підходить все ближче і ближче.

Я вже бачу її темно-горіхові очі.

…Раптом зникає м'який овал обличчя. Зникає зовсім поруч, за півкроку. Розпливається, мов розмитий туманом. Ми розминаємось, і, здивований, я оглядаюся першим. Але жінка йде далі, не озираючись. Я дивлюся ій в спину і розплющую очі. І несподівано з жахом відчуваю, як на щоку з правого ока викочується одна-єдина сльозинка, та сама скупа чоловіча сльоза.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО

19

Я прокинувся пізно, бо заснув уже перед самим світанком. Прокинувся вільний від усього — ілюзій, почуттів, навіть роботи. Попереду було невідоме, запрагнуте мною. Почати це нове життя можна в будь-який момент, і коли я подумав про таку можливість, вона несподівано потішила. Отже, є свобода вибору — сьогодні ще можна і не поспішати на нову роботу. Можна лежати на ліжку — ось так, просто, ні про що не думаючи, дивитися на стелю. Стеля чиста, на ній жодної мухи, втім, чому конче там має повзти муха? Але коли не муха, то що?

«Отакої, — подумав я. — Отакої. Тобі треба, щоб там щось обов'язково повзло? Вигадай собі таргана чи що…»

Тут я пригадав свого так званого брата. «Чому так званого?» — подумав. Мені раптом захотілося побачити його. Побачити і геть усе вияснити. Геть усе. А далі подумав: «А може, він казав правду і в мене справді був брат-близнюк?» Брат, який має долю набагато щасливішу від моєї. Може, піти його пошукати? Але ж я нічогісінько не знаю про нього, окрім того, що звати Яромиром. Навіть номера машини не запам'ятав.

Тут до моєї голови завітала згадка. Зловісні його слова пригадав, що він приїде до моїх батьків, коли мене вже не буде. Що вони мають означати? Поїхати додому і все ж розпитати про все в мами?

Я відчув — мені не хочеться цього робити. Я вже боюся узнавати якусь таємницю. Можливо, найбільшу таємницю мого життя.

Ні, ця згадка не рятує. Треба щось робити.

Ось тільки що, вбий, не збагну. Якби у нас були квіти, я встав би і полив їх. Ага, треба прибрати у квартирі. А може, я щось забув? Стоп, згадувати не будемо. Я не боюсь цього, але не будемо. Хай усе лишається… Тут я подумав, що не розумію — як можна отак, безцільно, лежати. Я ж не можу не думати, я ж маю щось робити — якщо не з квітами, не з прибиранням, то…

«А що ж я буду робити із собою?» — спитав я невідомо кого і звівся на лікті, далі сів і зрозумів, що єдиний мій порятунок — це якраз відсутність можливості вибирати. Треба було негайно йти до Георгія.

Я кинувся вмиватися і голитися, дожував бутерброд, що залишався. Так само квапливо вибіг на вулицю. Дістався до тролейбусної зупинки. І вже в тролейбусі збагнув — їду на свою колишню роботу.

«Нехай, дізнаюся, чи нічого не трапилося з Люсею», — подумав я.

Ця думка потішила і заспокоїла мене. Але вже цілу дорогу я не міг думати ні про що, окрім Люсі. Утім, навіть не думав, але весь час бачив перед очима її руку з дрібними цятками від уколів. Як же ми нічого не помічали? А може, й не всі, тільки я?

— Ви не виходите?

— Ні.

Поважна тітонька притисла мене до інших людей. Це тривало якусь мить, вона посунула далі, але цього було досить, щоб згадати вчорашню поїздку разом з Люсею. Наступна зупинка моя, згадувати лишалось зовсім мало, але руки, Люсині руки, стояли перед очима, навіть коли зійшов на тротуар.

«Я ж не винен у тому, що трапилося з нею».

«Недавно, колюся я недавно…»

Вона, здається, казала якось інакше, але слово «недавно» було.

Я наближався до заводу, і це слово дедалі сильніше стукало в мої скроні.

Хтось привітався до мене, я механічно відповів. Механічно відчинив двері прохідної.

— Ваша перепустка?

Уже мацнувши по кишені, я згадав, що вчора здав перепустку, коли забирав у відділі кадрів трудову книжку. Вахтер — літній чоловік у новенькій форменій шинелі — дивився на мене вже підозріло.

Я не став нічого пояснювати, відійшов до телефону, що висів поруч, і набрав номер нашого сектора. Трубку взяла Оленка.

— Привіт, Андрійку. Як твої справи? — спитала вона.

— Нормально, — відповів я і попросив покликати Люсю.

— Люсь, тебе! — гукнула Оленка.

Те, що вона взяла трубку, — мені на руку, Комаров, той неодмінно пожартував би, адже бачив, напевне, як ми з Люсею лишилися вдвох на зупинці.

Краєм ока я помітив, як пильно стежить за мною вахтер, і це раптом заспокоїло.

— Здрастуй, Андрійку.

— Доброго ранку.

Настала довга пауза. Я не міг відліпити язика від піднебіння.

— Нам треба поговорити, — сказав нарешті.

— Навіщо?

У трубці чулося дихання Люсі — тихе, переривчасте, але мені здалося, що я чую биття її серця. Так, мені здалося, але… Саме це дихання, зовсім близько, заважало вимовити якісь слова. Невже я сподівався, що Люсі не буде?

— Хіба ти не розумієш? — промовив нарешті.

— Не треба, Андрійку.

— Чому — не треба? — я вже починав злитися.

Бо щось таки мало відбутися. Недаремно ж ноги ніби самі мене несли сюди. Я озирнувся. Вахтер усе ще пильно дивився на мене. Звісно, хто я такий для нього, щоб довіряти?

А Люся? Вона… Вона теж не повинна мені вірити?..

— У мене все добре, — прощебетала Люся. — Сподіваюся, і в тебе теж?

— У мене якраз — ні, — сказав я щиро. — Може, ти спустишся вниз?

— Гаразд, зараз спущуся.

Я повісив трубку і притулився до стіни біля виходу. Мимо пройшли якісь люди. З бюро перепусток долинали уривки жіночої розмови про придбану «не нашу» кофтину.

Життя не стояло на місці, й від того, що я більше тут не працюю, що мене більше не пропускають на завод, ніхто нічого не втратив. І тут я збагнув — якби було навпа¬ки, якби мені хтось сказав наступної миті, що я тут потрібен… Ніхто нб скаже. Якби було навпаки, я не стояв би ось так біля прохідної. Взагалі б не було цих останніх днів. Але інакше вже бути не могло. Інакше не могло, ось у чім суть і причина.

— Здрастуй, Андрійку!

— Здрастуй.

Я не помітив, як підійшла Люся. Заглядаю їй у очі. Відвертаюся. Невже чекаю отих особливих слів? Слів немає, але Люся йде до виходу. Я покірно теліпаюся за нею. Ми зупиняємось на подвір'ї, в маленькому скверику біля входу.

— Що ти хотів сказати, Андрійку?

— Як це мило, що ти все-таки називаєш мене Андрійком, — сумно іронізую я.

— А чому б я мала називати тебе інакше? Все-таки ти…

— Все-таки я?..

Але вона мовчить. Обличчя в Люсі бліде, але спокійне. Застигла маска спокою. І поглянувши на це обличчя, я усвідомлюю, що вона мовчатиме й далі.

— Розумієш, — кажу я. — Розумієш, я приїхав сказати, що я… Словом, я прошу пробачення.

— За що, Андрійку?..

— Ну, за те, що трапилося вчора.

— За те, що ти не кохаєш мене? Але хіба ти в цьому винен? Ти ж не винен.

Ось так. До біса багато в цьому місті розумних жінок, які все можуть збагнути з півслова. Які нюхом відчувають, а може, й шкірою, справжнє до них ставлення.

Я дивлюся вгору — на вікна нашого адмінкорпусу. Якомога вище закидаю голову. Будинок наче рушає з місця і пливе кудись слідом за хмарою, що висить над ним.

— Ти мені потрібна, — кажу я невпевнено.

— Ні, — хитає Люся головою. — Але якби це було навіть так, то я не прийняла б твоєї жертви.

— Якої ще жертви? — обурююся я.

Але моє обурення гасне так само швидко, як і народилося. Якби зараз хтось вийшов із прохідної, підійшов до нас, ми обоє, напевне, лише зраділи б.

Люся легенько торкається мого плеча. Ледь тремтять її худі довгі пальці.

— Ти ж усе розумієш, Андрійку, — каже вона лагідно, і докір, легенький, наче вітерець, що обвіває нас, звучить у її голосі майже ніжно, якось по-материнськи чи що.

— Не хочу я нічого розуміти, — бурмочу поспішно, і вони таки правдиві, мої слова.

— Я б усе життя докоряла сама собі.

Люся забирає руку, але я перехоплюю її й легенько торкаюся губами пальців.

— Не треба, Андрійку, а то я заплачу.

Я намагаюся вловити у Люсиному голосі іронію, але її, вочевидь, немає. Моя рука опускається разом з її. Ми стоїмо поруч і вже незмірно далі, ніж тоді, коли вона тільки наближалася до мене.

— Ти ні в чому не винен, і ніхто не винен. Усе так переплуталося, і бачиш, як воно виходить. І за вчорашній вечір не докоряй. Тепер чи пізніш він мав бути. Як і сьогоднішній ранок.

— Ніколи не подумав би, що ти фаталістка…

— Я не фаталістка, але так уже виходить. Ми обоє не пробачили б собі.

— Чого не пробачили б? — майже кричу я.

— Того, що знаємо про мене. Мого минулого.

— Немає в тебе ніякого минулого.

— Є, Андрійку! Як і в кожної людини. Тільки справа в тім, що ми потім з ним робимо, нашим минулим.

— Ти міркуєш, як столітня дама.

— Ні. Ми не зможемо обоє його забути.

— Я зможу.

— Ні. Ні. Ти кажеш неправду.

Вона дивиться мені в очі, наче щось шукає в моєму погляді. Цей тривожний, збентежений погляд пропікає мене наскрізь. Я не маю чого відповісти. Над силу не відводжу погляд. Люсині очі наче вже далеко.

— Я б теж не забула свого розчарування, — ставить вона останню крапку.

Моя остання надія впала. Навіть не надія, а пристановище моєї самотності.

— Я піду, Андрійку, — сказала Люся. — Бувай.

Вона повернулася і справді пішла. Вона пішла швидко, але якось надто важко. Дівчина, про яку я, та й не тільки я, весь цей час думав, як про такого собі бездумного метелика. Вона зникла за дверима, а я все ще дивився на ці двері. І раптом зрозумів, що дуже вдячний їй, моїй Люсі. Моїй, це таки правда, бо щось вона зрушила у збаламученій душі.

«То що ж, треба вертатися назад?» — спитав я себе.

«Ні», — відповів так само подумки.

Долю не обдуриш і закресленого не відновиш. Навіть не долю, а життя. Щоб почати його з чистої сторінки, потрібен був поштовх, зрушення, усвідомлення свого нового стану.

Але імітувати вже щось заново мені аж ніяк не хотілося. Треба було просто жити. Робити те, що є необхідністю для кожного з нас. Я досі ніколи не замислювався, що наше життя виходить ніби з нас самих. Ширше за нас і за обставини, воно все ж не в силах уміститися в просту, звичайну ситуацію. Але тут було зовсім інше. Я мовби той плавець, що поплив до найближчого берега, хоч усе одно доведеться перебиратися на протилежний. Чомусь не усвідомлював цього. Досі мій берег, мій справжній берег лише даленіє, а я все плив і плив до іншого. Але чи стачить тепер сил повернути назад?

Поволі пішов до зупинки. І тут, уже на ходу, відчув міський шум — ревіння двигунів, шурхотіння шин, сигнали машин, удари металу, людські голоси. Місто наче наближалося до мене, але я був самотній серед цього міста.

На якусь мить я заплющив очі і побачив сіре широке плесо ріки, що накочувалася на мене.

20

Кабінет у Георгія невеликий, зі смаком обставлений, затишний. Здавалося б, як можна зробити затишок у казенній обстановці, серед стандартних меблів? А виявляється — можна.

Щось невловимо домашнє було присутнє, жило в цьому кабінеті. Серветка з вазою на ній посеред стола, вазони на вікні, кілька картин (не репродукцій, а саме картин) невеличкого формату на стіні, статуетка поряд з книгами на книжковій шафі. Господар наче намагався підкреслити домашність. Але побувши годину в цьому кабінеті, я зрозумів: обстановка підкреслювала, що ця домашність лише для Георгія, що він тут господар. Виходили й заходили люди, я слухав, як вони розмовляли з Георгієм, і з кожною такою розмовою переконувався, яка мідна і невмолима сила у словах, рухах, діях цієї людини. Кільком він сказав: «Познайомтеся: це наш новий куратор малих підприємств».

Прийшлі байдуже тиснули руку, байдуже ковзали поглядом.

Я був уже частинкою добре відлагодженого механізму.

«Що я робитиму?»

«Стежитимеш за роботою філіалів нашої фірми і доповідатимеш мені. Будеш моїм…»

Він не сказав «моїм представником», нічого далі не сказав. Але я зрозумів невимовлені слова — будеш моїм вірним слугою, вірним собачкою. Чи це мені лише здалося?

Він склав мені ціну, він знав мені ціну, а оскільки я ще й був його «родичем», то вже був «своїм».

— Посидь, подивися, — сказав Георгій, коли я тепер прийшов. Від підняв трубку, подзвонив у відділ кадрів не дочірньої фірми, яку очолював, а цілого їхнього товариства і попросив оформити мене на роботу без тяганини, попередивши при цьому, що з шефом уже все домовлено. Я, отже, займав своє місце — напевне ж, нікому не потрібне, а може, й потрібне, тільки не в такому вигляді, як прагнув Георгій.

— Писатимеш кожен місяць звіт, я тобі дам зразок, а решту роби, що хочеш, — сказав Георгій..

Я, отже, одержував майже свободу. Але це була гірка свобода.

«Цікаво, чи він би так повівся й з іншим на моєму місці?» — подумав я.

І зрозумів — повівся б. Не сьогодні, так завтра. Післязавтра. Або через місяць. Він шукав мене і знайшов.

Зрештою, ображатися немає на що, бо, по суті, весь останній час я йшов йому назустріч, і доля виявилася милосердною, раз послала Георгія саме в такому вигляді — він ставав ніби й залежним від мене, хоч насправді залежним і безправним ставав я. Але чим далі я сидів у цьому кабінеті, тим більше відчував, як у глибині мого єства, ще живого, з неатрофованими почуттями, наростає глухе роздратування. Проти цієї чіткої людино-машини, яка сиділа біля мене, віддавала чіткі команди, демонструючи безжально чітку роботу. Проти свого становища. Проти… Нанизувати причини роздратування можна й далі, але водночас я розумів — нікуди звідси не піду, мене цілком влаштовує ситуація, що склалася.

Так воно було насправді — ось у чому суть. Я вже належав цьому чоловікові, як і все в його кабінеті. Рабство? Ні. Я потрапив у орбіту, до якої йшов багато років. Може, не йшов, а плив, летів — яка різниця? Між нами виникло поле. Я буду частинкою створених ним обставин, до мене звикнуть. Хтось мене зневажатиме, хтось співчуватиме. Може, знайдуться й такі, що заздритимуть. Як частинку створеної ним невеличкої системи, при потребі Георгій мене ще й захищатиме. Коли цій системі загрожуватиме небезпека, наприклад, коли мене захочуть скоротити. Бо люди, вочевидь, як такі, не мають значення. Сьогодні один, завтра — інший. У мене була перевага, я — «родич». Отже, надійніший.

Георгій розмовляв, зустрічав, віддавав накази, заперечував, погоджувався, але як чітко діяв цей механізм! Ось він — майже ідеал життєвої організації. Я так ніколи не вмів ні діяти, ні організувати життя. Навіть коли твердо йшов до своєї мети.

— Георгію Трохимовичу, може б, ми…

— Ні.

— Тоді…

Черговий підлеглий замовкає. Георгій пильно дивиться на нього. Той опускає голову. Він щось хотів сказати і не сказав. Світ од того не перекинувся, чоловік підвівся, махнув рукою.

— ЙДІТЬ І працюйте, все буде добре, у випадку чого я візьму на себе відповідальність.

Ось і все. Підлеглий пішов. Георгій викликав по телефону іншого. Очевидно, той заартачився, бо Георгій ледь-ледь підвищив голос. Поклав трубку. Щось записав на календарі. Мені захотілося підвестись, наздогнати того, котрий пішов. Але я забув уже, про що він говорив перед тим. Питати, отже, не було про що. Я підняв голову руками і став думати про своє.

Ми їхали з Магдою у поїзді. На моє найперше місце. Магда дивилася у вікно, на неї втупився наш попутник по купе, чоловік років сорока. Зирив, навіть не приховуючи захоплення. Мене це і тішило, і забавляло. Магда належала мені, я не думав тоді, кохаю чи не кохаю.

Вона дивилася у вікно, за яким тягнувся луг з копицями сіна, і думала про щось своє. Цього мені було досить.

Потім ми розмовляли, теж про щось із попутником. Про що — вже не пам'ятаю. Пригадую лише, що мене таки тішила його підкреслена ввічливість. Ввічливість, яка призначалася насамперед для Магди. Потім попутник розказував анекдоти — теж для Магди.

Коли він сходив, то озирнувся кілька разів. Магда з вікна помахала йому рукою.

— Бідненький чувачок, — сказав я співчутливо.

— Можливо, — посміхнулася Магда. — Та ти ревнуєш, Андрійку?

— Чому б я мав ревнувати? — байдуже відповів я.

Справді — чому? Поїзд уже рушає, більше ми цього смішного, досить немолодого чоловіка не побачимо, він не побачить Магди. Підстав для ревнощів немає, я задоволений, я їду назустріч долі. Ми їдемо. Магда дивиться на мене лагідно, з любов'ю, перон уже зникає. Чоловік, що лишився на пероні, нічого про себе не розповів, у нього ледь прим'ятий костюм, вставні сталеві зуби, залисини. Він уже звідав життя, зазнав поразок — я молодий і дужий, я талановитий, поруч мене дуже вродлива жінка, ми їдемо назустріч щасливій долі.

«Тоді, — думаю я тепер. — Тоді все не могло й скінчитися інакше. Хоч зійти з поїзда мав я».

Коли б я був сам у цьому кабінеті, я б напевне зареготав, такою смішною видалася ця думка. Як і спогад. Дивно, чому він врізався у пам'ять? Я став слухати, що говорить Георгій, адже він розігрував маленький спектакль для мене. А що, коли не спектакль, коли він таки вводив мене в курс справ? Тоді ще гірше, я не зможу пристосуватися до цього ритму.

«А коли це гра, — питаю я себе, — тоді буде легше?» Відповіді не знаходжу. Але невже я справді звик до гри, так звик, що мені здається, наче так само грають інші…

— Можеш іти й оформлятися, — сказав Георгій, випровадивши чергового відвідувача. — Тобі, мабуть, набридло вже тут стовбичити?

— Чого ж, цікаво, — лицемірно відповів я. Він швидко позирнув у мій бік, став щось писати у маленькому записнику. Я підвівся.

— До побачення.

— До побачення, — Георгій простяг руку, і вже коли я потис його міцну правицю, до-дав: — До речі, знаєш, що твоя сестричка завдяки тобі схопила бронхіт? Добре хоч не запалення легенів.

— Сестричка… Завдяки мені?..

Авжеж. Чого ти так дивишся? Тоді, як ти по-свинськи зник, їй раптом здалося, що ти поплив на другий берег річки, що з тобою казна-що трапилося. Істерику зчинила. Потім зопалу теж в річку кинулася, їй, бачте, забажалося теж на другий бік пливти. Довелося силою витягати.

— Я… я не знав…

— Та я їй казав, що ти, швидше всього, до міста подався. Жіноча неврівноваженість. Я до тебе претензій не маю.

Ми ще раз потисли один одному руки. Міцна Георгіева залізними лещатами обхопила мою. Усе ж я витримав цей потиск. Але мені нестерпно захотілося швидше покинути його затишний кабінет.

У тому, як він убивчо спокійно, насамкінець, ніби між іншим, повідомив про цей випадок, — було щось нелюдське. Щось страшне і нестерпне.

— Де вона зараз? — уже в дверях спитав я.

— Удома. Я пропонував у лікарню влаштувати — відмовилася. Вона взагалі останнім часом надто примхливою стала.

21

Намір відвідати Ларису виник ще там, у кабінеті. Я був таки винен перед нею. Та не лише передчуття вини вело мене знову на вулицю Суворова. За ці дні я кілька разів згадував Серафиму Михайлівну. Не Ларису, а Серафиму Михайлівну. Зустріч у парку, коли на лавочку поруч мене сідає старенька бабця. Чомусь у той момент вона видалася набагато старшою, ніж насправді, може, від утоми. Ще згадувалося, як я закінчував розмову і майже втікав із парку. Як переступав поріг їхньої квартири і лив собі на голову холодну воду. Як заглядав у вічі Серафимі Михайлівні, її подрузі Варварі, щось ловив і не вловлював. Хотів із квартири вийти і не виходив. Але тепер, з чим я прийду тепер?

І все ж прийти мені хотілося. А те, що дізнався від Георгія, давало ще нібито й право. Я йшов на вулицю Суворова.

Десь на півдорозі, дивлячись на перші жовті листки на деревах, я раптом збагнув, чому мені так хочеться наближення справжньої осені. Десь у глибині єства жило підсвідоме бажання якось урівноважити те, що відбувалося зі мною, Якби під ногами у мене шурхотіло листя, якби мої очі насолоджувалися багрянцем…

Я спинився. Чи це не ілюзія, яку знову треба вбити?

І раптом я подумав, що, можливо, сьогодні мені судилося розгадати загадку чужого кохання. В Ларисиних почуттях до Георгія, і в цьому, був певен, існувало якесь відчуття приреченості. Але чому вона так розтривожилася, коли я зник? Може… Може… Невже мені таки треба вбивати цю хоч трохи солодку ілюзію? А що, коли це не ілюзія? Я спинився тепер уже перед їхнім будинком. Підвів очі догори. Котре їхнє вікно, я, звичайно, не знав.

«Здрастуй! — скажу Ларисі, подумав я. — Наша зустріч продовжується. І тепер уже не закінчиться».

«Безглузді слова, — дорікнув собі наступної миті. — На що я маю право, на що можу сподіватися?»

Я побачив на липі перед собою кілька жовтих листків. Підстрибнув, черкнув рукою по гілці, але не дістав жодного. Хотів підстрибнути ще раз, але подумав, що мене могли бачити з вікна. Чомусь це збентежило. Поспішно відійшов од цієї старої липи. І тоді згадав, що нічого не несу, а до хворої не годиться приходити з порожніми руками.

Я оглянувся. Слід вернутися аж на ріг цієї вулиці, де був гастроном. Можливо, я придумаю дорогою, що ж все-таки сказати Ларисі незвичайне. Сказати? Навіщо? Адже я згадував не її, а Серафиму Михайлівну.

Ледве я подумав про це, як обличчя Ларисиної матері знову постало переді мною. Стомлене обличчя старої жінки, яка вочевидь не любила Георгія.

22

Нас у кімнаті троє. Крім Лариси, тут ще її подруга — маленька невиразна жіночка, з дрібним, якимось трохи зморщеним обличчям. Лариса розповідає про мене — яким я був у дитинстві. Я, її брат. Як грав у футбол, захоплювався математикою й історією, допомагав батькам — такий собі зразковий хлопчик.

— Навіщо? — нарешті не витримую я.

— Що навіщо? — щиро дивується Лариса.

— Навіщо тобі все це?

Лариса вмовкає, дивиться з хитринкою. Її повні, гарні, засмаглі руки лежать поверх ковдри. Вона явно дратує мене — і цими голими руками, і спокійною, проте захопленою розповіддю про моє уявне дитинство. Жодного натяку на гру. Тим жорстокіше…

Тим жорстокіше, зненацька розумію я. Збираюся підвестися, але хитринка у погляді Лариси зникає. Така собі чиста наївність у глибоких очах.

— Каті цікаво, — каже вона.

— Вам цікаво? — повертаюся різко до її подруги.

— Звичайно. Мені цікаво.

Може, вони змовилися ще до мого приходу?

Мені б підтримати цю гру, але ні сили, ні бажання немає. Відчуваю, як починаю ненавидіти Ларису. Не за цю бадьореньку фальшиву згадку про те, чого насправді не було, а за щось інше…

Вона — частина Георгія. Думка вражає мене. Авжеж, саме так воно і є. Я підвожуся. Усе. Тепер усе.

— Братику, — Ларисині пальці торкаються моєї руки. — Не гнівайся, братику!

І під легеньким тиском теплих жіночих пальців я покірно опускаюся на стілець. В очах чомусь темніє, але лише на мить.

— А де Серафима Михайлівна? — питаю.

— Пішла до подруги, — відповідає Лариса.

— То ти прийшов до неї?

— Ні, — кажу я поспішно. — Я просто так спитав. Я був у Георгія, він сказав, що ти захворіла, ось я й прийшов.

— Ти прийшов… Як це мило й турботливо з твого боку, братику.

— Не називай мене братиком.

— А то ж чому? — майже щиро посміхається Лариса.

— Тому, що я не твій брат.

— Ох, любий, яка ж бо ти зануда. А я вже хотіла відмовляти тебе, щоб не йшов працювати до Георгія. Та ж йому такої зануди і треба.

Я дивлюся на Ларису і не можу збагнути, каже вона це серйозно чи жартує. І раптом дивна тривога огортає мене. Щось наче дратівливо дзижчить у повітрі, ріже слух, наближається.

— Я, власне, забіг на хвилинку.

— Та ти справді образився…

Але я вже знову підвівся. Я вже стою. Я відвертаюся.

— А де Серафима Михайлівна? — питаю, рятуючись од власної ніяковості, безпорадності й іще невідомо чого.

— Ти ж тільки що питав про це, — дивується Лариса.

— Справді… Я, власне… Таки справді…

— Що ти там бурмочеш собі під ніс? Цього разу не відповідаю. Я вже зрозумів — мене дратує присутність цієї третьої, Каті, чи як там її, Ларисиної подруги, що заважає нашій розмові.

«Заважає розмові?..»

Вона ж не сказала жодного слова, окрім тих кількох — «мені цікаво» чи що там ще? — якихось слів.

Я озираюся. Ця знайома мені кімната раптом теж стає дивно ворожою. І я знаю — ця ворожість теж ВИХОДИТЬ ОД ЖІНКИ із зморщеним обличчям. Утім, воно не зморщене, а якесь дрібне, сіре, покрите печаттю втоми, швидше, не втоми, а відчуженості від усього, що тут відбувається.

«Мені цікаво».

Де ж блукають думки цієї жінки, що випромінює ворожість?

Але ворожість раптом зникає, і я розумію, що це була не її, а моя власна ворожість до неї. Ось так. Але коли так, то звідки це дивно виникле відчуття?

«Я просто стомлений, — думається мені. — Просто стомлений».

Знову покірно сідаю. І ця покірність несподівано стає приємною.

— Вибач, сестричко, — кажу я.

— Отак воно краще, — сміється Лариса.

Ми ще поговорили про те, про се. А втім, я до ладу не пригадую, про що ж саме ми говорили. Це єдине, чого я не можу пригадати. Тоді я думав про своє. Але про що я конкретно думав, теж не ладен згадати. Бо мої думки тоді були силувані, я намагався уникнути чогось більшого. Намагався не дивитися на Ларисину подругу.

Коли б подивився, здавалося мені, вона неодмінно мала б про щось запитати. А ще здавалося, — то її несправжнє обличчя в кімнаті, а справжнього я не знаю. І я збагнув — хочеться, дуже хочеться побачити його.

— Ви завжди так мовчите? — сказав я.

— Як? — спитала маленька сіра жіночка.

Я не знав, що відповісти. Якою ж була її мовчанка, чому вона мене дратувала?

— Ти все-таки йдеш до Георгія? — перепитала, порушуючи довгу паузу, Лариса.

— Йду.

— А не навмисне?

— Що — не навмисне?

— Ну, ти знаєш…

Я знаю — вона хотіла сказати, чи не навмисне я мщу самому собі. Я промовчав. Потім ми ще про щось говорили. Я так само намагався не дивитися на Катю. Потім я став прощатися.

«Ви не йдете?» — хотів я спитати Катю, але не спитав.

Вона лишилася. Удвох з Ларисою. Мабуть, і для них я був зайвим. Але що ж я мав таке спитати Катю? Ні, не так — що вона мала мене спитати?

23

Я вдома і згадую. Але не слова випливають, а щось незбагненно розпливчасте. Тепер, навпаки, мені все знайоме у цій кімнаті. Моїй кімнаті, з якої незабаром мене проженуть, — адже ми жили в «малосімейці», що належала тепер уже моєму колишньому заводові. Ми не встигли її приватизувати. Не «встигли»? Ще можна це зробити, але потрібна згода Магди. Ні.

Я залишуся бездомним і неодмінно прийду на уклін до Георгія. Або знову поїду світ за очі шукати кращої долі.

Не поїду. Тепер уже не поїду. Але чому? Хіба мало разів я втікав сам од себе? Ще один… На один більше — тільки й усього.

Знову дивлюся у вікно. Місто вкотре огортає вечір.

П'ять років у цьому місті минули. Міг минути ще один і ще. Цілих десять. До безконечності. І це було б закономірніше, коли б не ця моя боязнь поразки.

Тиждень тому я йшов на роботу. Я аналізував свої враження. Колись я любив це місто. Це було всього п'ять років тому.

«Колись я любив себе», — кажу собі.

Але від того суть не міняється. Ненавистю нічого не зміниш, так само, як і любов'ю до себе.

Людській потік на вулиці згасає. Я люблю дивитися на вечірню вулицю. Засвічуються вогні в будинках навпроти. Люди поспішають до цих вогників. Ось там, у знайомому вікні, де плаче дитина, завжди горить світло. Як шкода, що мені не хочеться спати. Не хочеться й читати. Згадки теж хаотичні. Я чекаю. Здасться, відчуваю, як поволі скапує час. Я самотній. Самотній. Само… Ще одне слово й виходить — так само… Як було вчора і позавчора. Стан, до якого я прирік себе сам.

І враз я бачу обличчя. Обличчя у вікні, притулене до скла. Недавно я читав вірша, де так званий ліричний герой звертався до обличчя у вікні. Вірш був непоганий, навіть філософський. Але там було все зрозуміло — ліричний герой чи, може, й автор розмовляв із самим собою. Але обличчя у вікні не моє. Галюцинація? Я простягаю руку до скла. Обличчя зникає. Притуляю своє. Скло приємно холодить шкіру. У мене жар? Якщо ні… Якщо це не галюцинація… якщо… До біса, я ж знаю, чиє це обличчя.

Чому воно видалося мені спочатку якимось аж зморщеним. Тепер я розумію: вже ледве побачивши його, я налаштовував себе на хвилю ворожості. Я, що йшов стільки до цього обличчя.

Підвожуся, йду на кухню, у ванну. Наче загнаний звір, метаюся по квартирі. Вилітаю з квартири, мов ошпарений. Мабуть, якби хтось ішов сходами, я збив би його з ніг і не спинився б. Прохолодне вечірнє повітря трохи остуджує. Мої кроки сповільнюються. Я вже ледве переставляю ноги. Бунт вмер. Утеча не відбулася. Світ такий великий, але втікати нікуди.

Натомість я згадую. Хтось стоїть на скелі над морем і кидає вниз каміння. Той, що кидав, наче звільняється від чогось. Може, від себе? Від себе? В реальності, ось зараз, я стою посеред двору. Картину, яку я згадав, бачив дуже давно у фільмі. Останнім часом я згадую якісь фрагменти, сцени, епізоди з прочитаного, побаченого, одним словом — з вигаданого життя, мовби шукаю там щось, необхідне мені. Щось, що можна приміряти до себе. А зараз?

Я згадую інтонацію голосу. Всього кілька десятків слів, вимовлених Катею. Я згадую, як вона поступово заповнювала цілу кімнату, витісняючи Ларису і нашу з нею балаканину. Цей спогад дивним чином поєднується з чоловіком на скелі. Я намагаюся пригадати, яке ж обличчя у того чоловіка. Міняю йому обличчя, наче маски, і розумію: йому підійде будь-яке. Ось він молодий і старий. Вродливий і невродливий. Косоокий і горбоносий. Будь-яке обличчя ідеально пасуватиме цьому чоловікові. Тому, що обличчя в нього немає.

Рушаю вулицею. Спиняю жінку з авоськами, хочу спитати, котра година, бурмочу «Пробачте», йду далі. З-за будинку вискакує хлопчисько на велосипеді, ледь не налітає на мене.

Я вчасно помітив — руки у жінки зайняті, їй доведеться ставити свою ношу. Велосипедист обминув, вивернувши кермо, я навіть не встиг облаяти, як він уже зник.

«Чому б тобі не допомогти цій жінці?» — питаю себе.

Повертаюся, та жінки вже й слід прохолов.

Вечірнє місто. Я у вечірньому місті. Мимо мене проходять люди. Найліпше вернутися до квартири, з якої незабаром таки виженуть. Але це буде ще не завтра і навіть не післязавтра.

«Що далі?» — думаю я. Питаю себе. Чому я соромлюся своєї поразки? Це почалося… коли це почалося?

Я зупиняюсь. Зупиняюся вкотре за останні дні отак, просто серед вулиці.

І до моєї черепної коробки стукає химерна думка: я прийшлий до цього міста. Не рік, не п'ять років тому, а сьогодні, зараз.

«Люди! — гукну я. — Чуєте мене?..»

Якщо уявити, що хтось таки зупиниться. Покличе міліціонера? Поспівчуває?

Вислухає? Але ж мені немає що сказати. Гра в месію безславно вмирає.

Я стою посеред вулиці. Тихо. Вогні довкола. Сусідньою вулицею проїхав тролейбус. Можна піти в ресторан, можна сходити на вечірній сеанс в кіно. Можна заговорити до якоїсь жінки.

«Здрастуйте. Котра година, не скажете?»

«За чверть восьма».

«Дякую. Можна, я з вами трохи пройдуся?»

«А ви цього хочете?»

«Так, дуже хочу».

«Що ж, ходімо».

Усе вертається знову до гри. Яку я не зможу продовжити. Яка нестерпна для мене.

«Але ж є вихід, — кажу я собі. — Чого ж ти втікаєш од нього?»

«Я не втікаю».

«Утікаєш. Цей похід і є втеча».

«Так, але від чого?»

«Хіба ж не знаєш?»

«Тепер знаю».

«Боїшся?»

«І так, і ні. Принаймні, не сьогодні».

«Ні, сьогодні. Сьогодні або ніколи».

Я послухався мого невидимого співбесідника. Ми перестали дискутувати, я ввібгався у його шкуру і поплентався до таксофона. Прізвище Серафими Михайлівни я вже знав, вулицю, на якій вона живе, знав давно. Картка в мене теж знайшлася. І дуже легко було взнати номер телефону. До того ж, мені неймовірно пощастило, коли я вдруге накрутив телефонний диск — трубку взяла Лариса.

— Ти, братику? — здивувалася вона. — Не бійся, я ще не померла.

«Але добре, що захворіла», — ледве не сказав я, та вчасно прикусив язика.

— Я не боюся. Ти живуча. І не така вже хвора.

— Ах ти, капосне порося, — засміялася Лариса.

— Здасться, я знаю тебе тисячу років, — невпопад сказав я. — А щойно дійшов таки висновку, що ти справді моя сестра.

Ми ще поперекидалися словами хвилину — другу. І я спитав нарешті, хто така її подруга Катя.

— Зацікавила? — засміялася знову Лариса.

— А я гадала, що тебе справді турбує моє здоров'я.

— Турбує, — поспішно сказав я. — Тільки мені здається, що Катю я вже десь бачив.

— Не хитруй, братику, — застерегла Лариса.

— Ти зовсім не вмієш хитрувати.

— А це добре чи погано?

— Добре, та не завжди.

— Я справді Катю десь бачив.

Цієї миті мені здавалося, що я кажу правду. Дивну властивість мало обличчя тієї худенької жінки.

— Катя — моя шкільна подруга. Невже на неї накинув оком?

Я мовчав. Мовчав довго, аж поки Лариса чомусь трохи злякано не захвилювалася:

— Алло! Де ти подівся, Андрійку?

— Я тут.

— Чому ж ти мовчиш?

— Ти хочеш, щоб я щось сказав?

— Тобі потрібен телефон Каті?

— Так, — видихнув я.

— Звичайно, я дам тобі телефон, але…

— Але я їй не підходжу?

— Ні, чому ж… Справа не в тому, чи ти підходиш… Розумієш, братику, Катя…

— Що — Катя?

Я мало не викрикнув ці два короткі слова. Злився уже й на Ларису, і на себе, що почав цю недоречну, дурну розмову. Якась тоненька нитка довіри між нами рвалася, тільки я не міг збагнути — чому?

— Ти не сердься, Андрійку, — сказала Лариса після короткої паузи, коли я вже збирався покласти трубку. — Розумієш, Катя дуже вразлива… а до того ж… До того ж вона вже обпеклася раз… Тепер вона — мов той равлик, що сховався у свою черепашку… Розумієш, я боюся, що кола вона обпечеться вдруге…

— Ти вважаєш, що я… я обов'язково завдам їй болю?

— Не знаю… Я ж тебе зовсім не знаю, Андрійку… А з того, що знаю…

— Що ти знаєш про мене? — вже кричав я, аж якийсь дядько, що проходив мимо, спинився.

— Ти самотній, але самотність — не твоя біда, а твоя вина.

— Ну, спасибі…

— Вибач, кажу те, що думаю. До того ж Катя…

— …Твоя шкільна подруга.

— І це важить немало. Я сама була колись такою… Такою, як Катя лишилася дотепер.

— Усе розумію. Номера телефону ти мені не даси…

— Дам. Дам, але… Ти подумай, Андрійку, перш, ніж подзвониш, над тим, що я казала.

Вона назвала номер, я подякував, сказав «Добраніч!», пообіцяв завжди бути чемним і повісив трубку.

Тепер можна було трохи заспокоїтися, перевести подих. Мети було досягнуто, але я наче спіткнувся об щось. Спіткнувся — і біль став поволі розтікатися всім тілом.

Тілом чи душею?

«Гм, — сказав я собі іронічно, — виходить, друже, у тебе є ще й душа?»

Але іронія мене знову не врятувала, хоч раніше кепкування часом здорово допомагало. Навпаки, я відчув, що зробив помилку… помилку… подзвонивши Ларисі, взнавши цей осоружний номер.

Номер Каті. Моєї Каті. Жінки, яка мені потрібна. Яка мене порятує. Порятує мене…

Я ступив крок, другий. Наче погустішала темрява довкола.

— Алло, ви мене чусте? — кричав хлопець, що підійшов до телефону. — Ви мене чуєте? Тамара вдома?

Я побрів поволі вулицею. Добре, що цей хлопець підійшов і перебив намір одразу подзвонити Каті.

Отже, намір був?

«Розумієш: Катя дуже вразлива… вона вже обпеклася раз…»

Голос Ларисин ріс, розростався, заполонював цілу вулицю, стукався об вікна. Я затулив руками вуха.

«Тепер вона — мов той равлик, що сховався у свою черепашку», — шепотів голос.

Я відняв долоні од вух і почув, як шурхотять чиїсь кроки, як сигналить автомашина, як плаче чиясь дитина коло гастроному.

24

Мене довго переслідували голоси, я пришвидшував крок, і здавалося, що ті, кому ці голоси належать, ідуть за мною і ніяк не можуть наздогнати. Це я відчував так само реально, як те, що йду вулицею, якою вечорами любив прогулюватися, йду мимо будинків із засвіченими вікнами, наповненими голосами, сміхом і телевізійними передачами.

«Ще людьми і речами», — сказав я собі.

Я минав такий будинок, він анічим не відрізнявся від інших. П'ять поверхів і безліч вікон. Одні світилися, інші були затемнені. Я міг спинитися і порахувати ті і ті — окремо або все разом. Це теж була реальність. Навіть моє право.

«Будинки наповнені людьми і речами, — пригадав я свою думку. — Людьми і речами, — повторив. — І я випав з цього колообігу, а того, хто випадає, чекає велика покара. Така велика, що більша від нього самого».

Щоб позбавитися цього несподіваного відкриття, швидко пішов далі. Тепер переставляв ноги, наче сліпий, а може, й справді на якусь хвилину чи дві заплющив очі. Якщо так, то дивно, як я ні об що не тарахнувся.

І все ж жінку, котра йшла назустріч, помітив. Вона була молода і вродлива.

— Здрастуйте. Котра година? — запитав нахабно і майже весело.

Вона поглянула на годинник і відповіла з підкресленою точністю до хвилини.

— Дякую, — сказав я. — А можна вас провести?

— Ви що — п'яний?

Жінка, я вже розгледів, що вона старша за мене, вимовила це мовби з жалем, хоча й з відтінком презирства. Мала маленький, проте різко окреслений ротик. Брови розліталися, ніби дрібненькі крила. І сама вже здавалася маленькою, наче несправжньою.

Ми стояли одне навпроти одного, і я вже розумів, що вона чекає відповіді. Мовби та відповідь була їй конче потрібна. І тут я злякався, по-справжньому злякався. Бо зрозумів — вона чекає заперечення. Я завважив до всього, що вона досить бідно одягнена.

— Я справді п'яний, — відповів я. — Хоч сьогодні нічого й не пив. Ви здатні таке зрозуміти?

Вона знизала плечима. І все ще стояла і чогось ждала.

— Ви самотні? — здогадався я.

— Господи, хіба про це так питають? — сказала вона вже справді сердито.

— А як?

Я ступив крок до неї і подумав, що роблю велику дурницю. Нічия самотність мені не болить і не болітиме. Я не знаю-бо, що робити зі своєю власною.

— То що ми робитимемо? — спитав я.

— Усе ж ти дуже молодий, — сказала вона із жалем. — Майже молокосос. І справді не п'яний. Мабуть, чокнутий?

— Чокнутий, — легко згодився я. — Мішком з-за рогу прибитий. Сам не свій і таке інше.

Гіркота захльостувала мене з головою. Я хотів тепер якомога більше виговоритися. Якщо й це мало хоч якийсь сенс. Хоч один шанс із ста або навіть з тисячі.

— Ходімо, — сказала вона, — я приведу тебе, куди потрібно.

— І куди ж це — цікаво? — спромігся запитати я.

— Хіба тобі не все одно? — відповіла жінка.

Я подивився ще раз на неї. Вона мала рацію.

Ми йшли спершу однією, потім іншою вулицею. Вона мовчала, і я мовчав. Лише завважив, що друга вулиця темніша від першої. Багатоповерхові будинки змінилися одноповерховими. Порідшали ліхтарі вздовж тротуару. А незабаром і сам тротуар зник. Я озирнувся. Місто лишилося начеб десь далеко за плечима. Зате коли підвів голову вгору, побачив — крізь темно-сірі хмари прозирає чорне із синім відливом небо, на якому мерехтять кілька самотніх зірок.

— То куди ми йдемо? — знову запитав я жінку.

Вона не розчула чи вдала, що не розчула. Я подумав про сьогоднішній вечір і згадав, що коли я заговорив до цієї жінки, у мене з'явилося бажання виговоритися. Бажання зникло, ледь ми рушили.

Я ще раз оглянувся. Вогні міста ще більш подаленіли.

«Усього досвіду мого життя вистачило, щоб у мене за плечима було таке небо», ~ подумалось мені. Ми звернули ще на одну вулицю. І тут я спинився. Жінка цього не помітила. Я стояв і дивився, як віддаляється її трохи зсутулена постать.

«Я загубився», — сказав я самому собі.

Цього разу іронія спрацювала. Мені полегшало. Я відчув себе вільніше. І ледве це сталося, як я згадав Катю. Вона сиділа в тій, Ларисиній кімнаті… зовсім поруч… зовсім поруч…

І тут я зрозумів, що весь цей шлях намагався не думати про неї. Я прислухався. Вже й стихли кроки незнайомої жінки. Чи й була вона? Може, я сам прийшов на цю вузеньку незаасфальтовану вулицю?

Як би я хотів, щоб вона повернулася. Ні, нехай не повертається. Хай уже ліпше зупиниться машина мого так званого брата. Хай зупиниться. Але її також не було. І не буде — відчув я. Хоча я спробую її пошукати. От тільки чи зупиниться цей Яромир чи хто він там, як побачить цього разу мене? Навряд. Хоча з'ясувати стосунки і хто він є насправді нам таки треба. Треба. Треба.

«Треба», — сказав я собі й оглянувся, всмоктуючи в себе вечірню тишу.

Рвучкий холодний вітер вирвався з-за найближчого будинку, вікно якого тьмяно поблискувало. Я подумав, що вертатися буде достобіса довго і я, напевне, заблукаю. Це несподівано порадувало. Я рушив. І тут я подумав, що незнайома жінка, повернувшись додому, напевне ж, буде плакати.

«Овва, за тобою?» — доіронізував. Можна було пройтися цією вулицею. Пошукати її будинок, хоча б для очищення совісті.

«Усього життя вистачило, щоб у тебе за плечима було це небо», — сказав хтось поруч.

Я не відповів. Я йшов. Але небо було вже попереду.

25

«Я знаю, що тепер треба робити».

Ця думка наздоганяє мене при підході до власного будинку. Вона продукт мого спустошеного мозку, краще було б сказати — виснаженого. Або й спустілого. Виснаженого — чим?

Мені легко, я легко йду вулицею. Я здоровий, нічого не болить. Так я тверджу після того, як за плечима в мене лишається шлях повернення. Тут, у місті, не вітряно і не зоряно. Зараз, певне, вже за північ. Я довго блукав, поки вийшов на цю вулицю. Що ж би було, якби я не зупинився? Те, чого я позбавився, і зробило спустошеним. Я немовби втік від своєї оболонки, але гостро відчуваю її потребу. Я зовсім не зрадів, коли після доброї години блукання нарешті знайшов дорогу. Усе в моєму житті було так, як мало бути, — ця думка приходить не вперше, але сьогодні я мовби наштовхуюся на неї. Спиняюся. Вечір наче розширюється. Розбігаються будинки. Я ось-ось зловлю якусь іншу думку, що стосується мого нового стану. Уперто хочу когось бачити. Але не Катю… не Катю… Я не маю права на неї.

— Не маю права! — кричу я зненацька навіть для мене самого.

Ніхто не чує, не відгукується, бо крик безмовний. Ще не прийшов час для справжнього крику. Але від того болить не менше.

Мій біль солоний, його присмак — на губах, мовби я прокусив сам собі руку. Я чую смак власної крові. І нічого не міняється від того, що я щирий, що мені треба позбутися самотності.

На вулиці стає вітряно. Вітер залазить під поли піджака, мовби шукає там прихистку. Час вертатися додому, бо я ще не знаю, кого хотів би бачити. Та якби знав, що змінилося б од того? «Зате я знаю, що тепер треба робити».

Ця думка наздоганяє вже на подвір'ї нашого будинку.

Я вертаюся на вулицю, йду до гастроному. Шукаю у кишенях. Знаходжу картку. Мені щастить. Номер я теж пригадую. Тремтячі пальці крутять диск, що обпалює холодом.

Катя відгукується майже відразу.

— Я слухаю. Хто це?.. Говоріть же…

Голос зовсім близько, та як він далеко, як даленіє цей голос. Я опускаю трубку на важіль. Програма реалізована. Мені вже немає чого робити. Нічого не пропадає даремно. Ось і цей вечір не пропав. Зрештою, я стомився від ходіння і чекання. Тепер, після дзвінка, втома стисла мене залізними лещатами, навалювалася, тиснула чимраз дужче і здавалося, що я не доберуся до будинку і до квартири.

Але я йшов і твердив собі, що маю ще когось побачити. Продовжував твердити, коли натужно переставляв ноги, підіймаючись сходинками на свій четвертий поверх.

26

Проте вдома я не міг спати, а взявся прибирати у квартирі. Прибираючи, я відчував, як росте потреба бачити квартиру ще чистішою, ніж була до цієї секунди. То була якась люта потреба чистоти, і я повиносив усі чашки з кімнати, розставив усі речі на свої місця й заходився завзято витирати пилюку з билець дивана, крісел, стола, шафи. Коли повитирав, узявся пилососити. Я вибирав пил до найменшої пилинки, аж доки сусіди не загрюкали по водогінному стояку. Тоді я спинився і зрозумів, що моя місія закінчена. Упала завіса вистави, у якій не було глядачів.

Я сів до столу, підпер щоку рукою. Було вже за північ. Подумав: чому втома зникла, ледь я дістався своєї квартири?

«Я маю ще когось побачити», — пригадалося мені. Відкинувши цю думку, спробу¬вав почитати. Але нічого не лізло до голови, рядки застрибали перед очима.

«Я маю когось побачити», — повторив я думку.

Я підійшов до вікна. Місто спало. Вікно в будинку навпроти також не світилося. Надії не лишилося. Постоявши трохи коло затемненого вікна, за яким був чорний нічний світ, я сів на підвіконня. Але швидко встав, бо зрозумів, що можу ось-ось видушити скло і випасти вниз. Та, щоб дійти до цього, мені ще чогось не вистачало. Не вистачало розрахунку із собою.

Я встав і підійшов до шафи. В кутку за шафою стояв невеликий диктовий ящик з деяким моїм причандаллям. На дні ящика я намацав згорнутий у трубку цупкий папір. Давно вже не виймав його, хоч весь час возив за собою. За рік, що минув, — жодного разу. Саме про цей ватман я намагався не думати останні дні.

…То була моя друга практика. І моє перше конструкторське бюро. Ще я не знав про існування Магди.

На практиці нас із курсу було троє — Віта Глущук, Толик Бутмирець і я. Тоді, під час цієї практики, я остаточно зрозумів, що моя спеціальність — інженер-конструктор.

Яке це було велике задимлене місто! Ми відразу загубилися в ньому. Довго добиралися від гуртожитку, в якому нас поселили, до машинобудівного заводу.

Можна по-різному розповідати про той час. Про захоплені Вітині очі, які мене супроводжували весь цей місяць. Про те, як спершу нам не давали ніякої роботи. Можна… Усе можна… Тоді я переконався у цьому. Сектор конструкторського бюро, до якого я був прикріплений, розробляв удосконалення до верстата, який мав зменшити витрати металу. ОДНОГО разу в обід я заглянув у креслення. Мене самого вразила ідея, що прийшла до голови. А що, коли зробити не так, як вони пропонують, а… Я не знав, як саме, але вже щось у мені продзвеніло.

Два дні і дві ночі я сидів над своїм кресленням. Я працював, мов у гарячці, а Віта заварювала мені міцний чай. Віта заварювала чай, а Толик підсміювався з моїх старань, з моєї оглашенності, а заодно — з Віти…

Я сказав — можна розповідати про цей місяць по-всякому. Можна розповісти і про Вітині очі, які я побачив, коли розплющив свої, я задрімав на кілька годин після другої безсонної ночі.

— Як ти… опинилася тут? — безглуздо пробелькотів я, бо ж знав, що сам замикав двері зсередини, Толика тієї ночі в нашій кімнаті не було, а Віта пішла до себе, коли я поставив на ватмані останній штрих.

— Тсс, — приклала пальця до вуст.

Вона поцілувала мене, потім я її. Потім ми кохалися — двічі за ніч. Віта виявилася класною дівчинкою в ліжку.

Я не знаю, де зараз Віта Глущук. Я нічого тоді не почував до неї. Ми лишилися добрими друзями, тепло попрощалися на пероні після випускного балу. Пригадую, Віта чмокнула мене в щоку, я помітив, як заволоклися легким туманом її зеленкуваті очі. Поруч зі мною стояла Магда і добродушно, трохи зверхньо посміхалася — Віта належала минулому, моєму минулому, Магді належало моє майбутнє. Поїзд з Вітою від'їжджає і від'їжджає, я довго дивлюся вслід. «Дурне теля — Віта», думаю я. Магда посміхається, їй належить моє майбутнє.

Я вертаюся до цієї миті, їй чогось таки не вистачає. Щось Магда мені сказала тоді, щось сказала, коли вже поїзд від'їхав…

— Вона зараз плакатиме, любчику, — сказала Магда. — Цілу дорогу плакатиме.

— Чому ти так вирішила? — поцікавився я.

Що відповіла Магда, я не зміг пригадати.

Правда, пригадую, як ми вийшли на пристанційний майдан і пили воду з сиропом.

Пригадую, як граційно відставивши пальчик, тримала Магда склянку. Як вона посміхалася до мене. І навіть те, що все-таки погляд її був трохи настороженим. Але мені пора вертатися. До тієї другої практики. До того, як я ніс ватман на завод, а поруч йшла Віта і щебетала, який я геніальний.

Можна розповідати і про це. І про цю тріумфальну дорогу. Про те, що я подумав десь уже перед самою прохідною, — Віта буде мені гарною дружиною.

27

Телефон озвався несподівано. Я кинувся до нього стрибком, наче звір на здобич. Цей дзвінок мав мене порятувати. Якщо він від Каті… Якщо… Лариса мала їй дати мій номер.

— Я слухаю…

— Це твій брат, — озвалася трубка.

— Брат? Мишко — ти?

— Це Яромир, — голос був тихим, не таким, як тоді, коли ми їхали у машині.

— Чого вам треба? — спитав я, навіть не намагаючись приховати глухого роздратування.

— Та от, вирішив подзвонити, — озвався той, хто називав себе Яромиром, після невеличкої паузи. — Чомусь мені здалося, що тобі зле, дуже зле, мій брате.

— Ідіть до біса, — сказав я. — Навіщо я вам потрібен? Як ви мене знайшли?

— Як знайшов, то вже інша річ. Але мені прикро за тебе і за себе, — він промовляв розміреним голосом. — Прикро, бо… Та тобі цього не зрозуміти. Ти не був у шкурі людини, від якої колись відмовилися. Яка раптом відкрила, що вона може бути ліпшим сином, НІЖ ТОЙ, ІНШИЙ, кого любили, ростили і голубили. Яка все життя боролася, щоб чогось у цьому світі досягти, і таки досягла. Більшого, незмірно більшого, ніж ТОЙ, ІНШИЙ. А ТИ… Ти боровся, мій брате? Я тебе питаю… Як ти жив? Чиїм життям? Ти здатен відповісти?

— Я жив, як умів, — відповів я. — Але, як би не жив, це не означає, що мене треба переслідувати.

— Може, прийти до тебе?

— Навіщо?

Доки він збирався з думками чи чомусь там замовк, я поклав трубку. Невже я боявся візиту цього дивного чоловіка? Дивного? А може, небезпечного? Чого він хоче насправді? Чим дорікає? Щось у його словах таки… Ні, краще про це не думати.

«Може він ще зателефонує?» — подумав я. Але телефон так і не озвався.

…Ось він, аркуш ватману, який я зберіг з тієї практики. Який скрізь возив за собою. Можна його порвати, але навіщо… Розрахунок і так зроблено.

Я поставив ватман до стіни і пішов на кухню. Відчинив холодильника, узяв недопиту пляшку і налив собі повну склянку горілки. Випив залпом, закашлявся. Коли сльози пройшли, побачив у напіввідчинених дверцятах холодильника на поличці маленьку пляшечку. Дістав її, відкрутив кришку і висипав до рота всі десять чи скільки там білих таблеток. Я ковтав і давився, таблетки були гіркі, тож мусив випити ще одну склянку пекучої безбарвної рідини. Правда, склянка вийшла неповною, довелося доливати банальної зеленки з тої ж аптечки у холодильнику.

Дзенькіт скла й різкий біль у пальцях привів мене до тями. Я стояв біля розбитого вікна. Вітер трохи остудив моє розпашіле лице, і я згадав, що вже приречений. Я стояв коло розбитого вікна, пальці поранені од удару в скло все більше червоніли. Знову дивився на порожню вулицю. У голові дедалі більше туманилося. Розпливалися дерева, будинок навпроти. І раптом я побачив, що коло того будинку хтось з'явився. Хтось ішов нашою вулицею. Я струсонув головою і побачив, що це жінка. На якусь мить мені здалося — щось знайоме є в поставі цієї жінки, яка пройшла якраз під ліхтарем. Ка… Катя… Невже Катя?..

— Катю! — крикнув я щосили.

Коли я закричав, то подався вперед. Обличчя торкнулося розбитого скла. Тоненька цівка стала збігати підборіддям.

І все ж я помітив — жінка на протилежному боці вулиці спинилася. Вона стояла і дивилася на наш будинок.

Наче підштовхнутий кимось, не тямлячи себе, я кинувся до дверей. Уже на сходах згадав, що я геть закривавлений, але не став спинятися. Я біг, ударявся об поручні на схо¬дах, об стіни, але біг таки далі. Єдина думка свердлила мій мозок: «Хоч би вона не пішла. Хоч би вона не пішла…»

Унизу мусив спинитися і вдихнути свіжого повітря. Я хапнув його, мов риба, вкинута до порожньої ванни, задихнувся, поборов опір холодного повітряного потоку, і пішов доріжкою, потім повернув через клумбу навпростець.

Щоб не впасти, я вчепився за ріг нашого будинку. Шалено калатало серце. Я мусив знову трохи передихнути.

Тримаючись за стіну, рушив далі, я вже мусив йти, мусив знову бігти, мені було куди бігти. Тільки б вона не… не… так, була…

Коли я вибіг, а точніше, вийшов, хитаючись, на вулицю, жінка все ще стояла там, на пішому боці, трохи збоку від ліхтаря.

Я перейшов якось через вулицю, але зачепився об зависокий бордюр і впав на край тротуару. Упав доволі вдало — боляче вдарився лівим плечем, тому голова постраждала менше. Я побачив над собою вогні, обриси якогось дерева. Потім уже власну, піднесену до очей закривавлену руку. І далі… далі жіноче обличчя.

— Боже мій! — скрикнула ця незнайома мені жінка. — Боже мій!.. Що з вами?

Це була не Катя. Обличчя вона мала кругловиде, а втім, воно розпливалося з кожною секундою чимраз більше.

— Н-не…

Я хотів сказати: «Не бійтеся», але в мене нічого не вийшло. Коли спробував підвестися, жіноче обличчя зникло. А може, я хотів сказати — «Не покидайте мене?»

І все ж я спробував підвестися. Мене вже досить сильно нудило. Пекло в горлі, у стравоході. Я сперся на лікоть. Та зі спроби підвестися нічого не вийшло. Я впав на спину і вирішив трохи перепочити, щоб знову спробувати підвестися. Так я лежав, доки не почув тихі кроки і десь, наче крізь стіну, жіночий напівголос-напівшепіт:

— Потерпіть трохи… Я викликала «швидку допомогу». «Швидка» зараз приїде.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ПОВЕРНЕННЯ

28

За вікном автобуса, яким їду до рідної Ясенівки, йде дощ. Холодний березневий дощ після теплої безсніжної зими. Тугі скошені струмені б'ють по склу, брудні патьоки, здається, ось-ось затечуть до салону. Монотонне гурчання двигуна, рівномірний рух, шум дощу заколисують мене, і все ж я не сплю, бо десь на останній межі мій мозок зупиняє гальмування свідомості. Переконавшись, що поки що не заснути, я думаю, видовбую з хаосу, що виникає, здається, десь за стінами автобуса, спогади і фрази. У перерві між цими картинами я зиркаю за вікно, мов хочу впевнитися, що дощ досі не перестав.

«Чому дощ, а не сніг?» — зненацька зринає думка. Сама по собі безглузда, як і сьогоднішня погода. З таким же успіхом я міг би запитати, чому я не вилікувався. Тобто вилікувався фізично, мене відкачали, врятували від отруєння, але від цього майже нічого не змінилося.

При згадці про це мене перестає заколисувати. І все ж я заплющую очі. Вертаюся хтозна в який час, чую чийсь шепіт.

«Ось так», — думаю я.

Розплющую очі, рахую дерева за вікном. Дощ посилюється. Мій сусід у кріслі поруч спить. Губа одвисла, на обличчі — блаженство. Років йому за п'ятдесят, невисокий, такий собі колобок, їде до внука, як мені одразу повідомив. Я їду до дочки. Вирішив її забрати до себе. Судячи з усього, Магда не поспішає це зробити. Коли три дні тому я подзвонив, то довідався, що Магда приїжджала позаминулої неділі. Приїжджала, й судячи з усього, приховала, що ми вже майже півроку живемо окремо. Я теж мусив брехати. Навіщо це зробила Магда, не знаю. Швидше всього, іі молоденький чоловік чи поки що коханець (адже ми досі офіційно не розлучені) не бажає стати названим батьком, а може, Магда й сама цього не хоче. Щоб не думати про це, починаю думати про інше. Інше — це вчорашній день, наш похід на каву, примирення з Любою, несподіваний прихід Віталика, незакінчена розмова… Але думки мої хаотичні, я не годен вловити нитки, щось важливе вперто вислизує від мене. Я починаю думати про моє життя взагалі. Я згадую… Згадувати можна багато. І згадувати нема чого. Іноді я згадую жінку, котра врятувала мене. Хто вона? Чому я тоді побіг униз їй назустріч? Інстинкт самозбереження? Вона здалася схожою на Катю. Згадка закінчується теж думкою — чому вона не Катя? Утім, з Катею за цей час я не зустрічався жодного разу. Навіщо? Може, її взагалі не існувало, моєї Каті? Химерна вигадка — і все. Та ледве я думав про це, як переді мною поставало її обличчя. Тепер воно пригадувалося вродливим. Іноді виникало бажання навідатися до Лариси. «Навіщо?» — так само питав я себе наступної хвилини. З Георгієм ми майже друзі, я йому не заважаю, я лише неодухотворений предмет механізму, який він створив.

Механізм діє добре, фірма працює, я пишу звіти про її добру роботу, про мою міфічну допомогу йому. Хтось вигадав посаду інженера-куратора, я виправдовую цю вигадку. Я міг би повстати, але що це дасть? Швидше всього скоротили б мене. І де той поштовх, який спонукав би мене до цього? «Самоцільне обурення нічого не варте», — кажу я собі.

Іноді, повертаючись додому, коли на душі особливо кепсько, я роздивляюся мою давню таємницю — аркуш білого ватману, моє перше, моє найталановитіше креслення. Я дивлюся на ламані, вже досить затерті, лінії, і дивуюся, що то я міг це вигадати. Часом думаю, що це хвороба. Дивна річ, але коли дивлюся на цей білий, правильніше, вже сірий аркуш, то відчуваю трохи бентежне, та лагідне занепокоєння. Я вже не боюся цього аркуша, не уникаю його, а навпаки — прагну. Я щось шукаю на цьому аркуші, свідкові мого тріумфу і моєї ганьби, але не можу збагнути — що? Якщо це хвороба, то для мене вона приємна. Вона нікому не заважає, отже, не шкідлива. Іноді мені здається, що вона чимось виправдовує моє теперішнє існування. Утім, так існують багато, їх даремно закликати до чогось іншого. Заклики проходять крізь них, наче вода крізь сито. І все ж енергія акумулюється, хай словесна, але таки енергія. Після роботи ми йдемо з колегами по роботі пити каву. П'ємо каву і балакаємо. Мої нові колеги до біса інтелектуальні. Особливо Віталик. Пруст, Кафка, Джойс, Роб-Грійє, Бютор — його боги. Останніх, як і Пруста, читав в оригіналі. Віталик познайомив мене з Іриною. Віталик, Люба, моя колега, теж інженер-куратор, стара діва, теж інтелектуалка, Ірина, Віталиків друг Борис — тепер наша постійна компанія. Потім ми йдемо вулицею. Знову й знову балакаємо. Хармс, Платонов, Оруелл, Павич, Памук. Під час тих балачок я відкриваю, що ні в чому не поступаюся моїм новим друзям. Честь і слава Віталикові, високому, худому, як Кощій Безсмертний, Чахлик Невми¬рущий, хлопцю в окулярах із сильними лінзами (зір — мінус п'ять чи шість), вічно заглибленому в читання.

Я тепер не самотній. Коли мені потрібно, приходжу до Ірини. Ми п'ємо каву, балакаємо. Я обнімаю її. Ірина дуже вміє пестити. Магда так ніколи не вміла. Усе відбувається дуже просто. Я забув Катю. Я бачив її лише раз у житті. Може, я просто її вигадав? Яка нудна річ життя, розумію я. Мене виселили з «малосімейки». Я не став опиратися, судитися. Георгій вибив іншу «малосімейку». Якось я запитав, як здоров'я Лариси. Добре, відповів Георгій. От і все. Якось я привів Ірину до себе. Я показав їй білий аркуш ватману. «То й що?» — сказала вона. Я посміхнувся. Усмішка була жалюгідна, я це відчував.

— Що з тобою? — спитала Ірина.

У неї добрі, темно-сірі очі. Вона дуже жіночна. Була одружена, розлучилася. Старша від мене на чотири роки. Квартира забита книгами. Якось я прийшов, вона відчинила двері.

— Вибач, я не сама, — сказала.

— Хто там, Ірочко? — почулося за дверима.

— Сусідка питає, котра година, — відповіла вона і зачинила двері.

«Ось і все», — подумав я, але помилився. Наступного дня ми знову вчотирьох пили каву. Ірина посміхалася, весело балакала. Коли ми вийшли з кав'ярні, Віталик з Борисом пішли вперед.

Я пригадав, що тоді теж ішов дощ, але дрібний, в'їдливий. Я плентався поруч з Іриною.

Ні, спогад треба спинити. Краще подумати про Ірину іншу. Інша Ірина… їх дві? Та, що сидить, веде інтелектуальні балачки, та, що знає достобіса художників, що може годину балакати про особливості світобачення кожного з них, що знає напам'ять цілі сторінки із складних романів, чи відьма, дуже вправна у коханні, насолодившись якою, знову починаєш прагнути її — яка тобі більше до вподоби?

Автобус зупиняється. Виходять дві жінки, хряпають дверцята. Знову рух, миготіння дерев. Лише тепер мені в дорозі заболіло все, пов'язане з Іриною. Природні почуття ревнощів? Тварюка, лаю я себе. Міг би лаяти й Ірину. Міг би лаяти цілий світ. Ось він — за вікнами автобуса. А я?

Ми йдемо з Іриною, мрячить дрібний дощ, вона каже про вчорашній вечір — при-їжджав добрий знайомий, з яким пов'язана романтична історія. У них вчора був начеб дорахунок за минуле.

— То чому б тобі… — белькочу я і вмовкаю, її відчужене обличчя переді мною.

Напіввідчинені двері.

«Хто там, Ірочко?»

«Сусідка, питає, котра година».

«Чому б тобі було не запросити й мене?» — ледве не бовкнув я. Ми б сиділи й розмовляли, я б, напевне, дізнався для себе щось нове.

Краще подумати про Любу. Вона не вродлива, але й не потворна.

— Ця твоя… — каже вона зі злістю про Ірину.

Каже до Віталика. Невимовлене слово — лярва, прости Господи, повійниця. Віталик і мене познайомив з Іриною.

— Тобі треба познайомитися з однією жінкою, — зауважив він якось.

Усе ж Люба йде з нами пити каву. Коли ми п'ємо, вона завжди мовчить, дивиться кудись повз наші голови.

— Ця твоя…

Віталик тепер зиркнув на неї докірливо. Люба червоніє, але очей не відводить. «Шльондра», — хотіла сказати вона, а може, якось інакше. «Шльондра», — я прочитав по губах. Чи сам подумав. Ірину вона ненавидить — це точно. Ревнує до Віталика? Можливо. Ми сидимо у кабінеті вчотирьох — четвертій, Альбіні Іванівні, лишилося два місяці до пенсії. Вона постійно щось в'яже, щось вибиває для дачі. Вона жде, не діждеться пенсії.

— Ця твоя…

— Вона набагато краща, ніж ти думаєш, каже Віталик.

— Авжеж, вона свята, — кепкує Люба. ЧИ знає Віталик про наші стосунки з Іриною? Ось кому потрібне духовне спілкування — це йому. Довгому, худому очкарикові, якому наплювати на все, крім власних знань. Щодо цього в нього є ціла теорія. Згідно з нею, акумуляція знань, інтелекту в окремих індивідуумах суспільству просто необхідна. Ірина називає ці думки «теорією виправдання».

…Ми йдемо з Іриною, і мрячить дощ. Зимовий набридливий дощ. Ірина тре рукою у світло-шоколадного кольору рукавичці шкіру, скидає додолу кілька крапель, що затрималися на щоці.

— Розумієш, у того хлопця була ілюзія, що наша зустріч, наші спогади — це щось святе, — каже вона. — І я підтримувала цю ілюзію. Тому й зачинила двері, а не тому, що ти вже мені не потрібен.

— Отже, я тобі потрібен?

— Авжеж. Ви всі мені потрібні.

— Всі? — спиняюся я.

— Звичайно. І ти, і Віталик, і Борис. Ти — по-особливому.

— І як же це?

— Ну потрібен і все. Не будь наївним…

— Але ти сказала — по-особливому.

— Не здогадуєшся?

Я несподівано червонію. Бо я здогадався. Але сил гніватися на Ірину в мене немае. Хоча міг би.

Вулиця так само мокра. Я виглядаю за вікно автобуса. Тут теж іде дощ. Ми під'їжджаємо до Ясенівки.

«Невже я для Ірини справді настільки добрий коханець?» — думаю я.

Згадую її пестощі, її тіло. Вона вміла, дуже вміла пестити. Але ж була до всього з біса розумною, могла підтримати розмову на будь-яку тему.

«Родимка, родимка між грудей», — пригадую я. До чого тут родимка? Згадалася, от і все. Але видиво родимки мене не відпускає. Заплющені очі, біле-біле обличчя, часте дихання.

«Ір'инко», — шепочу я.

І здригаюся. Автобус зупиняється. Мені виходити… Ні, ще сходить хтось на початку селища. Мені далі, мені ще їхати. Але незабаром я теж зійду, бо приїхав до дочки. Теж Іринки. Густа фарба заливає мені щоки. Але причому одне до іншого? Я ж не винен, що Магда мене покинула…

Мокрі дерева, мокрі будинки за вікном. Я міг би попросити зупинитися автобус, зійти, піти навпрошки через луг, через городи. Але там, напевно, грузько. Тому їду далі.

29

Коли я зійшов на зупинці, дощ не переставав, під ногами чавкала грязюка, а тротуар у Ясенівці тільки звався тротуаром, визяюючи величезними дірками між плитами, вщерть наповненими багном. Але я йшов і думав, що до домівки зовсім близько, що я здивую всіх своїм приїздом, що Іринка напевне ж зрадіє. Я відчував, що мені навіть приємно буде слухати докори, чому так довго не їхав. Справді, чому? Робота не перешкоджала, можна було вже десяток разів навідатися. Але я боявся… Так, боявся, що, коли приїду, не застану Іринку, що Магда вже забрала її, що доведеться довго й нудно пояснювати, витримувати докірливі мамині погляди. Зрештою, доведеться визнати, либонь, востаннє, поразку, яка вже начеб і відболіла, і я вже мовби готувався до чогось нового у своєму житті. Це, звісно, не більше, як чергова ілюзія, але я не знаю, що мені лишається натомість… Мусив триматися хоч цього, мусив сподіватися, не знаючи навіщо. З цього сподівання виростали мої розповіді про доньку дорослій Ірині, яка начеб слухала, але й не слухала, яка співчувала, щось мені казала, але я забував це, ледве переставав говорити. Якось я подумав, що краще розповісти про Іринку Любі, що Люба зрозуміла б і поспівчувала, але не розповів, хоч можливість розповісти мене потішила.

«Ця твоя…» — Люба дивиться на Віталика, дивиться так, мовби знає про нього щось страшне, я ж знаю, що він телепень, якому не потрібне ніщо, крім обміну інтелектуальною інформацією — зі мною, Борисом, Іриною, будь-ким.

Темно-сірі Любині очі, невродливе обличчя з червонуватими прожилками.

Ми йдемо з Любою після роботи. Якось удвох ідемо, і вона несподівано каже, що я не такий.

— Ти не такий, Андрію.

— Не такий, як хто?

— Як вони.

— Вони? — кепкую я. — Вони — ворони на деревах?

Люба спиняється. Сумно всміхається. Я жду докорів, доки ми самі. Вона мусить розкрити мені очі — чи не заради цього два дні тому і перейшла на «ти»? Я розумію — все, що почую, нудне, як і вона сама, і все ж я чекаю.

— Ти знаєш, кого я маю на увазі. Але нічого не скажу, бо ти ще цього не сприймеш.

Ця дівчина, стара діва, синя панчоха, пара Віталику, якщо розібратися, виявилася складнішою, ніж я гадав. А втім, я не гадав, у цьому не було потреби, я не почував до Люби нічогісінького — працює, то й хай, наївна — можливо, хитрує уміліше, ніж ми, — можливо, імітує роботу чи таки працює — можливо. Що зі мною трапиться, як я її розгадаю? Так само, нічогісінького. Мені байдуже, яка вона насправді, я захищений Георгієм, є ж якась доцільність і в тому, що я йому потрібен…

Чавк — чавк, скрип… Болото під ногами, черевики по болоті. «Я йду по собі», — зринає химерна думка. Химерні думки, отже, вертаються до мене.

«Друже мій, — кажу я собі. — Ти сприймаєш життя таким, як воно є. Є. Ти вже навчився цьому — ура! — криза минула, розладу не буде, переставляй ноги».

— Здрастуй, Андрію.

Я підвожу голову. Нарешті на нашій вулиці, за кілька будинків од нашого, бачу живу людину. Тітка Настя Плутішова, наша далека родичка, йде з глибини свого двору, запнута жовтою хусткою, і зовсім не зважає на дощ.

— Здрастуйте, — кажу я.

— Додому рішив навідатися?

— Додому.

Я стою, і тітка Настя стоїть. Нам немає про що говорити. Я намагаюся пригадати, як звуть її сина. Толик? Віктор? А дочку? Потреби справді цікавитися у мене немає.

— Як там Віктор? — все ж питаю.

— Добре, — каже тітка Настя. — Нарешті, слава Богу, женився.

— А Толик?

— Толик… — хмурніє тітка. — А що Толик?.. Щоб їм добра не було, до чого мені дитину…

Вона щось каже ще, вона лається, та я вже не чую слів, згадую, що Толик, здається, в колонії — за хуліганство, бійку.

— Повернеться ваш Толик, — намагаюся якось утішити.

— Повернеться, — плаче тітка Настя. — Ще два роки, а казав мені, як до нього їздила, Що печінка вельми болить.

Я не забув, дорікати собі нічого. Я й не втішив тітку Настю. Спинився, бо вона привіталася. Дощ падає на її непокриту голову. Моя імітована радість зникає. Вона зовсім розчиняється, коли я заходжу на наше подвір'я, коли назустріч виходить мама і здивовано каже, що мене не чекали, бо ж Магда казала, що я поїхав у відрядження. Усе в мені опускається. Магда, отже, тут. Навіщо ж я тоді їхав? Я пробелькотав, що ось раніше вернувся з відрядження, що також закортіло приїхати, побачити Іринку. А тут на подвір'я вибігла Іринка, кинулася до мене, обняла ноги. Я підняв її, став дорікати, що вона роздягнена, донька обхопила мене рученятами, притислася до мокрої щоки, защебетала, — вони з мамою і бабусею ліплять вареники. І, наче підтверджуючи ці слова, з літньої кухні з'явилася й Магда з вимазаними тістом і борошном руками.

— Андрій приїхав, — радісно вигукнула вона.

— Мамо, тато геть мокрий, — сказала Іринка ка весело.

— Ми зараз його висушимо, — пообіцяла Магда.

— Висушимо, висушимо, — заплескала Іринка в долоні.

— І мене повели до кухні сушити. Там було тепло, навіть душно. В обличчя вдарив жаркий дух розпеченої плити, на якій щось шкварчало й кипіло. Магда зняла з цвяшка, вбитого біля дверей, оранжевого рушника і взялася витирати мою мокру голову. «Може, я сплю?» — подумалося мені.

30

Я повторював це запитання кілька разів до і після обіду. Магда поводилася, так, наче й справді між нами не було ніякої розлуки, наче я ото лише й був у якомусь там відрядженні, тільки й усього, що несподівано повернувся раніше.

Підбігала і відбігала Іринка, щебетала, бігла до дідуся і бабусі, у неї виявилася маса проблем і запитань, я відповідав, але відчуття сну не покидало. Спершу я слухав, як натхненно Магда імпровізує про те, чим ми займалися останні тижні. Потім, що будемо робити далі. Виявляється, ми збираємося забрати нарешті Іринку до себе, в нову квартиру. Отже, Магда знала, що я живу на новому місці. І раптом усе в мені опустилося — а що коли вона не грає?

Я вийшов з кухні надвір. Дощ уже перестав, але хмари висіли дуже низько. Здавалося, вони ось-ось обваляться на голову. Як же мені виманити Магду? Мусить бути ясність. Наче відчуваючи мій стан, а може, й справді відчуваючи, Магда й собі вибігла з кухні.

— Дощик перестав, а наш татко підсох, — проспівала вона і, вже минаючи мене, додала: — Я в парник за цибулею для салату.

Я поплентався за нею. Магда вискочила у легенькому ситцевому халатику, з оголеними руками, розпашіла, доволі приваблива. Вона трохи схудла за цей час і від того здавалася ще стрункішою. Плентаючись за нею, я пригадав єдину нашу зустріч за цей час, восени, коли я тільки-но вийшов з лікарні. Чомусь ця зустріч спалахнула перед очима. Коли минав хліва, спинився мов укопаний. Раптом здалося, що в цій зустрічі ключ до теперішньої Магдиної поведінки.

…Магда виходить з-за рогу, ми стикаємось, спиняємось. Очі фіксують: на Магді новий білий плащик, під ним голубий светр — ні того, ні іншого в неї раніше не було. Дивиться вона колюче-злякано. Ми стоїмо, нас обходять люди, підштовхують одне до одного.

— Здра… здрастуй, — бурмочу я.

— Здрастуй, — вона окидає мене поглядом. — Що з тобою, Андрію?

— Зі мною? А що зі мною?

— Ти ж наче з хреста знятий.

— Авжеж, новітній Месія, — спромагаюся на жарт. — Месія місцевого значення.

— Що з тобою, Андрію?

— Дурниці, — її тривога, непідробна тривога вертає мені певність. — Дурниці. Дружина покинула, тільки й усього.

Неправда, — Магда торкає мене за руку, чомусь заглядає в очі. — Цим ти так би не вис переймався. Ти хворів?

— Хворів.

— Справді? — моє визнання, здається, ії трохи втішило.

— І чим же? Невже серце?

— Виразка совісті.

— І як, вирізали?

— Що?

— Виразку.

— Намагалися совість. Але я не дався.

Магда дивиться вже з тою звичною іронією, знищувальною і якоюсь наче теплою, заохочуючою, від якої мені завжди, а останнім часом особливо, хотілося втекти світ за очі.

— А в тебе вона була, совість?

— Під печінкою.

— І на неї витікала жовч. Бідолашна совість.

Я не відповідаю. Мені розхотілося фехтувати словами.

— Вибач, поспішаю, — кажу,

— Чому ти не подаєш на розлучення, Андрію?

— А ти?

— У тебе був би солідний аргумент. Дружина покинула, така-сяка, а я б не заперечувала.

— Ти не така-сяка. І взагалі…

— Що — взагалі?

— Я ще почекаю.

— Я не повернуся. Та й ти цього не хочеш. Не хочеш, правда ж?

— А ти б хотіла?

— Було б до кого.

— Виходить, нема?

— Виходить.

— Містер Ікс помер… Вічна пам'ять містерові Іксу. Вибач, що мучив стільки літ.

— Мучив ти насамперед самого себе. Своєю геніальністю і химерними сподіваннями. А я тобі напочатку вірила. Уявляєш, як остання дурепа вірила.

У неї на очах заблищали сльози. Це була безглузда розмова. Ми поверталися до сотні разів переговореного, перетасованого, до того, що давно вже зрозуміли. Рвучко повернувшись, Магда пішла геть.

…Я згадую тепер цю розмову і думаю, що вона не стала щасливішою. А я, чи винен я у тому? Підходжу до неї, вона смикає цибулю, халатик підіймається, звабливо оголені аж до стегон ноги змушують відвернутися.

— Застудишся, — кажу.

— Яка зворушлива турботливість!..

Ми стоїмо поруч. Дихаємо одне на одного. Магдине розпашіле обличчя випромінює все ту ж іронію. Так, вже не очі, а все обличчя.

— Навіщо ти ламаєш комедію?

— Комедію? — криво всміхається Магда.

— Тобі нетерпеливиться розповісти всю правду? Маєш бажання порадувати батьків?

— Ні, але…

— Що — але? Не подобається? «Прагнемо скандалу»? Бачив цей фільм?

— Ні.

— А я бачила. Дешевенька комедійка. Це по-перше. А по-друге..

Тут я збагнув, що хтось дивиться мені в спину. Я оглянувся, але нікого не побачив.

— По-друге, — промимрив я.

— По-друге, я справді вирішила повернутися.

— Н-навіщо?

Я вимовив це швидше механічно. І раптом, поглянувши на Магду, усвідомив — ні, вона не жартує. Надто колючі були її очі.

— Навіщо? А мені так хочеться.

— А мені?

— Будеш протестувати? Не приймеш? Приймеш, любенький. Ти не здатен на опір. І ти це знаєш.

Вона знущалася, вже не приховуючи знущання. Я уявив повернення, продовження нашої гри… Ні, гри не буде. Тоді що? Існування двох ворогів? Хай не ворогів, а просто байдужих одне одному людей?.. Заради чого? Хіба що заради Іринки. Про Іринку я не подумав. Я винен перед нею. І перед Магдою винен. Винен перед цілим світом, що народився. Перед батьками також, що вони вважають мене не тим, ким я с насправді.

Магда вже минала мене, коли спинилася, сказала:

— Віднині у нас буде все по-іншому. Я повернуся для твого ж блага. Може, ти справді станеш людиною.

Вона пішла. Я лишився сам безглуздо стовбичити посеред городу. Йти до хати не мав сил. Але куди йти? Ледве переставляючи ноги, важко піднімаючи черевики, до яких налипав мокрий глевкий ґрунт, я побрів городом.

31

— Коли я зрозумів, що йду в нікуди, то став згадувати. Ні, спершу подумав про потребу згадок.

«Мені треба згадувати, — так і подумав я. — Це мій порятунок».

Я постарався уявити себе малям на цьому полі, на цьому лужкові. І згадавши, побачив, що хтось біжить мені назустріч. То був малий я, розхристаний і схарапуджений, але той малий пробіг мимо з такою швидкістю, що я не встиг його спинити.

Я озирнувся. Плівка легкого напівтуману наче відштовхувала од мене селище.

«Якби можна було отак справді розминутися із собою», — подумалось мені.

Ось тут ми грали у футбол. Моя команда вигравала і програвала, я забивав і пропускав голи, був нападаючим і воротарем. Тепер треба було пришвидшити кроки, минаючи це місце. Бо уявити себе малим на цьому мокрому, брудному, із прибитою дощами торішньою висохлою і вигнилою травою, лугові було несила. Хоч би швидше справжня весна, зелена трава, чорт, біс, дідько, але щось змінилося. Але зараз, воднораз, нічого змінитися, звичайно, не могло. І минувши колишнє футбольне поле, я просто продовжував іти далі.

Спинився аж на околиці селища. Знову став накрапати дощ, я був геть забрьоханий — далося взнаки те, що йшов городами і лугом. До того ж вийшов роздягнутий, лише в піджаку, і холод став пронизувати наскрізь. Але я продовжував уперто йти далі і мстиво думав, що незабаром дощ зробить своє діло. Я проминув останні будинки нашого селища — добротні, цегляні. Людей ніде не було видно — порядні люди такої погоди не ходять, хіба що такі ідіоти, як я.

«Власне кажучи, — подумав я, — треба вертатися, але… А що „але“? Знову в моєї поразки будуть свідки… Як учора Віталик й Ірина…»

Я сів прямо на землю. Земля була холодною, але я подумав, що це навіть на краще. Хмари вгорі пливли так поволі й нестримно, несли у своїй свинцевій сірості щось таке невідворотно-погрозливе, що я не зміг довго на них дивитися. Учора я вирішив провідати Ірину Вона не з'явилася на роботу, під вечір мені стало чомусь трохи тривожно на душі, тому відразу після роботи й поїхав до неї. Двері відчинив… двері відчинив мені Віталик. Я миттю пригадав, що він по обіді кудись змився, але тоді не надав цьому значення.

— Ого, старий, ти робиш успіхи, — сказав тепер я якомога іронічніше і прослизнув мимо Віталика до кімнати.

Тут я побачив Ірину. Але Ірина не лежала в ліжку з перев'язаним горлом, як я уявив собі дорогою, а сиділа за столиком, на якому стояли у вазі гвоздики, біля них розкошували яблука і цукерки, а поруч височіла пляшка розпочатого «Шампанського». «Отакої, — подумав я. — Невже й Віталик сюди приходить?.. І який дешевий шарм».

Я підійшов до Ірини і приклав до лоба долоню. Вона підвела на мене очі, і я вловив у них мовчазне запитання, збентеження і переляк.

— Я гадав — ти захворіла, — сказав я і дістав із дипломата пачку печива та пакет апельсинового соку. Про квіти якось не подумав, та й до базару було далеко, і який в біса цієї пори базар?

— Спасибі, — подякувала Ірина. — І можеш нас поздоровити.

— Поздоровити? — витріщився я.

Розиграші в нашому товаристві не новина, але тут я не зміг моментально зреагувати, відповісти якоюсь шпилькою, процитувати чийсь гострий рядок. Щось тенькнуло чи то у грудях, чи в голові, чи то почувся короткий удар нагайкою за спиною — не по мені, а так, розсікаючи повітря, але доволі грізно й І попереджаюче. Я зиркнув на Віталика — він і стовбичив у дверях, дивився на мене трохи соромливо, а трохи й співчутливо чи що, так, наче я був сиротою чи, може, просив у нього позичити грошей до зарплати.

— З чим поздоровити? — спитав я уперто.

— Ми подали сьогодні заяву на одруження — сказав Віталик.

Якби раптом захитався будинок, я б не здивувався більше. А може, будинок і захитався того моменту…

— Вітаю, — сухо вимовив я, бо відчув, що мені негайно треба щось говорити.

— Спасибі, — сказала Ірина і простягла руку. Минула вічність, доки я збагнув, що ту руку треба поцілувати. Саме так — вона простягла руку, щоб я поцілував. А може, й не для того — я був, мов у тумані. Зрештою, я поцілував руку, став щось говорити про змовників, про те, що підозрював — між ними є щось особливе, а не просто дружба. Мені налили «Шампанського», я випив разом з ними, ми сиділи, їли яблука і балакали майже так, як завше. Тільки безглузді дві фрази, короткі та кусючі крутилися у мене в голові. «Ось і все» і «Це не розиграш».

«Анекдот, — подумав я в паузі між якоюсь фразою, — але чому анекдот?»

Я бачив, що Віталик щасливий, але щаслива й Ірина. Я це бачив, але не міг передбачити того, що трапилося потім, коли я вже вийшов з їхньої квартири, їхньої, де я віднині буду як гість. Як гість — і все. Ось і все, це не розиграш. Я вже зачиняю двері, оббиті дурним темно-сірим дерматином. Не міг я передбачити, що коли буду опускатися, почуються кроки, хтось збігатиме вниз. Я чомусь подумав, що це Віталик, хоч це бігла жінка, бігла Ірина. Вона наздогнала вже біля виходу з під'їзду, геть задихана, спинилася, видихнула: «Зачекай, Андрію», в розкішній голубій сукні, і… перелякана.

— Андрію, я тебе дуже попрошу…

Ми стояли за дверима, надворі була марудна березнева погода, тільки що дощ не йшов. Ірина важко дихала, і дивилася якось так… благально.

— Змерзнеш, — сказав я.

— Андрійку, я тебе дуже прошу, — повторила вона і заглянула мені в очі. — Ти ж не скажеш Віталикові, що було між нами?

Вона ловила мій погляд, ця розтріпана жінка, з якою я спав ще тиждень тому, яка вміла так пестити, і для якої, здається, не існувало жодної таємниці кохання. Вона ловила мій погляд і вкривалася гусячою шкірою. І з кожною секундою чи то просила дедалі більше милостині, чи наказувала мені стати на коліна. А втім, про коліна я подумав пізніше.

— Не бійся, не скажу, — пообіцяв тоді. — Тільки ти не будеш щаслива.

— Буду, — заперечила вона. — Тепер буду. Віталик мене любить. Боже мій, якби я знала про це раніше, якби я знала…

Вона затулила обличчя руками, наче сліпа, помацала тими ж руками, шукаючи ручку дверей, бо очі застилали сльози, і зникла в під'їзді.

…Я сів на мокру сиру землю. Сидів і згадував. Учорашнє. Місячної давності, двомісячної. Картини виникали і зникали в моїй свідомості, але це були швидше клапті, що намагалися з'єднатися у цілісний ланцюг, але не могли. Учора я знову був самотній. Ні, самотній я сьогодні, бо вчора згадав, що в мене є Іринка, що я можу поїхати до неї. Тепер я сидів і не знав, що робити далі. Назад я вернутися не міг, йти не було куди, треба було щось робити, а сил не ставало.

Зрештою, я зробив те, що й треба було зробити. Я ліг на землю, але холод мене пронизував наскрізь. Усе ж спробував підвестися. Знову шалено закалатало серце.

«Магда вернеться, — подумав я, — Магда таки вернеться». Я став іти до шосе, яке пролягало неподалік. Полем вертатися не було сенсу. Та й так я міг ще подумати, ще міг вирішити, що мені робити далі.

Але до голови, як на те, не приходила жодна думка. Натомість нав'язливо стояло видиво: я вперше сам на сам з Іриною в її квартирі. Ми продовжуємо балачку про Кафку і Пруста, про неоабсурдизм, про Хармса, і раптом Ірина підводиться, виходить, я за інерцією продовжую говорити, потім умовкаю, дивлюся у вікно, а коли повертаю голову, Ірина кличе мене з тієї, другої кімнати. Я йду туди і бачу її голу-голісіньку в ліжку, і насмішливі очі тішаться з моєї розгубленості.

— Ми наговорилися, правда? — сміється вона.

«Що ж таке жінка?» — думаю я тепер, але відповіді немає.

«Що ж таке Ірина?» — міг би спитати я. Ерудована повія? Але очі, ці злякані очі, шепіт про те, що Віталик її любить, переляк…

Я вперто місив ногами грязюку, а шосе все наче віддалялося. Так тривало довго, надто довго — годину, а то й дві. Коли я вийшов на шосе і став голосувати, щоб добратися назад у селище, то незабаром зрозумів, що жодна машина не спиниться, не підбере мене такого, навіть якщо це буде хтось із ясенівських. І все ж одна машина спинилася — міліцейська. Я пішов їй назустріч і, як на гріх, посковзнувся і впав.

— Готовий, — засміявся молоденький сержант, що схилився наді мною.

Вони запхнули мене крізь задні двері до машини. Я міг би сказати, що зовсім не п'яний, але бажання говорити не було, взагалі не було ніякого бажання. Машина розвернулася — вони повезли мене у зворотному напрямку до райцентру.

Всю дорогу я намагався про щось думати, але не міг. Щораз більше боліла голова. Зникло навіть видиво голої Ірини. Тепер ця сцена здавалася огидною. На подвір'ї райвідділу міліції я все ж сказав, що зовсім не п'яний. Мені не повірили, але, коли я став наполягати, підставили маленьку скляну трубку і веліли дихнути.

— І справді не п'яний, — здивувався той самий молоденький сержант.

У цей момент я притулив руку до грудей, і вони не на жарт перелякалися. Сержант бігцем приніс валідолу. Але серце мені не боліло. Я попросив одвезти мене додому. Та тут раптом виявилося, що їм треба їхати кудись на виклик, і вони спитали, чи не доберуся я назад сам.

Спробую, — відповів я й попросив щітку, Щоб почиститися. Через півгодини на автостанції я взяв квитка до Ясенівки і став чекати автобуса. В автобусі, хоч на мене мокрого, вимазюканого, давилися здивовано й осудливо, я намагався ні про що не думати. Єдине, чого хотілося, — якомога швидше добратися додому і принаймні переодягнутися. Коли автобус зупинився, я пішов, втягнувши голову в плечі й немовби справді меншаючи з кожним кроком.

Удома мене зустріла злякана мама. Виявилося, що Магда забрала Іринку й поїхала.

— Я все знаю, Андрійку, все знаю, — бідкалася мама. — Але де ти був, Господи, де ти був?..

— У міліції, — стомлено сказав я.

— Як, у міліції? — розширилися нажахано мамині очі.

— Дуже просто — забрали, відвезли, відпустили.

— Переодягнися, — тихо мовила мама. — Як же ви так, Андрійку?

— Так. А може, й інакше. Сім'ї давно не було. Я прийшов, мамо…

— Так, так, переодягнися.

— Авжеж, переодягнуся. І вмиюся.

— Виходило, що Магда в черговий раз покепкувала наді мною. Але вже в будинку мама вручила мені клаптик паперу То була записка від Магди. Я взяв і прочитав: «Вибач, що так… (закреслено) за мій недолугий жарт. Я їду, буду жити… (закреслено) мені є де жити. Не хвилюйся. М.». Далі стояв постскриптум: «Юра, який колись приходив до тебе, син Григорія Дмит… (закреслено) мого нового чоловіка. На розлучення вже подала. М.»

— Я прочитав і сів на лавку. Мама стояла поруч і тихо дихала. Потім я зрозумів, що дихаю сам важко, а чому мені здавалося, що чую дихання мами, я не зміг збагнути. Тільки мені хотілося, щоб мама вийшла.

Але мама все стояла і стояла. І тут я згадав, про що її треба спитати.

— Мамо, скажи мені чесно, — я подивився їй прямо в очі, — у мене був брат?

— Брат? — здивувалася мама. — Що з тобою, Андрійку? Та ж у тебе є два брати.

Вона дивилася явно злякано. Мабуть, думала, ідо в мене таки щось з головою. Це й не дивно після всього, що трапилося.

— Я знаю, — сказав я стомлено. — Я не про них. Не про Мишка і Марка. Я про брата-близнюка.

— Близнюка? — мама дивилася вже явно перестрашено. — Якого ще близнюка?

— Того, який народився разом зі мною.

— Господи!.. — мама важко присіла на лавку — Що ти таке кажеш, Андрійку? Який ще близнюк?

— Той, якого ти комусь віддала.

— Боже мій, що ж це таке? — мама затулила обличчя руками. — Та ти ж один народився. Один, розумієш? Можеш спитати в тітки Марти, яка пологи приймала, чи в Галі, яка була медсестрою, чи в батька… Хто тобі сказав про брата?

— Вибачте, мамо, — сказав я. — Знайшовся один такий чоловік.

— Хтось із наших родичів?

— Ні. Один мій знайомий.

— Господи, які ж люди бувають. Хіба б я віддала комусь свою дитину?

— Вибач, — ще раз повторив я. — Я вмиюся і поїду.

Я зрозумів, що ніколи не скажу мамі про зустріч із так званим братом. Навіщо? Хоч фразу його про те, що він приїде, коли мене вже не буде, я пригадав. Але тут таки прогнав її від себе.

32

Я йшов міською вулицею, не відаючи, куди й навіщо. Додому йти не хотілося. Я зрозумів — Магда написала правду. Я лишився остаточно вільний і самотній. Одяг на мені був висушений і відчищений, але що з того?

Місто знову окупував вечір. Я ніс у «ДИпломаті» обпатрану курку і десяток яєць, які мені все-таки всунула мама. Бідна мама! Я попросив її не плакати і вона не плакала. Попросив її не жаліти мене, але знав, що вона все одно переживатиме… «Усе буде добре, Андрійку», — сказала мама, як колись по телефону, і раптом я згадав, що чув це речення ще від якоїсь жінки, тільки от від кого? М'який голос виник і згас, поглинутий звуками від МОЇХ підошов. Я йшов додому, невмолимо наближався туди, мусив туди прийти, бо інакшого шляху в цьому місті у мене не було. Позавчора виключилася Ірина. Лариса? Вона — частинка Георгія. Не міг я прийти до Серафими Михайлівни. Ні до Віталика, ні ще до кого. Де живе Люба, я не знав, та й теж не прийшов би до неї. Про мрію-Катю, туманну згадку-Катю нічого й думати.

«Хіба мало на світі, хіба мало в цьому місті самотніх людей?» — утішав я себе, але відчуття гнітючої тривоги не зникало.

Ось і мій будинок. Я міг приїхати, їзда тролейбусом зайняла б хвилин п'ятнадцять-двадцять, а йшов я більше години. Скільки б не йшов, прийти все одно мусив би. Мусив би прийти, не ночувати ж на вокзалі? Прийти і лягти спати? Не засну. Дивитися телевізор? Можна, але навряд чи я зосереджуся на чомусь.

Я піднявся на свій тепер сьомий поверх і виклав курку та яйця до холодильника. Випив води. Увімкнув телевізор. Демонструвався якийсь фільм, чоловік і жінка про щось завзято сперечалися. Я перемкнув на іншу програму. Там грали в баскетбол. Ще на одному каналі співала патлата дівиця. Я вимкнув телевізор і підійшов до вікна. Тепер за вікном був пустир, а за ним — рядок маленьких будиночків. Там вже горіли вогні. Я відвернувся і подумав, що досі там був. Не був на тій вуличці. Побувати? Досить лише збігти вниз, перетнути пустир.

Ось я уже надворі, на пустирі. Під ногами чавкає така ж, як і в Ясенівці, грязюка. За якихось метрів десять-п'ятнадцять од найближчої хати спинився.

«Усе буде добре, Андрійку», — сказав мені незнайомий жіночий голос, і я враз згадав, кому він належав.

Так мені казала Оленка, з якою я працював разом ще недавно. І тут я згадав, що Оленка живе в такому ж будинку, який стояв переді мною. Тільки десь на іншому кінці міста. Я став згадувати і згадав, що її вулиця називається Городецькою. Я згадав Оленчине прізвище, те, що її чоловіка звати Петром, що у неї двоє синів, що… І що я обіцяв зателефонувати і не подзвонив, навіть не подзвонив, хоч Оленка запрошувала мене в гості.

«У гості? — ледве не закричав я. — Тебе запрошували в гості?»

Я різко повернувся і майже побіг через пустир до автобусної зупинки. Щоправда, я згадав, що Оленка запрошувала мене дуже давно, ще минулої осені, що зараз уже вечір, що я не знаю точної адреси. Але спинитися я вже не міг. Не міг я спинитися, хоч ти плач.

33

З тортом, пакетом яблук, кульком карамельок і шоколадкою в кишені куртки я стою перед ворітьми ошатного будиночка на краю вулиці Городецької. Мені хочеться, щоб хтось вийшов із цього будиночка — Оленка чи її чоловік — і помітили мене.

Я ще не знав, що я помилився, що їх будинок сусідній. Не дочекавшись НІКОГО, Я врешті-решт штовхну хвіртку, залає собака, вийде товста тітка і пояснить, що Вайгурські живуть далі. Я ще не знаю, що там, біля Оленчиного будинку, я не вагатимусь, а зайду, мовби до себе додому. Оленка зустріне мене радісним вигуком, познайомить з Петром, із синами, я вручу подарунки. Усе буде просто, все буде дуже просто, затишно, тепло. Мені працюєть ся добре, твердитиму я. Трохи недовірливо дивитиметься Оленка. Вони розповідатимуть про себе, про те, куди збираються у чергову відпустку на колесах. Запрошуватимуть мене із собою, я покірно погоджуся. Мені сподобається Петро — простий, свійський чоловік.

Десь спалахне згадка про їхні колишні прикрощі, про те, як я довідався, що Оленчин чоловік пиячить. І мене враз обійме нудьга, наче то був я, але теперішнім Петром стати не зумів. А високий сильний чоловік, схожий на добродушну велику дитину, заглядатиме в очі, неначе сам ніяк не відважиться мене запитати про щось. Може, про те, чому я прийшов? Я міг би і не приходити, але я саме цього вечора мусив прийти. Не лише тому, що я був самотній, що виникла потреба спілкуватися, що я не міг цього вечора лишатися сам. Я почну розпитувати про колишніх колег по роботі — Комарова, Левчука, Люсю, і Оленка скаже, ніби між іншим, що Люся вагітна і дуже соромиться цього, хоч ніхто їй жодного докірливого слова не сказав. Я не знати чого почервонію. А втім, знати, знати чого.

Ми стоїмо з Петром у саду, поки Люся, тобто Оленка, готує каву. Холод заповзає під светр, я думаю, що Петро, напевне, справді сильний не тільки фізично.

— Олена моя — свята жінка, — каже Петро і жадібно затягується. — З якого болота мене витягла…

Він умовкає. З-за рогу вилітає вітер. Мені хочеться краще роздивитися в темряві Петрове обличчя, але світло на нього не падає. Я тільки помічаю, як здригається міцна рука, що тримає сигарету. Оленка кличе нас до хати. І вже на ходу я раптом думаю, що віднині я теж не самотній. І після кави, коли вони проводжатимуть мене, тихо спитаю в Оленки, чи знає вона Люсину адресу? Виявиться, що знає.

Буде холодна ніч коло Люсиного будинку, я ледве не замерзну, бо ж надворі все-таки березень. Я багато чого передумаю за цю ніч. Що більше я чекатиму, то більше розумітиму, що саме по собі моє чекання не має сенсу. Що насправді я люблю іншу жінку, на яку не маю права. Але й не маю права встати й піти. Устати й піти — теж. Ось у чому суть. У мене буде ціла ніч для думок, за винятком якоїсь години перед світанком, коли я забудусь у важкому сні: я передумаю багато, і зрине серед інших думок і така — а може, все-таки зустрітися з Катею? Але чи маю я право тепер, коли Люся вагітна, коли я стільки зраджував Катю з Іриною?

Мене оточували зусібіч темні холодні будинки, іноді здавалося, що вони наближаються до мене, може, зігріти, а може, й задушити у своїх кам'яних обіймах. Приблукав кіт, я спробував його погладити, але він злякано відсахнувся. Хотів його зловити, все-таки нас би було тоді двоє, але кіт чкурнув У чорні безлисті кущі. Я вернувся на лавку і лишився чекати — доки не засвітяться вікна в Люсиному будинку, доки вона не вийде сама. Я не знав, що їй скажу, як не знала вона про моє чекання, але, можливо, таки був сенс в цієї холодної березневої ночі, якщо взагалі є сенс в моєму існуванні, в потребі чекати і бути зрозумілим.

«Але ж ти не боявся смерті», — кажу я собі, і згадую, як пив перед тим горілку… «Значить, не судилося. Тепер у мене є шанс жити для когось».

«Хто заважав робити це дотепер?»

«Я не кохав Магду, я переконував себе в цьому. Зрештою, я був потрібен їй такий, яким мав би бути. А я не зміг».

«Але й Люсі ти не любив. Ти любиш Катю, якщо ТІЛЬКИ ти знову не вигадав їі собі».

«Може, й вигадав. Я бачив її лиже раз».

«Яка романтична сентиментальність».

«Устати й піти?»

«Тоді ти не зможеш бути щасливим».

Засвічується перше вікно у найближчому будинку, і наша суперечка гасне. Може, це Люсине вікно? Я підношу до очей годинника. За десять хвилин шоста. Ждати ще довго. Треба встати й зігрітися. Устаю, роблю кілька рухів. У вікні, що засвітилося, з'являється чиясь тінь.

34

Знову ранок, я знову чекаю. Тільки тепер теплий літній ранок, задуха, що ледь розбавлена вранішньою прохолодою, бо вдень доконує нестерпна спека. Я вирішив зайти сюди перед роботою. Я не спав майже цілу ніч, а тепер думаю, що набагато простіше було б подзвонити, запитати, дізнатися. Чомусь цей чотириповерховий будинок здається мені надто великим. І наче він росте. За яким із цих сліпих вікон, до яких ось-ось торкнеться сонце, що поволечки виповзає із-за будинку, Люся? Підводжу голову, дивлюся, а тоді думаю, що треба піти он туди, до виходу, там, напевне, є чергова. Нехай, ще трохи зачекаю, — може, на світанку сплять і чергові, а коли не сплять, то дрімають точно. Тепер вже мені теж хочеться спати. Знову підводжу голову, але у вікнах жодної живої душі. На першому поверсі вікна завішені фіранками, які поступово стають золотими від сонця.

Треба було б дочекатися восьмої, коли відчиниться гастроном, щось узяти для Люсі, може, соку чи печива, колись Маїда не могла довго народити, я носив їй шоколад…

Пройшла подвір'ям жінка, озирнула мене, зникла за будинком.

«Цих три місяці, думаю я, були неймовірно щасливими».

Смішно тепер згадувати, що Люся не погоджувалася стати моєю дружиною. Я маю нарешті бути щасливим — це аксіома. Сонце вже геть припікає голову, у вікні другого поверху з'являється якась постать і теж дивиться на мене. Я бачу рожевий халат, з-під якого вибивається біла сорочка.

«Ця жінка щаслива», — думаю я.

І раптом мені стає холодно від думки, що з Люсею щось, може, трапилося, що я не випадково отак стовбичу, не наважуючись зайти всередину і запитати, просто запитати.

…Ми прибирали квартиру, коли Люся раптом стала шукати руками опори, я під-скочив до неї, посадив на стілець, заглянув у зблідле обличчя.

— Усе, Андрійку, почалося, — сказала Люся чомусь винувато.

— Я зараз, — прошепотів я, хоча й не знав, що далі робити.

— Не метушися, — Люся витерла з лоба піт і подивилася на мене співчутливо. — Може, то не це, вже відпустило.

Вона, мов нічого не трапилося, взялася далі витирати пилюку з телевізора. Але новий приступ болю знову змусив опуститися на стілець. Ми зрозуміли, що таки справді почалося. Я замовив таксі, Люся стала збирати речі, які будуть їй необхідні в пологовому будинку.

Всю дорогу вона гарячкового то тиснула, то гладила мою руку. Величезні, страшно величезні очі дивилися на мене, коли її забирали, — там, усередині. І тремтіла рука, хоч губи шептали якісь заспокійливі слова — не для себе, для мене.

— Ти тримайся, все буде добре, — це вже сказав я.

Я підводжуся, і, мов ошпарений, біжу до будинку, до дверей. Рвучко розчиняю, опиняюся в коридорі, далі в кімнаті, куди ми прийшли вчора. За столом сидить поважна стара жінка, її спокійний вигляд, здивова ний погляд, коли я вбігаю, не змінюються ніяк.

— Доброго ранку, — вітаюся я майже спокійно.

— Доброго ранку.

— А можна дізнатися…

— Як прізвище? — перебивае вона, певно, звикла до подібних запитань.

— Троян. Людмила Троян. Іванівна.

Дуже довго дивиться сива жінка в якийсь журнал і каже нарешті:

— Вітаю. У вас син.

35

— Це неможливо, — каже Люся. — До цього неможливо звикнути.

Ми йдемо вулицею, йдемо в нікуди, як ходив колись я сам, навіть не гуляємо, бо ці раптові приступи бажання кудись іти, ці зриви, що останні дні постійно трапляються з Люсею, навряд чи можливо назвати прогулянками.

— Заспокойся, будь ласка, не треба, — єдине, що можу сказати я.

Я доторкаюся до її руки. Люся відсмикує її рвучко, так, ніби я торкнувся розпеченою праскою.

— Розумієш, він кричав тоді, він жив, цілих два дні жив. Боже мій, як він мучився…

Я чув це вже не раз. Тепер чую мало не щодень. Якби я міг чимось розрадити. Але, чим розрадити, не знаю.

Ми підходимо до вітрини магазину готового одягу, стоїмо. Що сказати? Що я помічаю манекенів? Що в нас усе буде добре? Але я сам у цьому не певен. Єдина моя місія — утішати. Бо я розумію тепер — мої стосунки з Люсею, які зв'язувала майбутня дитина, розпадаються. Ми дуже мріяли про сина, ми одержали дитину-каліку, яка жила, ні, мучилася два дні, котру Люся, а потім і я вперше побачили мертвою.

Це було жахливе видовище. Маленький шматок тіла з обличчям — лише з якоюсь подобою носа, зрощені ноги і вивернуті руки. Довго я дивитися не міг. Люся безліч разів твердила, що вона винна, що то прокляті наркотики дали знати.

«А я? Хіба я не винен?» — подумалося тоді мені.

Подумалося ніби мимохіть, проти моєї волі. Ні, й не тоді, а коли ми вже вернулися додому, переступили поріг порожньої, наче б чужої домівки, яка лишалася чужою і в нашій присутності. Я тоді сів на диван, уже вкотре пожалкував, що не курю і спитав себе про вину.

Тепер я не можу пригадати, де була в той момент Люся, наче це справді так важливо. Я шкодую, що не курю і все ж курити не починаю.

Мене стримує усвідомлення шкідливості куріння? Тепер мене нічого не стримує, ми стоїмо біля вітрини, коло цих безглуздих манекенів, жалюгідної пародії на людей, і раптом я з жахом усвідомлюю, що ми добіса на них схожі. Я кажу про це Люсі.

— Що? — аж лякається вона, мовби прокидається від глибокого сну, і дивиться на мене все з тією ж печаттю власної відсутності на обличчі — мов і не вона поруч, так мені здається в ці хвилини.

— Ми схожі на манекенів, — кажу я.

— Швидше на двох бездомних собак, — сумно, але спокійно відповіла Люся.

— Тоді краще котів, — уточнюю.

Собаки завжди бездомніші. Може, тому, що міцніше, ніж коти, прив'язані до людей.

Біля нас став збиратися натовп, кілька чоловік і жінок заглядали з-за плечей, видивляючись на тих же манекенів, і ми пішли нарешті далі. Тут Люся раптом стала розповідати мені, як її пестили в дитинстві. Як ій купували безліч іграшок, але не ті, яких вона бажала. Бо мама вважала, що в доньки треба виховувати правильний естетичний смак. Одного разу Люся страшенно хотіла, щоб їй купили ведмедика з відірваним вухом. Мати накричала, а потім розповідала, яка Люся вперта. І не лише батькові, а й сусідці.

— Знаєш, як я мріяла того ведмедя вкрасти, — розповідала тепер Люся. — Прийдемо до магазину, мама відвернеться, а я вкраду. А якщо побачать, то буду втікати і сховаюся біля виходу під столом. Там стіл такий старий стояв. Отаке я собі фантазувала. Але коли ми прийшли у «Дитячий світ», того ведмедика хтось купив. І мені стало страшенно боляче, що хтось купив, хтось пожалів, комусь той ведмедик з одним вухом виявився потрібним. Відтепер я стала просити купити тільки ті іграшки, на яких знаходила подряпину або якийсь інший гандж. Мама, звісно, сердилася, і тато став сердитися. А я почала потихеньку калічити іграшки. І потім їх жаліти. Мама це помітила і повела до дитячого психіатра. Потім за мною у школі ходило прозвисько «Психована», бо там, у лікарні, мене поставили на облік, і коли я пішла до школи, то повідомили туди. Потім я… Знаєш, у нас був один хлопець, Мишко Нехода, здоровий такий, але дуже любив цукерки. Вічно жував, навіть забирав у інших. Деякі дівчата спеціально носили при собі, щоб відкупитися. Так я принесла кілька разів йому по цілій жмені, але попросила, щоб він віддубасив тих, хто мене обзивав найбільше. Мишко постарався, потім його, правда, на шкільній лінійці проробляли, але мене вже ніхто не обзивав. Ось так, Андрійку… Цікаво, чому я це розповідаю? Я не знав, що відповісти. Боявся говорити, бо Люся часом починала сердитися без причини.

— Я розповідаю, бо…

І тут Люсині плечі здригнулися від ридання. І я легенько торкнувся її плеча.

— Не бійся, — сказала вона крізь сльози. — Ходімо.

Ми пішли далі, я думав, навіщо Люся розповіла мені про дитинство? Раніше вона цього не згадувала. Я вже багато знав про неї — і про перше її кохання, і про інститут, в який ввіпхнула та ж мама. І про те, як Люся почала колотися. Як вона закохалася в мене. Вона ніби хотіла виговоритися, але неодмінно зводила все до прикрощів. Я розумів: їй так легше. Я картав себе, що нічим допомогти не можу, але й справді — чим я міг допомогти?

— Відведи мене, Андрійку, до психіатра, — попросила раптом Люся. — Щось у мені зламалося, я ж бачу. Чи ти боїшся?

— Якщо ти хочеш… Але я гадаю… Тобі просто треба відпочити… Хочеш, ми поїдемо кудись? Під час моєї відпустки…

Ми спинилися під щойно перецвілою липою. Люся зірвала листок і подивилася на мене. Потім поклала листок на долоню і довго розглядала його.

— Я хочу, щоб знову народився син, — тихо і хрипко сказала вона. — Але ж це неможливо. Щоб він був живий. Це теж неможливо.

— Чому неможливо? — слабо заперечив я. ~ У нас ще буде син. І дочка буде.

Люся нарешті здмухнула листка з долоні і простежила, як він, описавши півколо, упав на землю.

— Нічого в нас не буде, Андрійку, але… Можна тебе попросити про щось?

— Звичайно.

— Ми зараз прийдемо додому, і ти зіграєш закоханого. Так, ніби ти й справді любиш мене. Ніби ти справді хочеш, щоб у мене був син. Щоб у нас був син. Розумієш?

Я кивнув головою. Ми повернулася назад Я подумав: добре було б, аби виявилося, що Люся пожартувала. Або хтось раптом зустрівся знайомий і запросив у гості. Це ще краще. Адже у Люсі безліч знайомих і друзів. Але ми не зустріли нікого. До самісінького дому.

36

Я сидів у себе в кабінеті. За сусіднім столом Ірина, що перейшла працювати до нас після виходу на пенсію Альбіни Іванівни, в'язала (раніше вона з відразою говорила про в'язання) для майбутньої дитини шапочку. Ірина була вагітна, і в неї стало манією щось робити для тієї ще не народженої дитини, хоч Люба й застерігала, що це погана прикмета. Люба несподівано, після того, як Ірина вийшла заміж, примирилася з нею, і ставиться до Віталикової дружини якось так, наче старша сестра до молодшої, коли любить ту, — із зворушливою турботливістю, трохи зверхньою поблажливістю. А ось зі мною Люба майже не розмовляє. Навіть тепер, після того, як у мене помер щойно народжений син. А проте, чому це всі повинні мені співчувати?

Десь відразу після обіду, коли я вернувся зі свого блукання складом Георгієвої фірми, в мені стала рости тривога. Уже потім я пригадав, що тривога з'явилася ні з того, ні з сього, коли я підіймався сходами на другий поверх, де була комірчина начальника складу. Підійматися туди у мене не було ніякої потреби, але я підіймався, бо так минав час, та й такі підіймання крутими східцями слугували за своєрідну зарядку. І ось на півдорозі щось тривожно тенькнуло в грудях, з несподіванки спинився, глянув униз, голова раптом запаморочилася, та я встиг схопитися за поручні. Я вже не раз підіймався цією металевою драбиною, як швидше можна було назвати сходи, але подібного ніколи не траплялося. Я побіг сходами далі, перед дверима оступився, але коли вбіг до кімнатки, де сиділо кілька чоловік, зумів навіть покепкувати над своєю біганиною, над тим, що з доброго дива ледве не звалився. Але тривога вже жила в мені. Я розмовляв, але почував легеньку тінь страху, що десь таки чипіла за спиною. Вона росла дорогою до відділу і опинившись у своєму кабінеті, я відразу подзвонив Люсі, бо виникла думка, чи не трапилося чогось з нею.

— Є, є твоя ненаглядна, де ж їй іще бути? — сказав Комаров, який узяв трубку. Я спитав Люсю, як вона себе почуває. Голос її видався мені навіть веселішим, і тоді я зі сміхом розповів, як мало не звалився зі сходів.

— Будь обережний, — застерегла Люся. — А то мені сон такий снився…

— Який? — поцікавився я.

— Удома розповім. Ти вже йдеш на обід?

— Ні. Ще ж тільки дванадцята.

— А ми збираємося пити каву.

— Молодці. Чи не заварити й нам? — сказав я, косуючи в бік Ірини.

— Бач, я тобі подала хорошу ідею. Ну, бувай.

Ото і вся розмова. Потім я заварив каву, ми пили її втрьох, я кепкував зі щасливої сімейки, з їхніх почуттів, гасив щось схоже на заздрість і роздратування водночас, словом, усе було як звично. Усе було як звично, тобто таки заздрив цьому незвичайному щастю інтелектуального дурника й ледаря з не менш інтелектуальною повією, з якою, крім мене, очевидячки, спали безліч чоловіків. Я часом стримував себе, щоб не розповісти Віталику про все, правда, я бачив перед собою Іринине обличчя, благальні очі… Та не ці очі, ні, а щось суттєвіше стримувало мене.

«Ну нехай, дідько з вами!» — думав я в такі жахливі хвилини. Я розумію — не можу збагнути не лише цього кохання. Не збагну: кохає Ірина Віталика так, як він її, чи й взагалі кохає? Не збагну, що мені робити з Люсею, її зацикленістю на пережитому, на мертвому синові, на провині, якої, може, й не існувало. Виявилося, що позбавитися цього стану для неї навіть важче, ніж колись зійти з голки. Тоді несподівано допомогла вагітність, а чим допомогти зараз?..

Ми сиділи і розмовляли з нашою парочкою, потім я пройшовся до проектного відділу, щось мене туди тягло, навіть завів там доброго знайомого, Павла Адамчука, довготелесого насмішника, і часом заходив до нього. Павло травив анекдоти, політичні або про кохання, інших він не визнавав. Часом він міг несподівано перейти від анекдоту до розповіді про книжку, яку читав цілу ніч, а то ні з того, ні з сього почати розповідати, як марудно сваряться його сусіди. Від мене вимагалося серед цих оповідок та анекдотів вставляти слово-друге, коли Павло робив паузи, і, треба сказати, таким спілкуванням ми обоє були задоволені. Потім був обід, повернення у відділ, де я застав Віталика й Ірину в обіймах на підвіконнику. Прийшла Люба, комусь вичитувала по телефону за нерозпорядливість. Платон Григорович, наш начальник відділу, викликав мене до себе і спитав, чи Георгій Васильович поїде у відрядження. Я пообіцяв уточнити і подзвонив до Георгія. І раптом, коли поглянув на Любу, котра щось зосереджено писала, в мені не знати чого почала рости тривога.

Я встав і підійшов до вікна. Вікно трохи запотіло, Віталик й Ірина закохано надихали. Я протер скло і поглянув униз, з висоти четвертого поверху побачив там двох дівчат, здається, з бухгалтерії.

Я вернувся на своє місце. Та щось тривожне, віддалене, але в'їдливе, пульсувало в мені, жило глибоко, але билося об шкіру, об жили, вперто виривалося назовні. Я пригадав, як сиділа Люба, коли в мене народилося вперше це відчуття. Анічогісінько особливого у Любиній поставі не було. Тоді чому? Я проклав місток далі й стрепенувся — телефон… Перед тим Люба розмовляла по телефону, і я почув якусь фразу… Отже, тривога легенько тенькнула ще тоді, під час розмови. І тут я кинувся. «Драбина». Люба вимовила це слово. Він піднімався по драбині. Ні, не так. Але не станеш же питати, як вона сказала насправді. Я пов'язав… Стривай. Я пов'язав це з тим, що сам сьогодні підіймався по драбині, голова закрутилася і я… Я ледве не полетів додолу, але при чому тут Люба?..

Не знати чого я вихором кинувся до стола з телефоном. Здивовано підвела голову сама Люба. Одна цифра, друга, третя, далі диск вирвався з рук. Я знову набрав номер. Відгукнувся Комаров.

— Кудись зникла твоя Люся, — сказав Комаров.

— Як це зникла? — перепитав я.

— Ну, може, в магазин побігла, я скажу, хай передзвонить. Чи тобі в цю ж секунду горить?

— Йди к бісу, — сказав я.

Я поклав трубку і встиг подумати, що тривога моя смішна. Люся, навпаки, турбувалася про мене, бо їй приснився якийсь там поганий сон. Поганий сон про щось. Увечері запитаю, і разом посміємося. Щоправда, я таки сьогодні справді міг звалитися з тієї драбини.

37

Я, здається, розповів це геть усім. Під час похорону і після нього. Про те, як я прийшов додому і не застав Люсі. То було уже ввечері. Я вирішив подзвонити до її подруг, і став спускатися вниз до телефону.

Уже при виході з будинку я й зустрів сусідку, яка якось дивно, начеб застиглим поглядом окинула мене. Я минув її, подзвонив, але Люсі не було ні в Тамари, ні в Тані. Тоді я зателефонував додому, до її батьків.

— Господи, Андрію, ти й досі нічого не знаєш? — сказала її мама і забилася в риданнях.

Так я дізнався. Я потім довго стояв під нашим балконом. З вікон падало світло, і я бачив темну пляму на тротуарі. То була Люсина кров. Прийшовши додому, вона викинулася з балкона.

Потім, я знайду шматок паперу з написом «Андрійку, я не…». Усього-на-всього зіжмаканий шматок паперу.

Чому я не поїхав додому, коли в мені стала рости тривога? Я заспокоював себе, а треба було їхати. Я зупинив би її. Я казав про це, коли її ховали, тепер заспокоювали вже мене. Знайомі й незнайомі люди, хтось казав: «ти ж чоловік, тримайся», а я все розповідав. Потім ураз ніби заціпило, вже там, на кладовищі, коли я глянув на прозору хустину, що накривала побите Люсине обличчя.

«Андрійку, я не…»

Що вона хотіла сказати? Вона чекала мене, здогадуюся я, але вже нікому про це не кажу. Я стояв і дивився, хоч нічого, майже нічого далі не пам'ятаю. Тупе заціпеніння, що обхопило там, на кладовищі, не відпускало ні по дорозі назад, ні в кафе, де були поминки. Я відповідав на чиїсь запитання, щось робив, мені співчували, потім відвезли додому. Я зрозумів тільки, що лишився сам у порожній квартирі, хоч поруч були батьки, які приїхали на похорон.

Фраза «Вона чекала мене» била по голові, і я вимовив її вголос.

— Коли чекала, Андрійку? — перепитала мама. — Господи, вибач. Звісно ж, тоді. Але хіба ти міг знати?..

Я встав і підійшов до вікна. Довго шукав чогось поглядом на протилежному боці вулиці. Зрештою збагнув — шукаю того освітленого вікна, яке було перед моєю колишньою квартирою. Я оглянувся, але мами в кімнаті не побачив. Вони з батьком про щось тихо говорили на кухні. Мені раптом трохи полегшало. Але не надовго. Я подумав про те, про що весь день боявся думати — я й не міг тоді приїхати до Люсі, не міг її спинити, я боявся їхати. Боявся. Тепер я теж боюся. Боюся жити далі, сам. І ніхто не винен у цьому, крім чоловіка на ім'я Андрій Троян.

Я одвернувся од вікна, за яким темінь закрила чужу вулицю, й пішов на кухню. Мати мила тарілки, батько сидів за столом.

— Пом'янемо Люсю, — сказав я.

Мама поглянула на мене злякано і вивчаюче.

— Зі мною нічого не трапиться, — заспокоїв.

— Уже нічогісінько.

— Ми тут говорили Андрійку, — сказала мама, — що, може, б тобі вернутися в Ясенівку? Інженери і в нас потрібні.

«Ось він вихід, — подумав я. — Більше нічого й не треба».

ЧАСТИНА П'ЯТА АНДРІЙ ТРОЯН. FINALE

38

Знову весна. Улітку буде два роки, як я живу в батьківському домі. Працюю на маленькому комбікормовому заводі інженером відділу виробництва й маркетингу.

Нас у відділі троє — начальник, Архип Степанович, якому два роки до пенсії, я і молоденька студентка-заочниця Ніна. Я вже знаю, що Архип Степанович збирається через два роки рекомендувати мене на своє місце. Життя триває. Я навіть думаю, чи не одружитися знову. Спершу я подумав про Ніну, але виявилося, що в неї є наречений — симпатичний шофер з нашого ж заводу. Тоді я звернув увагу на Стефу Крипанюкову, як у нас на неї кажуть. Вона вдова, чоловік два роки тому загинув у автокатастрофі. Має гарний власний будинок, син закінчує школу. Щоправда, вона старша на сім чи вісім років. Але це не так важливо. Кажуть, чоловік любив випити, а п'яний піднімав на дружину руку. Я не п'ю і жінок не б'ю. Узимку я допоміг Стефі виписати комбікорму для свині. Вона мені подякувала і запросила зайти. Я зайшов, ми посиділи гарно вдвох, я випив усього дві маленькі чарочки горілки й рішуче відмовився від третьої. Стефі це сподобалося. Я погладив її руку. Вона не забрала цю руку, тільки поглянула на мене сумно. У погляді бринів добре знайомий мені відчай самоти. Я став ніби ненароком ходити її вулицею. Ми перемовлялися, я охоче спинявся біля Стефи, яка поралася на невеличкому городці, і балакав про погоду, Стефа скаржилася на сина, який весь день гасає на мотоциклі, не хоче робити уроків і зовсім не думає, щоб вступити якщо не до інституту, то хоч до технікуму. Я співчував, розповідав заводські новини, Стефа свої — вона працювала вагарем на залізничній станції.

У черговий мій прихід Стефа вже скопувала город, я взявся допомагати. Ми працювали дотемна, скопали майже увесь, стомлені сиділи потім у затишній кімнаті й пили чай. Я ніби ненароком пригорнув господиню. Вона легко піддалася, я поцілував її біля вуха, вийшло трохи незручно.

«Не треба, Славик скоро повернеться», — прошептала Стефа. Я не став наполягати. Нічого особливо я до Стефи не почував. Але я знав напевне — незабаром настане день, коли не буде так вже важливо, чи скоро повернеться Славик. Або ми зустрінемося, коли він тільки-тільки поїде кудись. Це невідворотно, якщо я хочу бути господарем в цьому домі. А я таки хочу. Бо нестерпно ловити на собі співчутливі мамині погляди й підбадьорюючі батькові. І що б не казав, приємно, коли на тебе дивляться із захопленням, а деякі твої слова сприймають, зазираючи тобі в рот. Для Стефи я інженер (мій чоловік інженер!), істота трохи вища (а може, й не трохи), ніж вона сама. Я не п'ю і не битиму її. За все це я не поратимусь біля свиней і ще не робитиму деякі, малоприемні речі. А втім, робитиму. Я навмисне хочу спримітизувати своє теперішнє існування — і це мені таки вдається. Це виявилося не страшно, не складно, наче всі попередні роки я тільки й робив, що готувався до цього простого життя і турбот про хліб насущний.

— «Отже, — думаю я, вертаючись від Стефанії, — самотності не буде. Дітей, очевидно, теж. Іринку я не забуду. А які очі в Іринки? Сірі. Світло-сірі, я ще пам'ятаю». ТИ був… — чи то питає, чи стверджує мама, коли я приходжу додому.

— Був і буду, — сміюся я. — Усе, мамо, йде добре, — і весело цілую її в щоку, із задоволенням відзначаю, що мама буде здивована, навіть заінтригована, коли я повідомлю, що одружуюся зі Стефою. Я роздягаюся, лягаю на диван. По телевізору йде якийсь фільм. Мої руки й ноги починають солодко нити, а повіки ледь-ледь, але неспинно злипатись.

— Од Мишка прийшов лист, — каже мама, заглядаючи в кімнату.

Я читаю листа від брата. Він обіцяє цю відпустку провести в Ясенівці. Приходить батько, ділиться враженнями од програми новин. На якійсь фразі я засинаю. Здається, на фразі про катастрофу. Циклон чи тайфун, десь там, далеко, а я так стомився, копаючи у Стефи город. Чудово бути стомленим.

39

Весна салютує цвітінням, я приношу Ніні гілку вишневого цвіту, і хоч вона картає мене за «знівечену красу», я бачу, що їй це приємно. Хвилину-другу вона вдихає пахощі цвіту, я милуюся нею. Та варто мені сісти за стіл, як я згадую — сьогодні я маю прийти до іншої жінки.

Прийти до Стефанії.

Я маю їй сказати, що я без неї не уявляю життя.

Кілька десятків разів дорогою на роботу я проводив своєрідну репетицію. Мої слова були такі, що я ніби освідчувався, ніби й не освідчувався. Я боявся вимовити слово «любов», бо й любові не було. Хоч трісни, хоч плач. Я просто звик до Стефанії.

«Звикав, — думаю я тепер, — звикав… Та це ж вихід. Чим більше я звикатиму, тим більше… А що — тим більше? Відвикатиму? Тоді треба сказати — болючіше. Я вже планую відвикати?»

Думка мене вражає. Я підвожуся.

— Де Архип Степанович? — питаю дерев'яним голосом.

— Поїхав у райцентр. Він казав… ви маєте займатися…

Я не слухаю Ніну. Мені байдуже, чим я маю займатися. Виходжу надвір. Подвір'я вже висохло. Біля контори цвітуть вишні, незабаром зацвітуть яблуні. І цього, й наступного року. Так буде завжди. Цілих тридцять літ я ще приходитиму і бачитиму цей цвіт. А може, й інших дерев, може, я посаджу ті, інші дерева — нові яблуні й нові вишні на місці старих. Я йду подвір'ям, вітаюся до миловидної жіночки-бухгалтера, до майстра з нашого єдиного цеху. Він теж питав про Архипа Степановича. Усім потрібен Архип Степанович. Нікому не потрібен я. Може, потім буду потрібен, коли обійму посаду начальника відділу. Стану Архипом Степановичем. Мої думки звертають на інше. Наш заводик маленький. Заводик розшириться. Розширюся і я? Мої мрії вдаряються об стелю і падають. Іти мені нікуди. Я вертаюся До відділу. Ніни немає, мабуть, побігла до свого Павлика. Беру гілку, поставлену вже в пляшку і нюхаю. Ледве стримуюся, щоб не викинути цю, не знати, для чого, зламану гілку.

Вертається Ніна. Навіщось пояснює, Де вона була. Я перевіряю якісь папери. Усе в ажурі. Приходять замовники на комбікорм, я підписую папір. Читаю якийсь журнал без початку і кінця. Поради умільцям. Роздивляюся фотографію — група дівчат і хлопців на фоні сільського пейзажу. Незабаром обід. Імітація діяльності. Імітація життя. Хоч би вернувся Архип Степанович. Іду в бухгалтерію. Струнка жіночка Марина щебече зі мною. Вона розлучена, пригадую я. Море розлучених жінок. Але, здається, у неї роман з нашим головним інженером. Відбити чи що? Я стаю схожим на ловеласа? Запросити на обід? Куди? У нашому селищі всі обідають удома.

Прямую обідати і я. По дорозі розкланююся з кількома земляками. Хто я для них — просто односельчанин, невдаха, чи їм взагалі байдуже, хто я? Доплентуюся додому, мама ставить на стіл смачний пахучий борщ, батько пляшку пива, яку купив, напевне, у своєї куми Поліни в пристанційному буфеті. Ми випиваємо по склянці пива, з'їдаємо по тарілці борщу, по тарілці смаженої картоплі, запиваємо — я кисляком, батько пивом. Я ще полежу на дивані, прочитаю газету, допоможу мамі налити в балію води, перемовлюся кількома словами й піду на роботу. По дорозі мене перейме Стефанія, яка теж іде з обіду. Вона позирає на мене великими докірливими очима. Я обіцяю, що прийду, — від цього нікуди не дінешся. До того ж, Славик поїхав на змагання з мотокросу.

«Я міг би сказати тоді, — думаю я і затинаюся. — Що ж, власне, сказати…»

Стефа і далі дивиться на мене ясним, чистим поглядом. Мені раптом здається, що вона просить не обдурювати. Але я ж і не збирався цього робити… Швидше всього я обдурюю сам себе..: Крім того, крім того, я гадав, що в нас обопільна згода.

«Хіба не так?» — питаю я поглядом.

— Мені пора, — каже Стефа. — Ти сьогодні увечері зайнятий?

— Чому ти так вирішила?

— Мені здалося, що… Вибач, любий.

«Ось, уже й любий», — думаю я чи то з радістю, чи зі зловтіхою.

— Я ж тобі казав, що прийду, — вимовляю трохи роздратовано.

— Тоді — до зустрічі?

— До зустрічі.

Я довго дивлюся Стефі вслід. Хочу, щоб вона оглянулася, але вона не оглядається. Нехай. Дарма. Сьогодні ввечері я все одно пеститиму її пишні форми.

40

— До вас дзвонили, — стрічає мене Ніна. — З міста. З Лучеська.

— Хто? — мало не кричу я.

— Вона назвалася?

— Ні. Хоча…

— Не Магда?

— Ні.

І раптом я ледве не падаю, так несподівано підкошуються ноги. Катя… Це мусила дзвонити Катя. Тільки Катя.

— Вона щось веліла передати?

— Ні. Сказала — ще подзвонить.

Я сідаю за стіл, і до голови вже нічого не лізе. Анічогісінько. Крім єдиної думки — це мусить дзвонити лише Катя. Інакше життя не має сенсу. Я мушу бути їй потрібним, вона мусить відчути, що вона потрібна мені. Дізнатися, звідки завгодно, від тієї ж Лариси, кого там ще…

І тут я відчув гранично чітко — я божеволію. Ось-ось, через півгодини, навіть менше, якщо тільки Катя не зателефонує. Намагаюся читати, але вбити таким чином час не вдається, я не розумію змісту, нічого не розумію.

Ніна здивовано і трохи злякано дивиться на мене. Нехай. Тільки час капає так повільно, мов уже весь витік. Минула ціла вічність, поки озвався телефон. Я схопив трубку. Питали Архипа Степановича. Насилу стримався, щоб не кинути трубку.

Міжміський дзвінок пролунав аж через дві години, коли я вже подумав, що Ніна, либонь, помилилася. Викликав справді Лучеськ.

— Привіт, братику, — сказала трубка.

— Хто це?

— Уже забув? Лариса.

— Лариса…

— Так. Як у тебе справи?

— Нормально.

— Ну й прекрасно. Я тебе насилу розшукала.

— Вельми вдячний.

— Їж на здоров'я. Я дзвоню за дорученням Георгія.

«От і все, — подумав я. — Ілюзії вмерли, а я живий. Що там ще треба цьому зануді?»

— Ти мене чуєш? — питала тим часом Лариса.

— Чую. Що там я заборгував твоєму Георгію?

— Заборгував? Він, навпаки, велів тобі подякувати. Той хлопець, що на твоєму місці, знайшов у столі якесь там креслення і показав Георгію. І Георгій тепер каже, що ти геній і якби повернувся, то міг би стати провідним конструктором їхньої фірми.

— Жартуєш?

— Які в біса жарти? Твоє креслення дало якийсь там такий ефект, що Георгій на сьомому небі. Просив приїхати, щоб оформити винахід. Приїдеш? Отримаєш премію.

— Подумаю.

— Думай, та добре. Я теж скучила трохи за тобою, братику, — засміялася Лариса. — Не забув? Для Георгія я й досі твоя сестра.

— Може, й приїду, — непевно пообіцяв я і раптом випалив те, що давно, із самого початку розмови, свербіло на язику: — Як там Катя?

— Катя? — здивувалася Лариса. — А чому ти за неї питаєш? Ви що, знайомі?

— Хіба ти забула? У тебе ж і познайомилися.

— Тепер згадала, — чомусь зітхнула Лариса. — Катя заміж вийшла.

— Заміж?

Щось опустилося у мені, і я зрозумів, що це я сам сповзаю зі стільця.

— Так, заміж. А що ж, далі було чекати з моря погоди?

— То чого так сумно кажеш? — спромігся спитати я.

— Бо коли старі діви виходять заміж, то їм чогось майже завжди така ж сволота трапляється, як і Каті. До кожного стовпа ревнує, а сам… Е, та що я завела таке, братику? Мій Гошка… Ну, приїжджай…

— А Катя… Ти часто бачиш Катю?

— Господи, далась тобі та Катя. Учора тільки прибігала. Із синяком під оком. Уранці додому рушила і вся тремтить. Та чого я тобі розповідаю? Такі, як ти, не кращі від того вурдалака.

— Спасибі, — не зміг проковтнути я образу.

— Їж на здоров'я. І не ображайся. Приїжджай, побалакаємо. Ну, бувай!..

— Бувай.

Я поклав трубку. Доля забрала у мене останній шанс. Звинувачувати немає кого.

Я сидів довго без жодної думки, втупившись у папери перед собою. Аж поки не пригадав, що, власне, Лариса дзвонила не для того, щоб повідомити про Катю. Винахід… Який ще винахід? Чортзна-що… Поступово приходячи до тями, я проклав місток у минуле — і пам'ять висвітлила білий аркуш ватману, що лежав у шухляді мого колишнього столу. Жодного разу я не згадав про нього. Жодного. Не було нагоди, не було потреби, біса, дідька, я забув, з якого приводу, як і чого я проводив на ньому квапливі лінії, прикладав рейсшину, озирався, ніби злодій, боявся, що ось-ось хтось загляне до кабінету і все переб'є, хоч Ірина, Віталик і навіть Люба давно вже пішли додому.

— Вам погано, Андрію Платоновичу? — почув я голос Ніни.

— Чому ти так вирішила? — здивовано спитав я, хоч хвилин п'ять тому мені справді було досить зле.

— Ви дуже бліді. Серце схопило?

— Ні. Та ж ні, Ніночко, — мало не кричав я. — Розумієш?..

Я встав і пішов до дверей. Але перед тим, як вийти, зрозумів, що маю щось пояснити.

— Розумієш, Ніночко?.. Ця жінка… Ця жінка мені повідомила…

Але пояснити, що щастя і горе прийшли до мене водночас, я не зміг. Я просто вийшов. Так само цвіли вишні коло нашої контори, пишно названої заводоуправлінням. Усе було так само. Але й не так. Головне — я не знав, що ж мені робити. Дедалі сильніше стискав горло спазм.

Я підійшов до гурту чоловіків. Високий кремезняк у сірій куфайці, слюсар зі складу готової продукції, розказував анекдот, і я поспішно відійшов, наче справді не мав права послухати, що там він безжурно говорить. Невже не мав?

Я поминув прохідну, кілька автомашин під ворітьми, і пішов кудись вулицею далі.

Катя… Але чи втрата, остаточна втрата примареної Каті мені болить? Чи просто болить душа? Біль цей має назву, думається мені, але як його назвати, я ніяк не збагну.

41

Минув майже місяць, поки я потрапив до Лучеська. Приїхав удень, була це субота, і подзвонив до Лариси. Вона зраділа, запросила до себе. Ми сиділи з нею в тій же затишній квартирі, і вона пожалкувала, що її мама поїхала до подруги аж на інший кінець міста, бо ж мама, виявляється, часто мене згадувала.

— Згадувала? За що? — щиро здивувався я.

— Просто так, — засміялася Лариса. — Чимось ти припав їй до душі.

— Вона постаріла? — не зовсім до ладу спитав я, бо мусив щось спитати.

— Як і я, — зітхнула, як видно, теж щиро Лариса. Я, звісно, мусив запевнити, що вона нітрохи не постаріла.

І хоч Лариса погрозила пальцем на мої, цього разу нещирі слова, було видно, що їй вони приємні.

Потім я розповідав про своє життя, гасив гіркоту гумором, сказав, що незабаром одружуся.

Так ми посиділи, побалакали, я ніби ненароком спитав про Катю.

— Усе забути не можеш? — знов погрозила пальцем Лариса.

— Не можу, — признався я.

— То чому ти тоді… колись…

Лариса не договорила, та я знав, що вона мала на увазі. Вона сказала, що Каті давно не бачила, але із розповіді іншої Катиної подруги знає, що у тої все так само, що Катя дуже осунулася і стала ще замкненішою.

— Де вона живе? — напрямки опитав я.

Навіщо тобі? — здивувалася Лариса і перевела розмову на інше. Ми посиділи ще трохи. Лариса сказала, що вони з Георгієм ось-ось мають подати заяву до загсу. Я привітав і сказав, що хочу навідатися до товариша. Лариса взяла з мене слово, що я вернуся і дочекаюся Серафими Михайлівни, що взагалі в них заночую, а завтра обов'язково навідаюся до Георгія, або підемо ДО нього ще сьогодні. Я пообіцяв ШВИДКО вернутися та знав, що навряд чи зроблю це.

Я простував знайомими вулицями. Лучеськ майже не змінився, з'явилися нові вивіски та ще більше облупилися старі будинки. Лише головну вулицю взялися реконструювати. Уже відцвіли сади і парки, скрізь буяла зелень, та я не хотів ні радіти, ні якось по-іншому реагувати на цей пишний переддень літа.

«На вокзал», — наказав я собі, та вже за сотню метрів спинився.

Щось муляло мені. І я знав, що то таке. Катя. Я мусив їі побачити, я, власне, й приїхав сюди, щоб її побачити. Я постояв серед тротуару, тоді пішов, знехотя переставляючи ноги, далі. Вернувся. Знову рушив.

«На вокзал, на вокзал, до дідька в зуби, в Ясенівку, до Стефанії, до її свиней, вона теж людина, вона самотня», — твердив я.

«Але ж Катя, — заперечив самому собі. — Чого ж я їхав?»

«Хто зна. Ти не маєш права на Катю. Надто — зараз. Чи ти хочеш, щоб вона теж стала свідком ще однієї твоєї поразки?»

Ці слова мене переконали — і я поїхав на вокзал. Уже в тролейбусі я помітив, що їду, наче в тумані. Мовби тролейбус пливе серед туману, а той туманисько проникає у двері, вікна, всі щілини. Так я добрався до вокзалу і взяв квиток на дизель-поїзд. Я сів у залі чекання — до поїзда було ще цілих півтори години. Люди продовжували рухатися наче в тумані, вони, мов навмисне, все ходили й ходили повз мене і, підкоряючись якомусь їхньому ритмові, я встав і пішов до виходу. Якесь слово крутилося у мене в розпаленій голові. Вже вийшовши на привокзальну площу, я зрозумів, що те слово — «телефон» і що телефонна будка зовсім поруч. Поволі, майже не своїми ногами, я пішов до неї.

Тремтячими руками набрав номер, якого, виявляється, так і не забув, і дізнався теперішню Катину адресу. І ось я стою біля її дому і чекаю її саму, хоч і не певен, що зможу впізнати. Мені б побачити її, лише побачити, тверджу собі.

Мимо проходять люди, у них свої справи, все темнішає і темнішає. Чому я вирішив, що Катя має повертатися? Може, вона давно вдома? І тут мене пронизала ще одна думка, що кинула в холодний піт. А що коли її саме в цю хвилину б'ють, убивають, б'є її чоловік — садист? Уже не тямлячи себе, я кинувся до будинку. Тридцять четверта квартира виявилася аж на дев'ятому поверсі. Дорогою сходинками я ледве не збив якогось розхристаного хлопчака, вже на півдорозі помітив, що в цьому будинку є ліфт і він працює, але не спинився.

І ось я стою під дверима, чую голоси за ними, і вже геть не тямлячи себе, натискаю на кнопку дзвінка.

Відчинила Катя. Вона і справді виглядала дуже змарнілою. Спершу я швидше здогадався, ніж упізнав її. Що ж я кажу? Що я кажу?.. Я так прикипів до її обличчя, до змарнілого її обличчя. І раптом відчув, як зникає туман з-перед очей.

— Ви до кого, пробачте?.. — спитала тим часом Катя.

— До… Пробачте… Ви самі?

Тут я з жахом помітив, як за Катиною спиною виросла кремезна чоловіча фігура.

— Ха! — гаркнув Катин чоловік. — Я все чув. Нарешті я спіймав на гарячому голубочків.

Я ще встиг подумати — він має не потворне, а доволі привабливе кругловиде лице. Це було останнє, що я подумав. Бо Катин чоловік відкинув її з порога і схопив мене за барки. Наступної миті він трусонув мене, мов суху грушу. Це він зробив лівою рукою, а правою затопив у мою ліву щоку. Я відчув у роті солоний присмак, почув, як хруснув зуб.

— Саню, — закричала Катя. — Я зовсім не знаю цього чоловіка…

— Не знаєш? — ревнув Саня. — Зараз ми довідаємося…

Я не опирався. Не тому, що так уже перелякався його, та після Катиних слів мені зробилося абсолютно байдужісінько, що він зі мною зробить. Він спустив мене сходами. Дорогою я боляче вдарився об стіну. Хтозна, що він зробив би зі мною, якби на сьомому поверсі назустріч нам не трапилася стара жінка з відром, наповненим сміттям. Вона перелякано закричала, і, мабуть, отямившись від цього крику, Катин чоловік спинився, і далі я побрів сам. Перед ліфтом на п'ятому поверсі я нарешті виплюнув вибитого зуба. Гула голова, боліли ясна. Але це було ще не головне. Головне — я зрозумів, що тепер справді все. Остаточно. Без жодних шансів. Я дочекався ліфта і спустився вниз.

Внизу від мене сахнулася якась дівчина. Я вийшов надвір. Повітря було вже по-літньому теплим.

— Ось і все, — сказав я уголос.

Сказав укотре. Я йшов подвір'ям. Ще двоє перехожих злякано оглянули мене.

«Байдуже», — подумав я.

Справді байдуже. Десь переночую. Якось проживу.

Біля виходу на вулицю я спинився. І тут до мене прийшла несподівано думка. Я весь час боявся свідків своїх поразок. Треба було цього побоїща, щоб зрозуміти — найголовнішим свідком був я сам.

Утім, кожен з нас свідок своїх перемог і поразок, тільки я забув про це чи не хотів пам'ятати.

Я стрепенувся. До мене підходила Катя. Спершу я подумав, що мені ввижається, але вона таки стояла поруч. В розірваному платті, теж, очевидячки, побита, як і я, і важко дихала.

— Ви… Жи… вий?

— Як бачите, — спробував я посміхнутися.

Катя спинилася. Стояла і дивилася на мене. Пригадувала і не могла пригадати.

— Я десь вас бачила, — сказала вона.

— У Лариси, — нагадав я. — Вона хворіла, я прийшов провідати. Ви були там…

— Не пригадую, — похитала Катя головою.

Вона повернулася й пішла назад. Стомленою, шаркаючою ходою.

— Куди… куди ж ви? — гукнув я.

Я наздогнав Катю і схопив її за руку. Я не міг її відпустити.

— Не треба, прошу вас, — сказала Катя з такою мукою, що я мимоволі розтулив пальці.

Вона пошаркала далі — зсутулена, як і я, побита, а я не мав сили ворухнутися, щоб її наздогнати. Щось наче стояло за цією жінкою таке, що я не смів їй заперечити.

За кілька кроків вона спинилася. Оглянулася. Щось сказала.

— …ільше не битиме… — розібрав я, — він плаче… після… та… кого…

Вона стала віддалятися. Я теж побрів. На вулицю. Наче сліпий, став переходити її.

Гальма різко вискнули поруч. Почулася лайка водія. Він вискочив з машини, щось кричав, та, либонь, побачивши моє лице, раптово замовк.

І тут я почув, що хтось ще біжить до нас, кроки шаркали зовсім поруч. Я озирнувся і побачив Катю.

— Ви… живі? — видихнула Катя, зупинившись. Я знову схопив И за руку, бо інакше вона впала б — така була нажахана, із перекошеним обличчям, безсила після цієі несподіваної гонитви. Здивовано дивився на нас обох — побитих, зляканих — водій. Сигналили машини, які спинилися довгою вервечкою за тією, що ледве не збила мене. Тепер я помітив, що то була машина з великою блакитною цистерною замість кузова. У такій перевозять живу рибу або просто воду.

Тут я перевів погляд на Катю і знову зустрівся з її великими світло-сірими очима, які тривожно і трохи збентежено озирали мене.

42

Стояло бабине літо, коли ми з Катею приїхали вперше до Ясенівки. Дивна річ, ми йшли вулицями селища, і мені було байдужісінько, що про мене подумають. Коли я вперше приїхав з Магдою, я пишався, що привіз дуже вродливу дружину. Щось схоже було, як ішов з Люсею, — бач, хоч і розлучився, але й швидко одружився, і аж ніяк не на гіршій, та ще й небавом сина чи дочку знову матиму.

Тепер я просто йшов поряд з Катею і мені було добре й затишно. Маму й батька я попередив, і як вони зустрінуть Катю — лише це мене трохи тривожило.

Та все вийшло якнайліпше. Хоч мама й дивилася спершу дещо насторожено, але я помітив, що Катя їй сподобалася. Ми пообідали, а потім вийшли в сад. Під ногами вже шелестіло листя. Я бачив, як жадібно Катя вбирає все довкола, і це мені було теж приємно.

Ми пройшли вглиб саду. Я свідомо прийшов сюди. Тут лежав великий чорний камінь. Не знаю чому, але мені раптом захотілося на ньому посидіти. Я сів на камінь і аж тоді згадав, що точно так я любив на ньому сидіти в дитинстві. Тільки тепер поруч сіла Катя. Ми довго сиділи й мовчали, вслухаючись у тишу осіннього саду.

— Про що ти думаєш? — першим порушив мовчанку я.

— Знаєш, я чомусь згадала одну народну прикмету, — відповіла Катя.

— Ну, і яку ж? — заохотив я.

— Кажуть, щоб узнати якою буде зима, треба простежити, як падає листя на землю.

— І як же воно падає?

— Я ще не бачила, як падає в цьому саду. Але моя покійна бабуся казала, що коли листок впаде рівно, щільно прикриє землю, то зима буде холодною, зате літо врожайним. Коли ж впаде краями, загорнутими догори, то такий листок не зігріє землю, кропитимуть і дощі, і мокрі сніги. Давай простежимо, як падатиме листя?

— Давай, — легко згодився я.

І ми стали чекати першого листка, який упаде поруч. Чекати нам довелося довго, бо цей недільний день був тихим, і листя насолоджувалось хоч і не щедрим на тепло, але лагідним осіннім сонцем, можливо, востаннє вбираючи його разом із соками землі.

Сидячи на камені, я подумав, як мало треба Каті… Як мало треба іноді жінкам взагалі, аби бути щасливими.

От тільки я… ні, я намагався…, дідько візьми, намагався, мало не крикнути хочеться, але я мовчу. Краще все-таки думати про щось інше. Наприклад… Наприклад, про цей самий камінь. Я подумав, що вже давно не навідувався до цього каменя, дуже давно не сидів на ньому, не приводив до нього ні Магду, ні Люсю, хоч навряд чи це допомогло б.

Згадка про Люсю змусила стиснутися серце. Я не кохав, але і я був, був таки винен в її смерті.

До каменя востаннє я приходив, здається, після випускного. Про що я тоді думав? Про своє знамените майбутнє? Ні, не пригадую.

Зате я пригадав, як колись сидів на камені й спостерігав, як б'ються два моїх ровесники. Точніше, один б'є іншого. Сильніший, Вадик Русаков, бив Павика Мотузяного. Так ми його називали — Павик, бо він картавив. Звісно, звали його Павликом, Павлусем, як казала його мама. Дубасив люто спершу руками, а потім і ногами. Вони звідти мене не бачили, а я бачив і дивився, мов заворожений.

Чи міг я заступитися за Павлика? Я боявся. Боявся сильних Вадикових кулаків. До того ж, знав, що Павлик справді винен, бо обмовив Вадика перед його дівчиною. Але ж бив Вадик люто, по-звірячому, і Павлик довго після тих побоїв не міг підвестися.

Чому я згадав цей епізод? Є багато питань, на які я не здатен відповісти. Просто треба було про щось думати?

— Тобі холодно? — спитала раптом Катя.

— Ні. Чому ти про це запитала?

— Бо ти почав дрижати.

— А я й не помітив.

— То мені здалося?

— Тобі здалося.

Ми знову замовчали. Катя притулилася до мене.

— А тобі не холодно сидіти на камені? — спитав я.

— Ні, — сказала Катя. — Тільки, мабуть, сьогодні жоден листок не впаде.

— То ходімо назад?

— Ходімо.

Ми поволі підвелися і пішли до хати. Вийшовши з-за сараю, я побачив маму. Вона стояла і дивилася на нас.

— Он листок падає, — прошептала Катя. — Таки падає…

Перед ними справді, тепер помітив і я, поволі, витанцьовуючи танець з одному йому відомою назвою, падав додолу великий яблуневий листок.

І тут я поспішно простяг руку і спіймав листка.

— Ну от, — сказала незадоволено Катя. — Ти все зіпсував. Ми так і не довідаємося, якою ж буде зима.

— Доживемо — довідаємось, — посміхнувся я.

Насправді ж я злякався, що Катя неспроста хотіла, аби листок неодмінно впав на землю. Очевидно, вона щось загадала. Господи, як я боюся втратити її…

Ми підходили вже до мами. Зненацька я подумав, що ми отак могли підходити давно. Якби тільки… якби тільки зустрілися. Ця думка мене здивувала. Я спинився. Забракло чомусь повітря. Невже знову серце дає знати?

Катя тим часом наближалася до мами, і ось вони вже стали поруч. А я все не міг зрушити з місця.

43

Я помітив, що моя рука затисла листок і розтулив пальці. Листок лежав на долоні зім'ятий, начеб якийсь зіщулений. Другою рукою я взявся його розгладжувати. Я не знав, навіщо це роблю, але знав — навіщось це мені потрібно зробити, саме тепер, зараз, Цієї хвилини, цієї миті.

От тільки серце як стисло, так і не хоче відпускати.

Але це не головне, не головне це, от в чому річ… Головне — я стою сам посеред саду. Мама вийшла назустріч. А Каті… Каті насправді в саду немає. І на камені вона не сиділа — от яка біда. Десь там, у місті, моя Катя. Тільки шепіт її зостався зі мною: «Я мушу, мушу вернутися… він без мене загине».

«А я?» — хотів сказати я, але не сказав.

«Чому ж ви раніше не прийшли?»

Тепер уже не пригадую, чи вимовила Катя ці слова. Чи я запитав самого себе.

Дивна ця річ — не мати сили прийти, коли любиш, хоч перед тим… перед тим… а перед тим наче й не було нічого… найвродливішої дівчини курсу… інституту… амбіцій… нічогісінько…

Я стою посеред саду. Посеред нашого саду, поруч з великим чорним каменем.

— Що з тобою, Андрійку? — питає мама.

Я хочу відповісти і не можу, бо серце тисне ще дужче. Залізними обценьками хтось стис моє серце і ніяк не відпустить.

— Що з тобою, Андрійку? — мамин крик долинає десь здалеку, наче крізь час, наче не з цього погідного осіннього дня, а нібито десь аж з дитинства.

— «Тільки от чи моє це дитинство? — зринає зненацька думка. — Чи моє?..»

РS до епілогу

«У результаті проведеного розслідування мною, старшим слідчим районної прокуратури Верещуком В. М., встановлено за фактом смерті гр. Трояна Андрія Платоновича, що напередодні своєї смерті гр. Троян А. П. повернувся з районної лікарні, де протягом 35 днів проходив лікування з приводу інфаркту міокарда. 16. 11. ц. р. він був виписаний з лікарні як такий, що повністю пройшов курс лікування. За свідченням лікуючого лікаря Антипенка Н. К., хворий почував себе добре. Йому лише був рекомендований курс санаторного оздоровлення.

За іншим свідченням, рідних гр. Трояна А. П., він перебував того дня в доброму настрої, казав, що повністю вилікувався. Правда, вночі мати Трояна А. П. застала його, як він сидів на кухні. На її запитання, чи йому не погано, Троян А. П. відповів, що ні, він просто вийшов випити води.

Уранці, вставши, Троян А. П. пішов у сад. Будь-яких підстав твердити, що він мав би там зустрітися з кимось, нема. Зате є всі підстави стверджувати, що можливі дві версії:

Перша. Троян вирішив ще в лікарні або вночі покінчити життя самогубством і тому підняв камінь, який і придушив його.

Друга. Троян А. П. навіщось вирішив підняти камінь, можливо, хотів перевірити себе після лікування, але не розрахував сили — і був придушений каменем, в результаті чого й настала смерть. Друга версія вірогідніша.

На підставі вищенаведеного вважаю необхідним дану кримінальну справу закрити.

Молодший радник юстиції В. М. Верещук (Підпис)».

Того ж дня, коли Верещук написав цей висновок, перед будинком Троянів у Ясенівці зупинилася машина. Андріева мати, яка поралася на ґанку, повернула голову на звук машини й побачила, як хвіртку відчиняє якийсь чоловік. Коли він підійшов ближче, мати вхопилася рукою за одвірок — до неї наближався Андрій.

— Добрий день, мамо!.. — сказав він, і, хоч голос відрізнявся від Андрієвого, у матері підкосилися ноги.

Яромир кинувся до неї, підхопив під руки. Заглянув в очі, лагідно, заспокійливо, як тільки міг.

— Не бійтеся і не хвилюйтеся, — сказав тихо. — Я не Андрій і не прийшов з того світу. Звідти не приходять. Принаймні до Страшного Суду. Ходімо до хати, я все поясню.

Він завів матір до будинку, всадовив на диван, сів поруч.

— Я ваш син, Яромир, — сказав після довгої паузи.

«У мене немає ніякого сина Яромира», — хотіла сказати мати, але язик у неї наче задерев'янів. І вся вона сиділа, наче дерев'яна. Пригадала враз: щось там Андрій казав про брата-близнюка. Але ж ніякого брата-близнюка в Андрія не було. І не могло бути.

«Господи, що ж це таке? — подумала вона. — Хто цей чоловік? Хоч би швидше прийшов з магазину Платон…»

— Отож, мене звати, як я вже казав, Яромир, — продовжив чоловік, який сидів біля неї. — Я хочу бути вашим сином. Хочу замінити сина, якого ви втратили. І я буду ним. Не кажіть нічого, скажете потім. Я буду вам значно ліпшим сином, ніж Андрій, не таким невдахою, як був він. Я розумію, вам боляче це чути, але це правда. Я розумію — гірка, але правда. Я досить багата людина, маю свій бізнес, зроблю багатими і щасливими й вас. Ви на це заслужили. Але про це потім. Зараз нам треба обговорити версії, які я вам запропоную.

— Які ще версії? — тихо прошепотіла мати.

— Як я з'явився на світ, де був стільки літ, і чому досі ніхто про мене не знав, — лагідно промовив Яромир. — Скажу відразу — не раджу відмовлятися. По-перше, я справді буду вам ліпшим сином, ніж Андрій… А по-друге, вам таки ліпше не відмовлятися… Чому, я зараз поясню.

— Хто ви? — прошептала мати зовсім тихо, ледь чутно. — Як ви можете замінити мені сина? Ви…

Вона ледве не вимовила «божевільний», але затнулася. Треба мовчати, поки не прийшов її чоловік, батько Андріїв.

— Я не божевільний, — сказав Яромир. — Вам нема чого боятися, якщо ви визнаєте мене за сина. Ви звикнете до мене, от побачите. Хіба я не схожий на Андрія? Ви ж самі хотіли, щоб у вашого сина була ліпша доля.

— Так, хотіла, — прошептала Андрієва мати.

І раптом побачила, як її син встає, іде до саду і намагається підняти, піднести над головою великий чорний камінь.

— Не роби цього, синку, — шепоче вона.

Мати підвела очі, подивилася на чоловіка, який сидів біля неї.

— Там, у нашому саду, лежить камінь, — сказала мати. — Андрій спробував його підняти й загинув. Не зміг його підняти. Може, ви спробуєте? Раз ви хочете стати моїм сином…

— Не розумію, — сказав Яромир. — Ви кажете — він хотів підняти камінь? Великий?

— Ходімте, я вам покажу, — сказала мати.

Вони вийшли з хати, пройшли до саду. В саду знову стояв туман — тільки цього разу легкий, наче тоненьке, ледь помітне павутиння, що лишилося від бабиного літа. Мовби хтось накинув на сад прозору вуаль, яка прикриває риси чийогось обличчя. На деревах і на траві під ногами виднілася легка паморозь. Поміж деревами виступала вже не чорна, а трохи сивувата пляма, яка стрімко росла й набувала чітких обрисів, таких чітких, аж у матері Андрія раптом боляче різонуло в очах.

— Ось цей камінь, — показала мати.

— І цей камінь Андрій хотів підняти? — здивовано сказав Яромир. — Але ж він занадто великий…

А наступної ночі, напередодні якої старший слідчий районної прокуратури Василь Верещук прийняв рішення закрити справу про можливе вбивство Андрія Трояна, оскільки дійшов висновку, що це самогубство, хоча мовби й безпричинне, чи нещасний випадок, йому приснився дивний сон. Начебто рано-вранці, ще тільки ледь-ледь проклюнувся світанок, він побачив, як Андрій Троян іде садом, доходить до великого чорного каменя і намагається його піднести над собою.

Верещук голосно кричить, що цього не треба робити, що цей великий камінь його придушить. Троян вдає, що не чує, а може, й справді не чує, бо Верещукові теж не чути власного голосу, він тільки відчуває, як відкриває рота, а голос губиться десь у безмежжі туману, що оповиває сад. Він біжить до Трояна, аби перешкодити, не дати тому піднімати каменя. Та, наблизившись, він виявляє, що ніякого Трояна там нема, а то він сам намагається підняти великого чорного каменя. Ось він уже й тримає його в руках.

Він прагне, старається з усієї сили не впустити його, але камінь несподівано починає рости, стає все більшим і більшим, закриває цілий світ. Верещук відчуває, що от-от не втримає цього великого, надто великого каменя. Дивна думка, що цей камінь такий завбільшки, як його життя, пронизує Верещука, перш ніж він встигає прокинутися.

Оглавление

  • ЕПІЛОГ
  • ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС
  • ЧАСТИНА ДРУГА АНДРІЙ ТРОЯН. ПРОФІЛІ
  • ЧАСТИНА ТРЕТЯ ВІЛЬНИЙ ВІД УСЬОГО
  • ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА ПОВЕРНЕННЯ
  • ЧАСТИНА П'ЯТА АНДРІЙ ТРОЯН. FINALE
  • РS до епілогу Fueled by Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg

    Комментарии к книге «Камінь посеред саду», Владимир Лис

    Всего 0 комментариев

    Комментариев к этой книге пока нет, будьте первым!