«Камінь посеред саду»

— Плюнь і розітри, — каже тим часом Комар-Комаров. — Якщо будеш все близько брати до серця, надовго не вистачить. І ще — потрібна якась розрядка. У тебе є розрядка?

— Яка розрядка? — намагаюся збагнути.

— Ну, футбол, хокей, рибалка, марки, мисливство.

— Та дечим потроху цікавлюся.

— Отож воно й погано, що потроху. А треба, брате мій, бути фанатиком. І не всього зразу, Боже борони, на все не вистачить, а чогось одного. Або двох… Двох навіть краще. Посварився з жінкою — на футболі душу відвів. Теща насолила: на полюванні — бах-бах. Подихав, походив, ну, хильнув там для розрядки. Вертаєшся — як огірочок. У дружини теж пазурці сховалися. Крім того, розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя. Не чув про таку теорію? Гаразд, якось детальніше розкажу.

Ми вже прийшли. Рухаємося довгим коридором, де безліч дверей, а за ними — працівники різних управлінських відділів. Підіймаємося східцями на другий поверх, де наше КБ.

— Чого ти летиш, як на пожежу? — дорікаю, бо Комаров надто пружно долає східці.

— Коли піднімаєшся кудись, дихай рівномірно, — радить він. — Це теж свого роду зарядка. Усе треба, брате мій, робити з користю.

Наш коридор тоне у півтемряві, і Комаров вмикає світло. Тепер і стіни, і він сам набу¬вають синюватого відтінку. Наче в якомусь фантастичному фільмі, де герої теж рухались отак-от довгим коридором у примарному відблиску корабельних світильників.

Комаров навіть трохи схожий на героя того фільму — дужий, широкоплечий. Йде своєю ведмедячою ходою, певний у собі й усіляких вигаданих ним теоріях. А я, чому я не певен у собі?

Сусідні з нашим сектором двері відчинені. Коли проходимо мимо цих дверей, з-за стелажа визирає русява голівка бібліотекарки Тоні.

— Хлопчики, — гукає вона. — Нову літературу одержали. Заходьте, подивитесь.

— Зайдемо? — питає Комар.

Заходимо. Довго й нудно передивляємося технічну літературу, яку розсортовує Тоня. Комаров залицяється, вони жартують, я хочу щось і собі, на лихо, ніщо не лізе до голови. Зрештою, схоплююся, зиркаю на годинника, бо ми явно запізнювалися. Стрілки показують за п'ять дев'яту. Підношу до вуха — ні, цокає.

— Скільки на твоїх? — питаю Комарова.

— За п'ять дев'ята, — каже він. — Зараз підемо, зачекай хвильку, старий, я натрапив на цікаву книженцію.