Тополюк глянув на вікно, потім на бетонний дашок, уявив падіння юнака, і його зморозило. Коли б на землю, мабуть, не забився б на смерть. Не минуло й трьох годин після нещастя, а таке враження, ніби його зовсім не було: галасували діти, грала музика, пліткували жінки… Троє, що сиділи коло першого під’їзду, обірвали розмову й видивилися на прибулих. Бухов і Тополюк привіталися з ними, відрекомендувались. У жінок одразу лиця зробилися скорботними. Напевне, здогадались, у якій справі приїхали.
— З прокуратури і міліції? — здивувалась одна. — А це чого? Ніхто ж не винен, сам упав.
— Еге, казали йому злізти з підвіконня, а він геройствував, сміявся, — ображено зауважила друга. — Хіба вони тепер слухаються старших? Все своїм пихом.
— Горе, яке горе для батьків, — скрушно мовила третя.
— І часто він сидів на підвіконні? — запитав Бухов. — Як його прізвище? Де живе?
— Не знаємо, не наш він.
— А вже десь з місяць тому лякав нас тим сидінням.
Ось тобі самогубство, викинули і примусили! А вони сушили мізки. Всі ознаки нещасного випадку. Залишилося встановити особу загиблого і дізнатися, звідки у нього імперіал.
— Не нас, Олено, а, мені здається, Римму, викаблучувався перед нею, шелихвіст, і догрався. Ох, боже…
— Яку Римму? — зацікавився Євген.
— Полякову, з п’ятого поверху.
— Ох, не вигадуй, Ганно, Римма скромна дівчина, навіть не дивилася на нього. Чи потрібен їй такий шибеник? Добре, я хоч не виділа, як розбився, бо хіба потім заснеш чи вспокоїшся? І так серце калатає…— Жінка притулила зморшкувату долоню до грудей.
— Римма зараз вдома? — запитав Денис.
— Ми сьогодні не бачили її.
— А кривого тут не здибали? — згадав Євген мовлене слово небіжчиком.
— Кривого на ногу чи це прізвище? — слушно уточнила світлоока жінка.
— Може, кривий, може — прізвисько, — невпевнено сказав Бухов.
— Такого прізвиська не чула і кривого…
— Кривого хлопця я зустрічала коло четвертого під’їзду, — мовила світлоока. — Еге, зустрічала.
— Коли?
— Чи минулої суботи, чи в п’ятницю.
— І він справді кривий на ногу? — втрутився у розмову Тополюк.
— Кривий і з ціпочком.
— А який він з себе?
Комментарии к книге «Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані», Віктор Тимчук
Всего 0 комментариев