— Ви його для експерименту візьмете? Дівчина здвигнула плечима.
— До вас довго летіти? — спитав Марат.
— Десять ваших років.
— Нічого собі… Бот постаріє.
— Ми його приспимо. Але я до нього вже звикла, і мені сумно буде в кораблі.
— Хай уже краще спить. Потім буде новий пес, — сказав Дік.
— Ая, не затримуйся, — знову гукнули чоловіки.
— То батько ваш там? — спитали хлопці.
— Батько. І брат.
— Дуже схожі, — сказав Дік. — Тільки наче вони одного віку.
— Бо вони обидва в порі зрілості. Ну, я побіжу. — Вона подала їм вузеньку долоню. — Ви, мабуть, останні земляни, яких я бачу.
— Чому?
— Ми сьогодні вночі відлітаємо.
— Назовсім?
— Назовсім.
— Коли ви прилетите, вам буде уже за двадцять, — сказав Дік.
— Саме в міру, — сказала дівчинка.
— Ми вам напишемо листа, — сказав Дік і трохи поспішно додав: — Бо тепер же буде зв’язок, правда? Радіолиста. А потім завалимо до вас у гості.
— Як це, «завалимо»? — спитала дівчинка.
— Ну, прилетимо, — пояснив Марат. — І нам уже буде…
— Саме в міру, — сказала дівчинка.
— Щасливого польоту. Мене звати Дік, а його Марат. Бот, ходи поцілую, Марат, поцілуй Бота.
— Щасливо, Діку і Марате.
Марат перевернувся на спину і застиг на воді навпроти неба, хвилі зрідка набігали на обличчя, і він подумав, що вода зовсім не такого кольору, як видається з берега. З берега вода видається голубою і знадливою, а зараз, коли хвиля пробігла обличчям, Марат дивився крізь неї, мов через скло. Коли занурити голову глибше, вода жовтіла, ще глибше — сіріла, а з боків була зелена, зелень пронизували сонячні стовпи, як прожектори, і зникали в темній глибині, і звідти віяв холод.
Марат намагався відмити губи. Не зникав різкий запах рідини, якою їх змастили з наказу вихователя, що побачив у вікно, як хлопці цілували Бота.
Їх покарали — примусили проплавати на півтора кілометра більше, ніж завжди. Група вже давно грілася на березі в шезлонгах. Жовто-білий рятувальний човен метався затокою, бо загубився Дік. Марат байдуже спостерігав за його піруетами. Дік, підтягнувшись на руках, висів під крилом з правого борту. І Марат знав, що Дік там може висіти скільки завгодно — у Діка дуже міцні руки. А коли тривога набрала грандіозних розмірів і на березі стали готувати інші човни, і в них уже сідали аквалангісти, Дік пустив руки і загубився в піняві сліду.
Комментарии к книге «Кораблі в лісі», Виктор Иванович Положий
Всего 0 комментариев