«Сад спочилих котів»

Ми обидва раптом підвелися. Відтак зустрілися поглядами. У голові гуділо — аж відлунювало. Чоловік пройшов повз мене. Ми попрямували до цукерні на відстані десяти кроків один від одного. Потім — до кінотеатру. Виходячи з кінотеатру, я його не помітив. Перед дверима готелю ми здибалися, на мить зупинилися, щоб розкланятися: «Прошу», — «Тільки після Вас», — «Перепрошую». На першому поверсі, повертаючи направо до своєї кімнати, я зауважив, що той на мить зупинився, потім пішов за мною; відчинив двері протилежного номера та зайшов.

Море — я, повне затонулого кохання[3]

На межі зими стояла та ясна й тепла днина, що пахне ранньою весною, але через чотири дні опісля — ще знову завиє хуртовина, намівши по коліна снігу… От я й гадаю: у який із цих днів помістити мою казку.

А ще міркую про таке:

Чи то образно кажучи, чи й справді так, але любов нічим не відрізняється від смачного обіду…

Море або переливатиметься на сонці, або лякатиме грізними хвилями свинцево-оливкового кольору, які промайнуть до вечора вслід за метелицею.

Адже насамперед є море. На його плесі — рибалка, у воді — риба. Ніби тисячами щупалець розтягує воно рибалок та риб у різні боки, куди самому заманеться; показує свою прихильність то до тих, то до тих.

Відтак — орфіноз. Вони — ніби міст між морем та рибалками, хоч і мають людей за ворогів. Водночас навіть не здогадуються, як море їх використовуватиме. Риба. Тільки-но припече сонце, вона, незважаючи на своє дрібне потомство, змусить пітніти рибалок; коли ж стоятиме мороз, і сніг забиватиметься у вуха, тоді, знесилена від крижаної води, буде вириватися на поверхню.

Насамкінець є рибалка. Йому невідомо нічого, крім морських епідемій та свого вилову; людський син спроможний пізнати любов тільки в рибі…

Припустімо, що ми почали із сонячного дня. (Тут варто додати, що це, мабуть, сподобається й багатьом читачам…)

Коли рибалка вийшов у море, можемо, наприклад, сказати, що води були тихі-тихі, і течія легенько неслась поміж берегом та островами…